А причина була ж зовсім інша. Іван погодився перервати уроки і тепер їхав тільки тому, що хотілося побути в сусідньому хуторі й запросити його мешканців на новорічний вечір. Семен Гервасійович, пан Голубович, міг би і лишитися, не їхати, якби раптом у нього виникли особливі обставини, але в його домі жила ще одна людина, а її й хотів Іван бачити якомога частіше... Серце його билося швидко й гаряче на саму думку, що він побачить її, почує її голос, стане поруч, як тоді, на покрову, в томарівському саду... За три місяці вони й зустрічалися тричі. Перша зустріч і третя були випадкові, про другу вони умовлялись...
У той перший свій приїзд у Коврай, на покрову, Маша загостювалася, пробула майже тиждень, і весь оцей час Іван бачив її кожного дня тричі — вранці, в обід і ввечері, як пили чай. Якщо підрахувати, то зустрічались вони більше, але поговорити з нею він не міг, за ними наглядали і, як йому здалося, стежили. Тільки одного разу, уже в день від'їзду, сталось так, що вони залишились самі.
Гості пішли вперед, сховалися в одній із бічних алей, а Іван лишився, задивився на лебедів, їх було двоє, білі, як грудки снігу, і гарні, ніби випливли з чудової казки.
Іван, не поспішаючи, йшов по росяній траві, потім дістав прихований на цей випадок шматок пирога, розломив його і кинув. Лебеді спокійно виловили кожен шматок і ждали нового дарунка, велично витягнувши тонкі шиї.
— Яке чудо! Правда? — почув він позаду себе і оглянувся. Маша? Вона, мабуть, затрималася в одній з алей, і ось вона тут, і більше нікого немає, всі пішли. Семен Гервасійович, пани Томари, поміщик із Золотоноші з дружиною, Марія в товаристві поручика Нікітенка, який вертався із свого маєтку в полк на місце його зимового квартирування. Ніхто, мабуть, не помітив відсутності ні Котляревського, ні Маші.
Вона стояла трохи вище на березі, тоненька, зачудована, з товстою косою, випущеною з-під хутрової шапочки. Очі, сині, великі, захоплено дивилися на лебедів. Вона, здавалось, забула про Івана, який не спускав а неї очей.
І раптом схаменулась, зашарілася:
— Чого ви так... дивитесь?
— А хіба не можна?
— Ну, звичайно. Ніби на мені що є. І за столом ви так. Можуть помітити.
— Я вас зобидив? Заради бога, пробачте, Маріє Василівно, я не хотів.
— Смішний ви... Звіть мене просто Маша. — Вона підвела на нього повні світла й непролитої вологи очі. — Ви мене не зобидили. Але я не знаю, чому, коли ви дивитесь, мені незручно... От і знову...
— Більше не буду... Хоч це важко, майже неможливо.
— Чому? — Маша сміливіше й з деяким зацікавленням подивилася на юнака.
— Тому, що ви... гарні, Машенько. Дуже! Я ніколи таких, як ви, не бачив...
— Ви смієтеся наді мною? За що? — В очах її заблищали сльози.
— Ви плачете? — скрикнув Іван. — Нехай мене грім уб'є, коли б я посмів... Нехай...
Маша злякано простягла затягнуту в рукавичку руку, ніби хотіла припинити його мову. Він схопив і притиснув її до обличчя, відчув теплі пальці, які ледь ворухнулись. Вона не відняла руки і тихо, ледве чутно прошепотіла:
— Не треба так говорити... Не дай боже біду накличете. — І раптом, лукаво всміхнувшись, спитала: — А ви, напевно, всім дівчатам таке кажете?
— Кому ж?
— Марії Томарі. Вона справді гарна... Краща за мене.
— Але ж дивився я на вас, коли казав їй щось подібне.
— Хитрун ви, Іване Петровичу! — посварилася пальчиком, обтягнутим замшею.
— Що ви, Машенько! Я не вмію хитрувати.
— Балакайте! Одначе сюди, мабуть, ідуть. — Вона кинулась іти й зупинилась.
— Іване Петровичу, мені Марія розповідала, що у вас в книжки, вірші. Можете ви мені щось дати?.. У мене зовсім нема чого читати. А вечори довгі...
— Я принесу вам.
— Що ви!.. Ми ж далеко живемо.
— Не біда. Знайду вас.
— Сьогодні ми виїжджаєма... А книжки ви мені, мабуть, не хочете дати. Не прийдете ви.
— Наступної неділі буду... До побачення!
— До побачення! — Маша пішла, залишивши його самого...
Задумавшись, він не помітив надто уважного погляду Марії Томари, а коли відчув цей погляд і ніби проснувся, вона відвела очі. Попереду маячили верби й тополі, сніг перемітав дорогу, і вона де-не-де блищала, як дзеркало, а в деяких місцях коні важко грузли, вибиваючись на чисте, й бігли знову.
— Де ви були, Іване Петровичу? Про що думали? Іван хвилину сидів, напівсклепивши очі.
— Згадалось минуле. Моя Полтава. Одного разу, як оце сьогодні, їхали ми з батьком і матір'ю до Решетилівки, збилися з дороги, все поле з'їздили. На вовків натрапили. Давно це було, але й досі пам'ятаю.
