— Спасибі вам! — Склав руки на грудях Щепкін, очі запливли щасливою сльозою. — Коли б не ви... Коли б не ви... не бачити б мені ні волі, ні театру... Ет, що там, все життя — ваш боржник і ваш учень... — Схлипнув, розтер на щоці сльозу, покотилась друга.
— Досить про це. Досить... Заспокойтесь, Вийдіть на веранду, подивіться, як гарно зараз на луках... Подихайте, а підійдуть решта — і почнемо. Проте затримуються... Незручно їм, мабуть, директору сказати: куди лізеш зі своїми опусами?.. Чи не так, Михайле?
Щепкін не встиг відповісти — в двері загупали зразу в кілька рук. Іван Петрович пішов відчиняти і впевнився, що ніхто не затримався, навіть Угаров — всі, кого запрошував, прийшли. Гамірною зграйкою впурхнули жінки: Барсова, Алексеева, Нальотова, за ними переступили поріг вітальні Барсов, Городенський, Павлов, Медведев, Угаров. Останній, не чекаючи запрошення, влаштувався за столом, ближче до печива і пиріжків з маком та вишнями. Одарка тим часом внесла великий мідний самовар, мати поставила чашки. Тетяна допомогла розставити їх. Жінки зразу ж звернули увагу на оздоби, якими прикрасилась сьогодні Пряженківська, але та вела себе так невимушене, так просто, ніби все життя носила і сережки, і обручки, і жінки заспокоїлись. Проте їм би не слід заздрити Тетяні, бо і самі сьогодні були гарно вдягнені: Алексеева, середніх літ жінка, сухорлява, вдягла світло-сірий редінгот з трьома пелеринами і білий шовковий капелюшок, оздоблений вузькими оксамитовими стрічками і білим страусовим пірцем. Барсова вирядилась у літню сукню з світлої кисеї у темну мушку, оксамитовий поясок елегантно підпирав її округлі невеликі перса, капелюшок з гофрованого газу, обшитий по крайках поля кисейним рюшем, легко сидів на голівці. Нальотова була одягнута, як завжди, легко і акуратно, в сіро-зелену сукню з фуляру, виробленного оборкою з тієї ж матерії. Виріз сукні прикривала пелеринка з плисованої кремової кисеї.
Чоловіки теж сьогодні повитягали з комодів все краще. Барсов — фрак з чорного сукна, пошитий вже, мабуть, тут, у Полтаві, у кращого кравця — німця Штейнгофа, жилет з білого піке впадав в очі своєю білизною. Інші одягли — хто редінгот, хто сюртук, лише Угаров, як завжди, був у своєму бузкового кольору каптані з засмальцьованими рукавами, неначе тільки-но прибіг з трактиру, де добре вичовгав не зовсім чистий стіл. Але саме він вів себе так, ніби був головним. Ледве всівшись, він попросив собі чашку чаю і звернувся до Івана Петровича, що все ще мовчки стояв біля столу:
— Пане директор, з чого ж почнемо?..
Іван Петрович усміхнувся, тим самим ховаючи своє'хвилювання:
— Гадаю, з угорського... Пригощайтесь, панове... А вже тоді...
— Е, ні, — втрутився Барсов; він теж сів за стіл, інщї повсідались — хто в крісла, ближче до веранди, декотрі —до ломберного столика, жінки — на канапці, під картиною невідомого художника, на якій зображався іспанець з раком у руці.
— Просимо, пане майор, починайте, а все інше почекає, — сказав Барсов і, приготувавшись слухати, поправив зачоси на скронях, поклав руки на бильця крісел.
— Чаєпитіє, мабуть, теж підожде, — насмішкувато додав Щепкін, косячись на Угарова. Той відсунув недопиту чашку.
— За що ображаєш. Мишо?.. Звичайно, і я маю терпіння, бо, гм, певно ж, цікаво знати, що шановний пан директор сотворив. Отож, послухаємо.
Сказано це було таким тоном, що не прискіпаєшся: ніби і дружньо, і разом з тим уїдливо: мовляв, що може дати сцені пан директор? І якщо він, відомий імперії актор Угаров, прийшов, нехтуючи своїм вільним часом, слухати чиєсь недолуге писання, то лише з поваги до товариства, так би мовити, із солідарності з ним. А взагалі він переконаний: сидіння тут — даремно загублений час.
Хтозна, на що розраховував Угаров, але вибрик його нікого не здивував, на нього просто не звернули уваги: всі ж бо знали дивакуватий характер цієї людини, по-своєму обдарованої і часом нестерпної у товаристві. Лише Пряженківська не змовчала, кров гарячою хвилею прилила їй до обличчя, ледь стримуючи себе, щоб не закричати, презирливо мружачись, процідила:
— Чи не помилився шановний наш колего адресою? Чи не ліпше тобі, Федоре Івановичу, сидіти зараз у герберзі Панайоті і слухати теревені колег... по чарці?
— Таню, зіронька ти наша, — усміхнувся Угаров, винувато поглядаючи на Пряженківську, — вибач, коли не так повівся, і вас, пане майор, великодушно прошу вибачити. Просто пити схотілось, спрага замучила.
