Понад двадцять років тому, в кінці минулого століття, вперше, до того ж, без відома автора, побачила світ "Енеїда", і, сказати правду, не кожен вірив тоді, що промине зовсім небагато часу — і поему знатимуть не лише в Петербурзі, де її видали, в Полтаві, де жив автор, — про неї заговорить увесь слов'янський світ і прийме у своє велике і добре серце навіки. Дивно, але цього не знав, не підозрював навіть сам автор, не міг помислити, що саме вона, його поема, дітище його, стане тим голосом, тією силою, благодійним духом, який подвигне інших — незліченних земляків його, наділених хто більшим, хто меншим талантом, — на нові кроки — через терни, яруги і провалля — до нових звершень. Та ж поема через деякий час покличе до славного і нелегкого життя, до войовничої творчості великого Тараса, який пізніше, вже будучи вільним, двадцяти чотирьох років від роду, почувши про смерть автора "Енеїди", скаже своє заповітне слово і віщо назове поета із славної Полтави батьком.
У тій же Полтаві, де все літо цвітуть, мальви, у вишневих садах ховаються білі хати, судилося народитись і українському театрові.
24
Тетяна прибігла першою, та ще майже за годину до умовленого часу: годинник у вітальні тільки-но пробив третю, а лицедії мали бути о четвертій. Проте вона не пояснювала, чому так квапилась, а, ледве ступивши на поріг, стала на носочки черевиків і, дотягшись до його підборіддя, поцілувала.
— Я така рада! — І більше ні слова. Та навіщо слова? Самі очі, променисті, зеленаві, говорили про все. Вона рада, що дочекалась цього дня, слухатиме, як і всі останні запрошені, його п'єсу, в якій, може, і їй пощастить грати.
— Нічого ще не відомо, — стиха сказав Іван Петрович, — може, все погано, і нічого путнього я не зумів.
— Все буде добре. Я певна! Я вірю!
Він тільки здвигнув плечима, нічого не відповів і мимохіть, сам того не бажаючи, відзначив: одяглась, як на свято. На ній була крепова біла сукня з коротким рукавом буф, а поверх неї — ще одна сукня, голубого кольору, розпашна, без рукавів. Ліф по краях обшитий широким білим рюшем у вигляді коміра "Марія Стюарт". Низ розпашної сукні розшито білими квітами, а низ білої — голубими. На голові — білий капелюшок з високим наголовком і дуже вузькими полями, з правого боку — біле еспрі, і рукавички — теж білі — по самий лікоть, ще й обшиті рюшем, А головне, що вразило: вона наділа перли — обручки і сережки — ті самі, які він подарував їй в день повернення з гастролей, що співпав з днем її народження. Досі не вдягала їх, берегла, а сьогодні причепурилась. Звичайно, вони їй до лиця, і без того миловидий личко здавалось ще милішим, сережки, повні сонячного тепла, сяяли, грали, напрочуд гармонували з ним. Але ж для чого вони зараз? Чи не можна було простіше вдягтись і ось ці оздоби не брати? Яке сьогодні свято? Це ж помітять усі і хто зна, що подумають.
— Такий день — тому і вдягла.
— Нехай буде по-вашому, хоча... знаєте, які люди.
— Коли на всіх оглядатись, то і не жити. Я не така, я нічогісінько не боюсь. — Вона вже ладна була спалахнути, на обличчі запашіли червоні рожі, та в цю мить на порозі стала мати, і Тетяна, позабувши про все, що тільки-но говорила, побігла їй назустріч; вони обнялись, розцілувались, і він, задивившись на них, у душі порадів їх відносинам і покартав себе за надмірну обережність.
— Ходімте до вас. — Тетяна ледве не сказала "мамо" і вчасно отямилась.
А мати мельком оглянула її, спостерегла все і сказала:
— Така сукня. А перли... Сьогодні, мабуть, свято?
— А ви не знаєте? Вам нічого не відомо? Тоді підемо до вас і я все розповім.
Вони пішли на другу половину — до матері, а Іван Петрович лишився у вітальні.
Вже більше не сердився, та й не міг. Таня — жінка, насамперед, і тому можна її зрозуміти. Вдягтися у щось нове, гарне — для неї радість, свято, все її хвилює. І те, що бачить у ньому близьку людину, — для неї теж свято. Paзом з тим вона актриса, і не якась слабенька, що тільки-но і почала розуміти своє призначення, ні, вона свідома свого високого покликання, не те, що Катя Нальотова, та зовсім інша, інші манери, інші уподобання, і грає так, як кажуть — од сих до сих, у кожному спектаклі майже однакова, одні рухи, усмішка. Цього не скажеш про Тетяну. Вона і до людей добра, уважна. Тільки-но приїхала з гастролей, і на другий день побігла на Мазурівку, до Марусі, віднесла їй свою чи не кращу сукню — в дарунок. "Не могла бути на весіллі, то хоч зараз". Разом з Марусею ліпила вареники, цілий день гостювала, співала з нею, помагала їй прясти, воду носила з криниці, коли Маруся заходилась щось варити. "Я все умію, не думайте", — сміялась, розказуючи, що робила на Мазурівці, яких пісень навчилась. "Коли хочете, то і вам зварю борщу, та такого, що ви вроду-віку не їли..." А він мовчав, слухаючи її щебетання, пив чай, настояний на глоді, і думав своє: вони з Тетяною друзі, це так, це всі знають, цього не сховаєш, може, на все життя. Друзі. Але навряд щоб він став для неї чимось більшим — тим, чого б вона хотіла, на що надіється. Як не кажи, а різниця в літах значна: їй — десь під тридцять, точніше, двадцять шість, а йому — п'ятдесят минає... Але годі про це, сьогодні має вирішитись доля його п'єси, ось це і хвилює, з цим і живе нині.
