— Ви щось знаєте?.. То майте ж совість, я змучився, а ви випробовуєте моє терпіння. Новиков не витримав і розсміявся:
— Таким я вас ще не бачив... Ну, добре. Слухайте. Сьогодні одержано рескрипт графа Кочубея, та ні, з Петербурга, від самого міністра. В ньому знаєте що? Зроду-віку не здогадаєтесь.
Новиков кілька хвилин насолоджувався, дивлячись на зблідле, розгублене обличчя гостя. Той ледве продихнув:
— Театр не дозволяють? Кажіть же.
— Мова йде про поштамт.
— Ет, до чого він нам?
— Не поспішайте. Поштамт нам якраз і допоможе. Справа в тому, що його переносять у Чернігів.
— Що? Не може бути. Побудували — і переносять?
— Сам читав. І про це поки що ми з вами єдині знаємо. Князеві я ще не доповідав. Завтра по обіді доповім. А ввечері — запам'ятайте — буде у князя бал з приводу дня народження Вареньки. Ви запрошені?
— Так.
— Поговоріть з великою Варварою, щоб оний поштамт, тобто приміщення, передали лицедіям під житло, еге.
Котляревський стрімко підвівся, обійшов навколо столу, схопив в обійми сухорлявого Новикова. Той хотів звільнитись, але не зміг. Здивований старий слуга, що вніс на Таці якусь печеню, застиг на порозі: поважні пани, а поводились, як звичайні хлопчаки: борюкались, реготалися і ладні були один одному поламати ребра.
6
На балу з приводу дня народження молодшої Варвари Іван Петрович здався княгині-матері чимось стурбованим, навіть більше — засмученим, погляд неуважний, дивився — і нікого не помічав. Вона ж звикла бачити пана майора (це звання він одержав торік тут же, у Полтаві, уже будучи давно відставленим від військової служби) веселим, дотепним. Там, де він з'являвся, завжди чулись сміх і жарти, так було завжди чи серед дам, чи в колі мужчин біля ломберних столиків, чи в диванній за чашкою кофею.
Проходячи по залі і бачачи трохи зблідле, але на диво рухливе натхненне обличчя з лукаво примруженими очима, княгиня знала: тут все гаразд, і поспішала до іншої групи, помітивши, що саме там ослаб вогник бесіди, ледве жевріє і, отже, потрібна її присутність; коли ж її втручання не допомагало, кликала на поміч майора. Він приходив. Сідав десь скраєчку, кидав одну-дві репліки, і — дивись — вогнище бесіди, що ладне було завмерти, оживало, а за якусь хвилину палало так яскраво і бурхливо, що зманювало й інших гостей до цієї групи.
Сьогодні ж майор був невпізнанним, і це зразу ж спостерегла велика Варвара. Перемовився кількома фразами з Новиковим, щось спитав у Муравйова-Апостола, нового чоловікового ад'ютанта, та й усе, і знову замовк, задумливо оглядався по залу, нікого, здавалось, не помічаючи.
Вона мусила негайно все прояснити і тут же наказала Вареньці прислати до неї на кілька хвилин майора. Варенька, розчервоніла, збуджена і радісна, у своєму білому кисейному платті, з охотою виконала доручення. Миттю перелетіла залу, переказала майорові прохання матері. Той начебто чекав цього, злегка кивнув товаришам, що стояли тут же, і пішов на запрошення княгині.
Велика Варвара, всадовивши його побіля себе на оббитій золотистим оксамитом софі, спитала, що трапилось, чого гість поводить себе невідповідним випадкові чином, сьогодні в її домі свято, а він сумний — чи, не дай господь, не захворів, а може, щось трапилось у пансіоні чи вдома?
— Нічого не трапилось, ваше сіятельство. В пансіоні всі здорові. Театр на місті.
— Тоді що ж? Еге ж, чи скоро засвітяться вікна у нашому театрі? Ми вже зачекались.
— Гадаю, вже не довго лишилось, тільки ось...
— Чого ж замовкли?.. Продовжуйте.
— Поки загоряться вогні рампи, я, здається, згорю раніше сам, як колись швед під стінами Полтави.
Вважаючи, що майор жартує, вона теж відповіла жартом:
— Надіюсь, покличете, коли почнеться фейерверк?
— Мені, ваше сіятельство, не до жартів. Ваш куафер Жан якось сказав: не шукайте собі печалі, вона вас сама знайде. Ось і зі мною таке нині.
— Загадками заговорили, добродію. А коли серйозно?
— Нічого особливого, тільки одна дрібниця: не знаю, куди мені подіти двадцять примадонн і прем'єрів.
— Чи не означає це, що театр не готовий і досі?
— Готовий, але... жити комедіантам ніде.
— Тому такі печальні? Ні, ви непоправний, жартуєте, мабуть? Та хіба мало в Полтаві будинків? Нехай влаштовуються у першому-ліпшому і живуть.
— Будинків, справді, у нас чимало, а жити — ніде... На місяць, навіть на два, інший обиватель і візьме, а до весни щоб віддати кімнату, — ні, таких нема...