— То пий, дурню, мовчки, але не заважай, — пробурчав Городенський. — І досить... Ми слухаємо вас, пане майор.
— Досить, то й досить, — одразу заспокоївся Угаров. Більше, ніж будь-кого, він поважав і слухався Городенського, цього на вигляд непомітного, худорлявого чоловічка, але, безперечно, талановитого актора, з яким разом немало стоптав доріг у пошуках щастя-долі. Так було і цього paзу: варто було сказати Городенському слово, як Угаров замовк, одразу знайшов своє місце і міру поведінки.
Іван Петрович мовчки кивнув: мовляв, все гаразд, він готовий. Важко було сказати: образився він на Угарова чи й не чув його зовсім, все-таки, чув, але не надав словам ного значення, був заклопотаний іншим, більш важливим: починав читати свою "Полтавку", і не кому-небудь, а лицедіям — людям, які з театром пов'язали життя.
Тонка рука його лежала на теці нерухомо, та пильне око помітило б: кілька разів вона повільно стислась, знову розпросталась і лягла на теку. Ніхто цього не спостеріг, лише Тетяна — знову вона — звернула увагу і зрозуміла, серце сказало їй: хвилюється пан майор, прагне сховати це від стороннього ока, та не вдається. В душі пожаліла його і, коли б могла, то тут же, при всіх, приголубила б і сказала, щоб не хвилювався, взяв себе в руки, тримався, вона ж з ним, тут, і не дасть в обиду, а коли б судилось, то віддано слугувала б йому — нехай би тільки згодився. Про останнє вона б мала сказати, може, й не тут, а десь в іншому місці, коли б лишились наодинці...
Він же ні про що не здогадувався, не підозрював навіть, що коїться в душі молодої дівчини, яка сиділа поруч своїх подруг на канапці і стискала мережану хусточку в побілілих пальцях; стояв біля столу і чекав на щось, читати не квапився, ніби випробовував терпіння гостей.
В розчинені на веранду двері нараз різко потягло свіжим вітром, влетіло кілька зелених листочків калини, вони лягли на стіл поряд з синьою текою, а потім десь далеко, за Ворсклою, у зелених незайманих луках прокотився літній грім — вірний знак грози, і тієї ж миті під самим вікном зашелестіла, заговорила ніби, стара груша, обтрусила запізнілу росу, вона осипалась на призьбу, зронила й на вікно кілька крапель, розкотившись по шибці, вони лишили тонке мереживо доріжок.
Іван Петрович — простоволосий, у білій сорочці, в штанях із сірувато-блакитного тонкого сукна, заправлених у високі, по нозі, чоботи — читав стоячи. Брав аркуш за аркушем і читав.
Голос його — глухуватий, хоча й рівний — добре чули всі, навіть відтінки вловлювали — м'які, подеколи твердіші, з металевим відзвоном, забарвлені легкою іронією, журливі. І паузи, їх чули теж. Вони були особливо виразні. Прислухались до шелесту аркушів, які він діставав двома пальцями з теки, до стриманого дихання жінок, що сиділи на канапці, до нерівного посопування Угарова, покашлювання Городенського, чийогось зітхання за напіввідчиненими дверима у передпокої, ніхто останньому не надав значення, всі були тут, у вітальні, і слухали лише пана майора, все інше, хоча і дихало, жило, чимось клопоталось, у ці хвилини нікого із слухачів не обходило. А проте, коли б хто поцікавився та зазирнув у передпокій, то побачив би там стару жінку, служницю Котляревських, вона стояла, прихилившись до одвірка і, слухаючи господаря, важко зітхала.
Парасковія Леонтіївна із своєї кімнати не вийшла, але вона теж все чула — двері до неї були відчинені. Слухала і разом з сином хвилювалась, їй все боліло, та вона б нікому в цьому не призналась, турбувалась лише про нього, свого Іванка, і його писання, над якими — вона це добре знала — він не спав ночами, було не пив і не їв, як люди, худнув на очах, віддавав роботі безцінні скарби своєї душі...
Іван Петрович дістав з теки ще один аркуш, потримав в руці і поклав у теку:
— Може, перепочинете? Чаю .поп'єте... Чого квапитись? У відповідь — ніби зговорилися — лицедії замахали руками, і перший Угаров:
— Який там чай!? Читайте, коли почали!
— Ну, коли так...
Читалась ще одна ява. Говорив пан Тетерваковський — возний, і кожному почувся голос цього дряпічки, і — диво-дивне — не лише голос — перед очі лицедіїв з'явився сам герой, у вузьких в темну смужку штанях, у черевиках з гострими носами, в капелюсі, з ковінькою в руці. Розгледіли навіть і його обличчя — гостре, хитре, тонкі недобрі вуста, пожадливі очі. Лицедії слухали автора п'єси, а бачили возного. Тетерваковський і походжав, опираючись на ціпок, з кутка в куток вітальні, заклавши ліву руку в кишеню, трохи зігнутий, і вів розмову про те, як любить, "яко вовк ягницю", дівчину по імені Наталка.
(Продовження на наступній сторінці)