Унизу, під горою, все ще вирував ярмарок, хоча й відчувалось: ось-ось він вщухне, упокоїться. І справді, небавом, як тільки засутеніло і туманом вкрило долину, зразу ж то тут, то там запалахкотіли багаття, в їх відблисках намети, рундуки то наближались, то віддалялися знову, губилися у вечірніх тінях.
Посеред ярмарку височів театр, його баня краяла навпіл синьо-чорну хмару, що пливла із-за білих стін монастиря на горі, згасали останні відблиски сонця, та ось вони й зовсім розтали, і весь ярмарок — з театром, численними наметами, возами, каретами — зник, огорнутий густим мороком. Але деякий час ще чулося тут, на горі, як немов з-під самої землі линув поволі стихаючий гомін; перший літній ярмарок у Полтаві засинав, щоб разом із світанком, з першою зорею знову зашумувати, завирувати, може, ще дужче, ніж напередодні...
Додому не поспішав, хоча й чекали невідкладні справи пансіону, та й свої, особисті, вимагали уваги. Вже десятий денй сушив голову над сценою сварки Венери і Юнони на прийомі у самого пана Зевса; як знайти вірний тон, а те, що знайшов, здавалось неточним, блідим. Вчора відклав все написане — нехай полежить, він тим часом візьметься до інших, не менш, як йому здавалось, важливих справ. На робочому столі на нього чекали разом із столичними ще не розрізаними часописами нові п'єси, привезені Михайлом Новиковим з Петербурга, звідки той недавно повернувся разом із правителем краю. Це були "Селяни" Шаховського, дещо і Хмельницького. П'єси ці він читав, перечитував, робив попередні намітки до режисерського плану — була надія колись поставити хоч одну з них на пансіонній сцені. Читаючи, вивіряючи кожне слово на звук, він незабаром знав, як ці п'єси скомпоновані, що в них, на його погляд, головне, а що другорядне, як зробити, щоб це другорядне, незначне не глушило основної думки. Праця захоплювала, він поволі входив у світ драматурга, осягаючи не тільки його задум, але бачив і його руку, відчував, де автор виписав справжній діалог, цікаву сцену, а де залишив білі нитки, які він — режисер — мав сховати від всевидячого ока глядача. Іноді міг просидіти над п'єсою цілу ніч. Всіляке обсідало голову. А одного разу, коли лишився наодинці з світанковою тишею, до нього несподівано навідались і зовсім чудні розумування: а що, коли він сам спробує написати щось подібне? І тут же осмикнув себе: до чого дійшов, який біс спокусив його такою самовпевненістю? У нього і таланту немає, і часу ні хвилини зайвої, увесь нині у клопотах по пансіону. Недавно пансіонна сім'я поповнилась двома новенькими — з самого Яготина приїхали. І що ж? Все їм вдивовижу, крок зайвий бояться зробити, кожного страхаються, здачі навіть не дають якомусь забіяці, і через те, мабуть, невпевнено, сяк-так до уроків готуються, а відповідають ще гірше. Поговорити з ними, довести, дурненьким, що вони здібні, знають немало, і хай отже вірять у свої сили — його прямий обов'язок. Еге ж — сміявся над собою — інших навчай, виховуй, а який сам? У власні можливості не віриш, торопієш, ніби школяр, перед таїною драматичного мистецтва. Не про те, однак, добродію, думи твої, тепер ось щоднини колотися тільки про одне — театр. Мине місяць — найбільше півтора — і він буде готовий до відкриття. А хто ж гратиме? Буде порожнім приміщення — можуть і відібрати, та й віддадуть якомусь відомству, спробуй тоді відвоювати. А це для високого начальства неважко зробити, та й справді: святе місце не буває порожнім. Ось про віщо голові боліти належить. Коли б вдалося умовити лицедіїв, подібних Щепкіну, Пряженківській, Барсову, переїхати до Полтави — кращого б не бажав. Але як до цього поставиться пан Рєпнін? Якщо дибки стане їх сіятельство — не бувати своїй трупі в Полтаві, а з'явиться добрий настрій, скаже слово на захист — і все обійдеться... Всесильні можновладці, від єдиного поруху їхнього пальця іноді все життя, майбутнє артиста залежить. А як це неправедно! Та куди підеш, кому поскаржишся, хто порадить, як повестися, щоб не помилитись, не схибити?