Рєпніна розмовляла з Котляревським і ні на хвилю не випускала з поля зору Вареньку, з чиєї вини були влаштовані сьогоднішні урочистості, їй було приємно бачити, як та легко і граціозно танцює екосез зі своїм партнером — гімназистом, старшим сином губернатора Олександром. Батько і мати його — пани Тутолміни — теж були на балу і, сидячи в протилежному кінці залу, з явним задоволенням спостерігали за юною парою. Погляди багатьох поспішали за ними, танцюристи справді були чарівні: він — стрункий, сухорлявий, у новенькій, аж лискучій гімназичній формі, вона — нижча від нього на півголови — справжнє диво: легка, схожа на колосок, у білих панчохах і прозорій, зітканій з самого повітря, сукні. Вони так захопились танцем, що нікого не бачили довкола, не помічали і поглядів, мчались, летіли, не торкаючись підлоги.
У кріслах, під великою картиною, на якій зображувалася знаменита Полтавська битва з царем Петром на білому коні, поруч з подружжям Тутолміних, зручно вмостившись, сидів сам Рєпнін. Світлий мундир підкреслював смаглявість, сивуваті бакенбарди. Князь міг здатися, хто не знав його, простим і доступним, весь його вигляд, поведінка ніби говорили: нехай всі, хто прийшов на бал, на сімейне свято Рєпніних, почувають себе невимушене, вільно, по-домашньому просто. І все ж, ніхто з гостей, навіть губернатор з дружиною, не знаджувались на цей рахунок і не дозволяли собі нічого такого, що могло б здатися господареві дому неприємним чи нетактовним. Зараз вій добрий, доступний, але варто його сіятельству впасти у гнів — і край веселощам, а кара настигне винуватця негайно. Ні, краще подалі триматися від цього доброго на вигляд пана, тільки недолугі розумом можуть довірятись його принадній усмішці.
Рєпнін щось мовив, прослідкувавши за юними танцюристами — молодшою Варварою і її кавалером, — і худий кістлявий Тутолмін, погоджуючись, кілька разів хитнув круглою коротко стриженою головою, ледь повертаючи шию, затиснуту у шорсткий стоячий комір мундира, а мадам губернаторша, в противагу чоловікові, повна і крихкотіла з круглим подвійним підборіддям і несподівано ясними небесно-голубими очима, прикриваючись великим пухнастим віялом, облесливо засміялась.
Гриміла в залі полкова музика, запрошена спеціально на бал, особливо старався ударник — молодий безвусий драгун, дріб барабана підкреслював, підсилював кожний звук оркестру.
Великі бездимні свічки у люстрах, настінних шандалах відбивались у паркеті, і здавалось: танцюючі пари пливуть по огненній лаві.
М'яко шерехтіли бальні сукні, оголені плечі і руки купались у біло-рожевій піні брюссельських мережив. На хвилях цієї свіжості і білого сяйва до непристойності різко жовтими плямами вирізнялись офіцерські еполети.
Бал продовжувався. Княгиня в таїні пишалася ним: адже це — її дітище, старанно підготовлене, розписане і пущене, як заведена машина. Все йшло як і належало. Вона — мати — була рада, що її Варенька щаслива, і тому дивними, мало не безглуздими здавались їй клопоти майора про якісь квартири для комедіантів. Боже мій, про що він клопочеться, коли театр готовий, і незабаром, буквально цими днями, засяють театральні вогні, і життя в глухій, закинутій від столиць і самого бога Полтаві виповниться чимось новим і значним.
Так і буде. Недаремно вона цього хотіла. Правда, в необхідності запросити лицедіїв її переконав все той же майор, проте, вона і сама знала, що це значить, і кілька разів говорила про це мужу. Справді, чим гірша Полтава від якогось там закуреного Харкова чи Курська, де, за чутками, були чи є якісь театральні трупи? Тепер ось і в Полтаві буде справжній театр: і приміщення, і актори, і нема жодної причини сумніватись, що все влаштується. Ну що тут такого, коли лицедіям нема де жити: не великі пани — поживуть і в казармі, варто їй повеліти, слово сказати. Сьогодні взагалі потрібно думати тільки про веселе, всі, отже, мусять бути безтурботними, бо це їх, Рєпніних, свято. І все ж княгиня, не дивлячись на майора, все ще милуючись дочкою, спитала:
— Чого раніше не сказали?
— До останнього часу нічого не знав. І раптом… все пішло шкереберть.
— Раптом?.. Однак дивіться: екосез закінчується, і зараз, думаю, оголосять вальс.
— Оркестр вгадує ваші бажання.
— Спробував би не вгадати... Не можу, однак, повірити, що ви досі нічого розумного не придумали.
— Майже нічого, хіба що...
— Продовжуйте.
— Зараз оголосять вальс, а ви його так любите.
— Продовжуйте... А танцювати ви підете зі мною. Надіюсь, не відмовите мені?
— З радістю... Але що продовжувати? Боюсь розгнівити вас.
— 3 якого часу ви стали такі боязкі?
— Як став директором театру. Всього боюсь. Одного разу мені стало відомо, що його збираються спалити, але бог милував.
— Спалити? Це що — жарт? Самі вигадали?
(Продовження на наступній сторінці)