— Замовкніть, бо ще накличете.
— Злякались? Та що ви! З вами їдуть два такі хлопці, один Лаврін чого вартий! Як ти, Лавріне, вовків не боїшся?
— Побачимо. — Лаврін повернув розчервоніле на вітрі обличчя. — У мене про всякий випадок сокира з собою... Побачимо... Ану, рідненькі! — потягнув до себе віжки, і коні рвонули з новою силою. Марія на повороті мимохіть прихилилась до Івана, і він близько від себе побачив зеленкуваті насторожені очі і згадав зовсім інші — милі, дорогі...
Вдруге вони зустрілися рівно через тиждень, як і передбачав Іван. Він рано вийшов з панської садиби, сказавши, що снідати з усіма не буде. Одарка нагодувала його в людській, і він зразу ж рушив у дорогу.
Майже всі десять верст біг. То перелісками, то чистим полем, то знову лісом. Біг, не чуючи під собою ніг. Під рукою тримав книжки, які відібрав напередодні, а в кишені сюртука — аркуші поеми, над якою працював. Якщо Маша любить вірші, то він їй прочитає що-небудь і своє, запитає, якої вона думки про його роботу.
Тільки перед хутором віддихався й пішов повільніше. Як і де вони зустрінуться? Так, де? Про це він не подумав і тільки тепер, будучи вже близько від хутора, зрозумів, що помилився, не умовившись з Машею раніше. Певна річ, пан Голубович, як кажуть, людина своєрідна і навряд чи жде такого гостя, як томарівський домашній учитель. Обійти ж Семена Гервасійовича в його власному домі майже неможливо, бо йому одразу ж повідомлять, що з'явилась нова людина, яка до того ж не приїхала своїм екіпажем, а прибігла, та ще й стрімголов, до його вихованки. Можуть бути прикрощі, і насамперед для дівчини, а його ввічливо попросять піти з дому, поскільки до такого візиту тут не дуже готувались. Та про себе він не турбувався, головне — вона, Маша. Як же бути? Повернутися? Нізащо! Він пожде зручної нагоди й повідомить їй про себе, дасть знати, що прийшов і жде. Треба тільки добре й спокійно подумати.
Із переліска, рідкого дубняка, де Іван зупинився перепочити, добре видно панський дім — одноповерховий будинок з вузькими, ніби бійниці, вікнами, великою верандою і баштою. Він нарахував десять вікон, які дивилися в сад. В одно із них, можливо, виглядає вона, Маша. Якби він вийшов із переліска, вона неодмінно б побачила його. Але хто підтвердить, що в сусіднє вікно не дивиться хтось інший?
Незручно вийшло. Біг, поспішав, усе кинув. Овідія приніс із собою і навіть свої вірші захопив. Час іде, а поблизу жодної живої душі. Добре ще — немає дощу, погода на диво суха, сонячна, можна й погуляти, подихати свіжим повітрям. Воно справді добре б погуляти, але не одному. Він знову вийшов на узлісся, уважно оглянув панський двір. Нікого. Тихо. Тільки із димаря в'ється прозорий дим і тане в осінньому небі. Але, здається, хтось вийшов на ґанок, постояв і... пішов назад. Ні, знову з'явився, викотив з-під шопи бричку і через хвилину вивів коней. Одного запріг, потім — ще одного. Попоною огорнув сидіння і, всівшись на козли, під'їхав до ґанку. Невже Маша кудись їде? От було б добре, він би зустрів її на дорозі. Але замість Маші вийшов сам Семен Гервасійович. У зимовій бекеші, у високій шапці, ніби надворі мороз, з допомогою челядника всівся в бричку, їде! Один? Щасливої вам дороги, люб'язний Семене Гервасійовичу! Приємного вам гостювання! Іван вийшов із ліска, ризикуючи бути поміченим, нетерпляче в думках підганяючи машталіра: швидше, швидше, голубе, підбери віжки і забирайся з двору! Чого ж тягнеш? Який ти, братику, вайло! Я б тебе жодного дня не тримав у машталірах...
Проте Голубович, видно, передумав їхати, підвівся, став вилазити з брички. От тобі й маєш! Іван хотів закричати:
"Куди ж ви, чорти б вас забрали? Ще чого! їдьте, якщо надумали". Голубович підніс руку до очей, подивився на сонце, повернувся і кинув погляд на лісок, ніби відчув крик душі людини, яка там стояла, і, щось сказавши машталірові, зійшов на ґанок. Машталір зліз з козел і, не поспішаючи, став розпрягати.
Зневірившись, що він кого-небудь діждеться, Іван вибрав під кущем місце, зібрав оберемок сухої трави і присів відпочити. Що ж робити? Може, повернутися? Чи відважитись і зайти в дім? Придумати що-небудь ради такого випадку. Ну, наприклад: "Чи не потрібен вам учитель? Я чув, ви шукаєте для синів учителя". — "А чого ви йдете від пана Томари?" — "Є причини, ласкавий Семене Гервасійовичу. Я розповім вам колись". — "Добре, залишайтесь, тільки платити я буду менше", — "Я згоден. Мені у вас подобається".
(Продовження на наступній сторінці)