Не раз і не двічі збиралися за склянкою міцного чаю друзі. Приходили Стебліни-Камінські — Павло з дружиною, Новиков, Амбросимов, Лук'янович з молодшою сестрою. Засиджувались до пізньої ночі. Говорили, сперечались, випивали два самовари підряд, доходили згоди, і знову сперечались, і... мріяли про той щасливий вечір, коли врешті розгорнеться завіса і перед зачарованим глядачем відкриється сцена — і станеться чудо, народиться перше дитя незрівнянної Мельпомени і не де-небудь, а в їхній Полтаві.
До відкриття лишались лічені тижні, а здавалось — роки, їх не пережити — так повільно тягнувся час. І не раз, траплялось, докоряв Амбросимову: чого тягнеш? Скільки чекати? Готовий був посперечатись із зодчим, що постійно наглядав за будівництвом, а той, все розуміючи, відповідав: "Якби я був єдиним винуватцем затримки, тоді, друже мій, ти б міг бути певним: театр у найближчі дні прийме своїх глядачів, але." — Гірко усміхався, різкі зморшки глибше врізались в щоки, старили і без того постарілого в останні роки полтавського зодчого. — Але гроші не в моїй кишені. А що я без них можу? Навіть поганеньких дощок для підлоги у вестибюлі не дістанеш. От і топчемось, і який вже місяць..."
Розмова про дошки — справа минулої весни. Тільки-но починався травень, цвів бузок по підгір'ю, зеленіли луки в низині, а Ворскла ще не ввійшла в береги і здавалась синім морем без меж і краю. Пригадалось: зразу ж після розмови із зодчим пішов до міського голови. Бесіда, однак, виявилась даремною, голова ніяк не міг второпати, чому він, міський голова, повинен турбуватись про якісь нікчемні дошки для вертепу — так він називав майбутній театр. Довелося від нього йти до самого губернатора. Тутолмін примусив трошки зачекати у приймальній, але прийняв. Уважно вислухав, обіцяв розібратись. І... не розібрався.
Десь через тиждень ще раз пішов. Говорив не довго, але твердо і переконливо. Тутолмін нічого не міг заперечити, а коли Котляревський в кінці бесіди натякнув, що має намір, коли справа не вирішиться, піти до самого князя, Тутолмін раптом пом'якшав і, користуючись випадком, уколов: "Ви, пане майор, так тривожитесь про ці дошки, нібито оної установи директором призначені". — "Ваше превосходительство, коли б я був директором, як ви зволили пожартувати, — тої ж миті відповів, — то сьогодні від вас з порожніми руками не пішов би, в цьому будьте певні". — Тутолмін, погладжуючи пухнасті, добре затягнуті густою памороззю бакенбарди, вимушено усміхнувся:
"Можливо, все можливо..." — "Всі помисли мої про користь міста, а не крісло в ньому... Справ у мене, повірте, більш ніж досить, один пансіон чого вартий..."
Надихавшись досхочу вечірнім повітрям, відчувши, як посвіжішало в голові, а плечі ніби поширшали, рушив у місто.
Пройшов Пробойну від самого Успенського собору до Круглої площі і не зустрів, крім запізнілої офіцерської прольотки, нікого із знайомих. Біля пам'ятника Слави затримався, вкотре замилувався колоною, красою і могутністю орлиних крил. І не помітив, як на площі з'явилась карета, почувся м'який шерхіт коліс по накоченій дорозі — через пустир, повз пам'ятник. Четвірка сірих рисаків несла карету легко, без видимого зусилля; майже поруч промайнуло крихітне віконце, напівзакрите рожевою занавіскою, роззолочені дверцята, високий навкіс зрізаний, шкіряний дашок. Це була карета Рєпніної, — княгиня часто любила роз'їжджати по місту і околицях разом з дочкою, городяни здалеку впізнавали четвірку сірих, молодика-кучера у високій хутряній шапці і козачка на тих же козлах. Знав про це і Котляревський.
Карета майже нечутно підкотила до парадного входу і ледве спинилась, як тої ж миті рослий козачок, скотившись з козел, розчинив дверцята і допоміг княгині вийти, услід за нею, відсторонивши руку козачка, легко зійшла і дочка — маленька Варенька, старшу Варвару у Полтаві називали "великою". Підмітаючи довгим шлейфом сукні мостову, княгиня ввійшла в розчинений під'їзд. Туди ж вбігла і Варенька.
Боже, як це він забув! Ще вчора повинен був віднести великій Варварі кілька аркушів перекладу з французького автора Дюкеня. Проте з паперами можна й почекати, не горить, встигнуть познайомитись майбутні інститутки з порадами, як читати і розуміти євангеліє від Луки, але піти він мусить, до того ж не відкладаючи, завтра ж, зразу після ранкового кофею, коли їх сіятельство приймає відвідувачів.
(Продовження на наступній сторінці)