Минуло-пролетіло півроку. Сивими порошами та заметілями прошуміла над Полтавою зима, а весна теж не загостювалась, відкотилась щедрими зливами та буйним первоцвітом, збігли з пригіркга каламутні ручаї у Рогізну та Полтавку, а звідти — на луки, до повноводої Ворскли.
Багато новин почула за цей час Полтава, по-своєму цікавих. Для Котляревського приємною несподіванкою була поштова посилка, одержана з Харкова. В ній знайшов три томи підручника з математики, що належали перу харківського вченого Осиповського. Прислав книги Михайло Остроградський в дарунок, як він писав, "учителю від вдячного учня". У своєму листі Михайло пояснював, що Осиповський — його новий університетський вчитель і, виявляється, він добре знає Івана Петровича, власне, не його особисто, а "Енеїду", і вельми шанує працю полтавського поета. В самому кінці приписав: "Маю надію, учителю, колись і власну працю презентувати вам... Вже дещо і зробив, звичайно, під рукою пана професора Осиповського". Постійно маючи справу з учителями і інспекторами Харківського училищного комітету, Котляревський чув про Осиповського. Серед професорів молодого університету, де більшість були іноземці, головним чином, німці, — Осиповський, як і його видатний учень Остроградський, а пізніше лікар Іноземцев, філологи Срезневський і Потебня стали окрасою вітчизняної науки і культури. Про незвичайні ж знання Осиповського ходили легенди.
Немало в свій час натерпівшись через Михайла, поки відстояв його перед деякими учителями, Котляревський мав право нині пишатися ним, і він не забарився на першій учительській раді в гімназії розповісти про успіхи колишнього вихованця пансіону для бідних, і тут же, на педраді, передав учителеві математики Єфремову підручник: "Він вам більше згодиться". Той, звичайно, не відмовився і був щиро Вдячний за несподіваний дарунок.
В ці ж весняні дні харківські літератори Квітка-Основ'яненко і його друг Іван Вернет надіслали Котляревському нові номери "Харковских известий", а разом з цим — і свіжу, тільки-но видрукувану в університетській друкарні, книжку "Українського альманаху". "Вам, дорогий учителю, — презент сей від щирого серця", — написав на книжці Вернет. Котляревський, схвильований увагою, покартав, однак, молодого літератора: "Який я вам учитель", але не міг не віддячити за "приємні хвилини", які принесло йому знайомство з "Альманахом", і надіслав харків'янам останнє, тобто 1809 року, видання своєї "Енеїди" — кожному по книзі.
Взагалі харківські піїти були завжди уважні до старшого побратима з Полтави, вважали за честь називатись його послідовниками і учнями і користувались першою-ліпшою нагодою, щоб увагу цю підкреслити. Той же Вернет — добра душа — ще на початку квітня оказією передав Івану Петровичу торік видану у Петербурзі і лише тепер одержану у Харкові "Граматику малоросійського наріччя", писану Павловським.
Той день став істинним святом. Бажаючи розділити радість свою з найближчими друзями, Іван Петрович запросив їх до себе на вечірній чай.
Першими переступили поріг подружжя Стебліних-Камінських з сином Степаном, з'явився і Лук'янович, ледве віддихався — так поспішав — і першим його запитанням було, чи, бува, не запізнився. Пожалували молодий Олексій Капніст з губернським зодчим Амбросимовим. Услід за ними підкотив у своїй легкій кареті, призначеній для роз'їздів по місту, Білуха-Кохановський. Останній постукався Михайло Новиков.
Чемний і привітний, господар, щоб-не заважати матері, яка вже відпочивала, запросив гостей до своєї кімнати, всадовив за стіл, поставив перед кожним склянку пахучого з глодом чаю, Одарка внесла велику вазу печива і миску свіжих, тільки-но з печі, кренделиків на додачу, шуликів з маком.
— Пригощайтесь, — припрошував господар і вів мову — про те, про се, жартував, але, вочевидь, був чимось схвильований, щось інше мав на оці. Білуха-Кохановський, за генеральським звичаєм рубати з плеча, а може, по простоті душевній, сьорбнув разів кілька із склянки, витер вуса серветкою і спитав, скоса позираючи на господаря:
— На вербі грущі, а на осиці кислиці, чи не так слід розуміти вашу мову, наш дорогий пане майор?
— Або ще й так: наздогад буряків, щоб дали капусти, — невинно поморгуючи, визирнув із-за великого мідного самовара Капніст, і знову там ховаючись.
