Обер-аудитор Олексій Йосипович Імберх про своє доручення ніде нікому не говорив: ні дома, в колі сім'ї, ні в губернській канцелярії, де служив. Можливо, випадково, сам того не відаючи, обмовився жоні, а можливо, кучеру обронив слівце, наказуючи готуватись до від'їзду на Харків. Так чи інакше, але не встигла дорожня карета Імберха лишити шлагбаум на харківській дорозі, як в місті заговорили про приїзд комедіантів, чи, як дехто називав, кумедіантів.
Повзли чутки, одна від іншої фантастичніш!, з'явилися пересуди і здогадки, як це звичайно буває у маленькому місті, де все на виду і кожний знає про свого сусіду не тільки те, чим той сьогодні зайнятий, але навіть про його можливі заняття і позавтра. В такому місті стають також відомі задовго до їх здійснення і прожекти міської влади.
У гостиному ряду, що поруч з Сампсоніївською площею, біля шопи, тобто критого амбару, в якому тримав торгівлю печеним хлібом купець першої гільдії і з недавнього часу міський голова Зелінський, вкотре говорилось про одне і те саме. Дехто помітив: з'являються у місті комедіанти — нема спокійного життя, їх присутність згубно діє на всіх, особливо ж на молодь. "Чи ви не знаєте, які нині діти? А коли їм ще зі сцени покажуть, як нехтувати батьками, то вони і зовсім розпережуться". Інша річ, коли мандрівна трупа лицедіїв проколотиться у місті якихось п'ять-шість днів, тоді можна якось і вберегтися, скажімо, вивезти з міста на якийсь час чадо своє. А коли лицедії тут житимуть — тодіщо? Ніяких інших наслідків, крім згубного крутіння голів, від театрів не жди. Невідомо звідки з'являється обурлива вільність у відносинах до старших по чину і званню, щезає повага і доброзвичайність, а на такому грунті, як відомо, проростає зухвалість до можновладців і навіть — спаси господи — неповага до самих устоїв, і — страшно подумати — до августійшої фамілії. Куди накажете далі? То для чого ж добровільно, без, так би мовити, побажань зверху, за власним доброхотством, тягти на собі важкого хреста, накликати на місто, відоме ратною славою і благочинням, неминучі біди?
Але тут дехто із полтавських обивателів нагадав про не останню обставину в цій історії, що обростала, як сніжна грудка, все новими подробицями. Комедіанти прибувають до міста з відома і навіть дозволу самого князя. Саме він, князь Рєпнін, не суперечив, щоб їх запросили, зрозуміло, сам до них не їздив — велика честь, має досить чиновників для цього; послали, чути, Імберха — оборотистого, крутію-ватого чиновника із обрусілих німців, якого для подібних справ і тримають. А початок всьому поклала розмова, що відбулась у покоях князя, і починав її не хто інший, як доглядач будинку для дітей бідних, піїт і відставлений майор, той самий, що живе на Червоній площі, біля самого собору. Проте хто не знає, де він живе: майор — людина в місті помітна.
Достеменно — додавали ті, у кого фантазії більше ніж треба — справа тут не зовсім чиста,, не інакше, як князя ошукано або щось на нього навіяно, в противному разі він би не дозволив кликати на жительство лицедіїв в матінку Полтаву. Умовили князя, зіграли на його честолюбстві: мовляв, чому б у губернському граді не мати своїх "театрів" і власних комедіантів.
Чутки і кривосуди розповсюджувались зі швидкістю пожежі в засушливе літо і готові були викликати в деякому розумінні бродіння думок, а головне — могли докотитися і до їх сіятельства. І це б розгнівило його, а під гарячу руку князь міг би все повернути в інший бік. Можливо, цього дехто і прагнув. Друзі театру не на жарт захвилювались: що робити? Призначений директором оного Котляревський і його товариші із недавно відкритої в Полтаві масонської ложі "Любов до істини" губились в здогадах: хто розсіває зле насіння, підбурює обивателя проти ще не народженого дітища беззахисної Мельпомени?
В ту осінь головною темою вечірніх бесід в деяких полтавських вітальнях були театральні справи. Непогасні вогники тепліли до пізньої ночі у домах Білухи-Кохановського, графа Ламберта, мадам Осипенкової, Стебліних-Камінських, Новикових, що недавно побудувались на Дворянській. В кожному з цих домів бував і Котляревський, тут він завжди був бажаною людиною, і саме тут його попереджували проти надто поспішливих кроків: а раптом чутки виходять від впливової особи і, отже, справу слід вести особливо тонко.