Стояв у вітальні, слухав веселі голоси у сусідній, материній, кімнаті, а думав своє, не міг не думати: чим закінчиться зустріч з лицедіями, як вони сприймуть п'єсу? Ще сьогодні ранком, зразу ж як підхопився з ліжка, перечитав і впевнився, що добре зробив, вкоротивши один акт, правда, коротше — не завжди краще, але в цьому випадку був певен: два акти — цілком досить, дію розтягувати не варто: зайве слово, фраза іноді може зашкодити всій п'єсі... Ось він — поки суть та діло — напише ще одну річ — коротшу, ніж дерша, всього на одну дію. Вже і сюжет є, продумано все, тільки б сісти і написати. І буде це історія простої жінки-селянки, її чоловіка, такого ж простого і довірливого, як і жінка, крутіюватого полюбовника і веселого жартівника-солдата. Дійових осіб чотири, менше, ніж у "Полтавці", і, здається, коли все витанцюється, як замислив, то можна буде прочитати в театрі, і — з чим чорт не жартує — поставити. А як це вигідно для театру: в .один вечір гратимуть дві речі: на вимогу начальства одну — російську чи перекладну п'єсу, і одну — українську, ту, яку напише. Так, певно, і слід зробити. Тут ніхто йому не завада.
А поки що — "Полтавка". Ось вона — в синій теці на краєчку стола під серветкою, пересунув ближче до середини, і знову поклав на край, ближче до себе. Що ближче був час зустрічі, то більше нервував, і щоб хоч трохи заспокоїтись, ходив з кутка в куток, подовгу стояв біля вікна, виходив на веранду. Перед очима внизу — до самої Ворскли — лились зелені, аж смарагдові під сонцем луки, уквітчані то тут, то там білими і рожевими клеверами, по" пелястою тимофіївкою, що світло-сірим маревом купками світилась, бігла до Монастирської гори, поверталась назад, до самого підгір'я.
Згадалось, що саме тут, на веранді, три дні тому Новиков, перед тим прочитавши "Полтавку", сказав про неї добре слово — спасибі йому. Надійний друг і товариш, високоосвічений, в театральному мистецтві розуміється теж, як кожний не байдужий до театру, але ж не йому грати, не він ставитиме п'єсу. Тільки лицедії, які проїли зуби на театрі, помітять всі вади його роботи, прорахунки; білі нитки під їх пильним оком стануть ще біліші, і, все те зрозумівши, вони вправі відмовитися грати, а він не скаже і слова проти. Коли б мова йшла про п'єсу автора стороннього, чужого, тоді б він наполягав, умовляв, врешті просив би, а коли б і це не допомогло, то і владу застосував. Сьогодні він не скаже і слова, всіх вислухає, подякує — і все. Вони самі скажуть або "так", або "ні"...
Другим прибіг Щепкін — збуджений, розхристаний; довгі, мало не до п'ят, поли його редінгот-каріка з п'ятьма пелеринами, метлялись з боку на бік. Бгав хустку в руці і час від часу витирав спітнілі пухкі щоки.
— У мене гості, пане директор!
— Що ви кажете? Ну що ж — ідіть, коли так.
— Та що ви!.. Я хочу, я мушу слухати, а потім — не затримаюсь. Батько з матір'ю приїхали, і діти. Я їх залишив у себе, а треба ж квартиру шукати... І що воно тепер буде? — Збудженість щезла, як тільки він згадав свій непевний стан; і не кріпак, і не вільний, власність поки що князя Рєпніна.
— Що маю сказати, Михайле? — Іван Петрович примусив Щепкіна роздягтись, пройти у вітальню і сісти у велике крісло ближче до веранди. — 3 князем я вже говорив, і не раз. Він не заперечує дати вам вільну, але ж... потрібно дещо йому повернути. Зможете? Говорили з батьком?.
Щепкін сумно похитав головою:
— Коли ми все до нитки збудемо, то й тоді не зберемо половини, що вимагає князь
— Це гірше, але ж і не безнадійно... Що обіцяю вам? Попрошу ще раз мого доброго знайомого — може, чули, Бантиш-Каменського? Разом з ним підемо до князя, і до княгині звернемось. Може, вони вам повірять.
— Ох коли б так!
— Так і буде! А поки що — працюйте, як і працювали, думайте про театр, про святе покликання, не дайте йому розвіятись вітром. І — вище голову! Ось так!
(Продовження на наступній сторінці)