— А мені здається, Іване Петровичу, — додав і Амбросимов, — що ваш дядько живе у Києві, а бузина росте на вгороді у Полтаві. — Проковтнув два кренделики, потягся ще за одним — і бровою не повів.
— Кажіть вже зразу, мосьпане, що до чого,— весело, від душі сміявся Новиков, аж пшеничні вуса дрижали, — бо хитрувати не вмієте, це видно навіть молодшому Стебліну-Камінському, — сказав і погладив Степанка по золотій, розчесаній на проділ, голівці.
— Господи, з ким справу маю, — удавано журно зітхнув господар дому, не кваплячись, підвівся з-за столу і дістав з полички над канапою звичайного формату у м'якій обкладинці книгу і передав Новикову:
— Ось прошу, подивіться, і передайте далі. Книга пішла по колу. Її роздивлялись з усіх боків, ніби якесь диво. Лук'янович, роздувши носа, навіть понюхав, чим, мовляв, пахне. Капніст прочитав перших кілька фраз, Амбросимов поважив на долоні — хотів знати, чи важка. Стеблін-Камінський і його дружина разом схилились над книжкою і довго не хотіли віддавати генералові, поки той не розсердився і сказав, що більше не сідатиме за один стіл з "цим подружжям", коли воно старших не шанує, і тут же заусміхався, коли Олександра Григорівна передала йому книжку і, присунувши до нього ближче вазочку з печивом, сказала:
— Їжте, ваше превосходительство, це я вибирала... Нарешті книга знову повернулась до господаря дому, він поклав її перед собою на стіл і кілька хвилин роздивлявся на неї, ніби бачив вперше, почекав, поки всі заспокояться і лише тоді сказав:
— Таку книгу, сиріч граматику, слід би мати в кожній хаті у місті, і на селі теж не завадило б... Я маю надію, і, думаю, ви теж;, час благословенний цей прийде, може, не завтра, можливо, навіть і не післязавтра, а все-таки буде... А поки що книжка робить свою благородну справу вже сьогодні, утверджуючи українську мову як повноцінну і самостійну. Сьогодні ранком я її одержав, прислали оказією харківські друзі — спасибі їм! Тому-то і свято сьогодні. Отож зі святом, панове!..
Радість, надії і сподівання Івана Петровича поділяли і гості, перший — Новиков...
Вже пізніше думку автора "Енеїди" про значення граматики Павловського повторили — кожний по-своєму — відомі філологи: ректор Київського університету Максимович і харківський учений Срезневський.
Повнився свіжими силами, проривався молодими пагінцями і український театр, причому не де-небудь, а саме тут, на Полтавщині.
Вже не вперше Іван Петрович чув і від братчиків по масонській ложі, і від знайомих чиновників губернської канцелярії, які, траплялось, їздили у службових справах по губернії, що в селі Кибинцях поблизу Миргорода, яке належало графу Трощинському, не лише у свята, як раніше бувало, а тепер і в будень влаштовуються великі театралізовані лицедійства. Грають у них, звісно, кріпосні актори, а щодо автора деяких вистав, то всі називали Василя Гоголя — далекого нібито родича старіючого вельможі, землевласника середньої руки із Василівки. Ось і недавно він поставив ще одну свою п'єсу під чудною назвою "Простак", в ній, переказували, всього було доволі — і пісень, і танців, було, проте, і слово, добре зрозуміле не лише господарям маєтку і театру, але і простим людям, челядникам, дворовим. Молодець Гоголь! Птиця, сказати, і невелика, але, як відомо, вона добре себе почуває і на землі, і на воді, навіть під водою, і вбирається, як їй більше до лиця — в темно-сіре, а у свята — пістряве. Щасливого тобі льоту, василівський аматоре!
Не відставала від театру і музика. Колись, ще в минулому віці, незрівнянний Сковорода — піїт, філософ і мандрівний учитель — чимало зробив для її розвитку, сам писав музику до своїх пісень, сам, траплялось, виконував, і, як свідчать сучасники, не без успіху.
Звісно, не легкий, усипаний колючими тернами шлях лежить перед кожним справжнім майстром. Лише сильні духом, мужні, що без страху ступають на свою дорогу, досягають вершин.
Широкого розвою — через незліченні перепони — домоглася в ці кілька десятиліть нового віку культура всього народу. І мало хто підозрював, яким могутнім поштовхом до цього, одним із найбільш помітних зразків безкорисливого служіння своєму народові була подвижницька праця в поезії і на освітній ниві українського піїта і педагога, громадського діяча з невеликого міста на Ворсклі.
(Продовження на наступній сторінці)