І тут несподівано стало відомо, що не далі як вчора, у неділю, з амвона Срєтенської церкви замість читання євангелія протопоп Амвросій звернувся до прихожан з проповіддю, в якій закликав театрів не відвідувати, бо це зело гріховно, особливо ж для молоді; відвідувати бісівські ігрища, які в старі часи іменувалися вертепами, — що отруту вкушати. Театр ще не був відкритий, а йому готували повну обструкцію. Те саме в ті дні проповідував на уроках закону божого в гімназії та повітовому училищі і законоучитель. Отець Георгій перестав вимагати від вихованців твердих знань Ветхого завіту, а майже всі уроки присвячував єдиній темі: театру, який, мовляв, несе зло всім, особливо ж молодим людям, незрілим розумом і серцем, кличе до ліні й марнотратства, отже, кожний, хто чесний і слухняний, повинен зневажати закликами відвідувати всілякі вертепи, в тому числі й театри. Більше того, законоучитель взяв на себе право заборонити вихованцям дивитись лицедіїв і запевняв, що, коли він, театр тобто, згорить, це буде угодно богові й людям.
Під час чергової вечірньої бесіди вихованці другого класу гімназії розповіли доглядачеві про останні проповіді отця Георгія. Левко Боровиковський слово в слово переказав все, що чув від законоучителя, і спитав, чи справді не можна дивитися лицедіїв, це, мабуть, грішно, і чи правду кажуть, що театр буде спалено, це ж бо твердив отець Георгій і, ніби між іншим, додавав, що спалити "оний вертеп" — діяння угодне самому богові. Хитрун Боровиковський удавано зітхнув: жаль, не доведеться піти глянути на лицедіїв, а він готувався, навіть півкопи грошей відклав — потрошку від усіх гостинців, які одержував з дому.
Котляревський вирішив діяти негайно, не відкладаючи.
Другого дня, прийшовши до гімназії, попросив затриматися після уроків отця Георгія для пильної справи.
Отця Георгія він знав вже не перший рік, служили ж разом, і хоча в гімназичній ієрархії вони займали різні ступені, але попові доволі часто доводилося поступатись своїми переконаннями перед доглядачем. Були розмови з приводу застосування на уроках покарань різками, історія з Остроградським, роботою учнів на дому у вчителів. В усіх цих випадках доглядач вийшов переможцем, і ніщо попові і його однодумцям не допомогло. Були й інші причини побоюватись доглядача. Законоучитель, обтяжений великою сім'єю, не хотів, щоб про його появу на уроках у п'яному вигляді, його втручання не в свої справи знав настоятель Хрестовоздвиженського монастиря, що був на той час і главою полтавської єпархії, отже, володів правом карати і милувати таких, насамперед, як отець Георгій. Отож, коли доглядач сказав про бажання зустрітися "у пильній справі", піп мусив згодитись на зустріч, хоч і підозрював: вона нічого приємного йому не обіцяє.
Ледве законоучитель, відсапуючись, усівся у великому кріслі, як доглядач зразу і почав:
— Отче, хочу говорити щиро і відверто. Маю до вас претензії.
— Які, дозвольте поцікавитись?
— Всі ми ходимо під Всевишнім, і ніщо від його ока не сховається.
— Амінь.
— Так от, чизнаєте, отче, що вихованці, напучувані кимось, збираються вчинити непоправне зло нашому місту?
— Це належить знати вам, поєлику ви, пане майор, доглядач, тобто людина, якій покладено в обов'язок знати кожен крок оболтусів наших, понеже, вихованців.
— Понеже, гм... Добре. Але ближче до діла. Звичайно, я мушу знати все, що коїться чи може скоїтись. Отож, маю попередити вас, що ви можете потрапити в дуже неприємну історію.
— Яким це чином? — Вирячився піп, ніс його, і так червоний в одну мить посизів.
— А ось таким. Ніхто інший, як ви, отче, підбурюєте дітей пустити півня театрові.
— Та ви що? — удав з себе обуреного піп, — і слухати не хочу!
— Ні, послухаєте... Якщо це трапиться, то вихованці покажуть на вас, а це може коштувати вам місця в гімназії. Про це вже я потурбуюсь... Бо що ж маю діяти, яко директор оного вертепу? Змушений буду шукати винуватців і, знайшовши, доповісти про все правителеві, а вже він знайде і настоятеля монастиря, і вас, отче, теж...
Законоучитель сидів з відкритим ротом, важко дихав і не знав, що відповідати.
— То як, отче? Будемо палити вертеп чи, може, зачекаємо трохи?
— По-почекаємо, — прогугнявив той і раптом підскочив. — Та я їм ось! Я їм покажу!.. Хіба ж я вчив їх такому?.. Слухайте, пане майор, змилуйтесь, у мене ж діти!
— Саме ваших дітей мені і жаль, тому і говорю з вами.
— Спасибі!.. Вік не забуду... Я сам піду до театру з матушкою і чадами. І вихованців поведу.
— І поговоріть з ними про театр, яке він має значення в наші часи. Адже ви це знаєте.
— Атож... Театр — це ж в деякому розумінні промінь світла у наші дні.
— Світла від сонця, але... не від пожежі. Чи не так?
— Та, боже мій, хіба ж я не розумію?.. — Хихикнув піп і кинувся на шию доглядачеві, але той не був готовий прийняти в обійми отця Георгія, спинив його рухом руки і додав, що отець Георгій міг би попередити і протопопа Амвросія: нехай і той подумає, перед тим як читати чергову проповідь. Законоучитель обіцяв сьогодні ж все переказати настоятелеві Срєтенської церкви.
(Продовження на наступній сторінці)