Цей страх рівняє усіх. Меншикова, Шафірова, генералів з чорнильною душею.
"Ти хто? — питає нараз цар, стаючи перед канцеляристом: — Хто?"
"Я, я, Андрій..."
"Все рівно — Андрій, Микита чи Охрім. Кажи, чим ти був у службі в гетьмана Мазепи?"
"Кан... це... ля... рис... том".
"Чого покинув службу? На кого її залишив? Пощо пришлявся тут, падлєц?! Одвічай!"
"Його величеству вірним хотів остаться. Прийшов, побачивши лихий замисел гетьмана і його людей".
"Сволоч! Нині гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене. Іуда!"
Канцелярист дрижав, як осика, ломився у колінах, голова в рамена влазила, царські слова придавлювали його, коли б міг, під землю вліз би. Земля не розступалася.
Хай би вбив, легше було б, ніж те тривожне дожидання.
"Забрати його на конюшню і вліпити 20. Не більше. Той падлєц більшої порції не вартий!"
Вивели. За хвилину чути було з конюшні зойк і рев.
"Поруть...— зауважив цар, сідаючи на своє місце й набиваючи люльку своїм голландським, шіперським тютюном.— Мої люди тільки й уміють, що пороти. Більшому я ще їх не навчив. Навчиш ти їх чогось..! — Він поправився і, звертаючись до Меншикова, диктував: — В першу чергу треба написати листи до Толстого, Шеремет'єва, Довгоруких, Апраксиних і інших, що в різних сторонах стоять, щоб не далися підвести старому лисові, новому Іуді, котрий 21 рік був мені вірним, а над гробом, біля домовини, зрадив мене. Та справедливий Бог не поблагословить його. Не мені, а йому його вчинок вийде на шкоду. Викопав яму, в котру сам упаде".
Відсапнувши, виправдував себе: "Двадцять і один рік вірно служив. Як же не вірити було? На кожний поклик виступав у похід, козаків, скільки треба, давав і не жалів грошей. Умний такий, дотепний, заграничний чоловік, європеєць, не азіат, як ви. А який благородний на вид, які вірні очі — собака!"
Хвилювався, насилу здержуючи гнів:
"Треба оповістити новий маніфест... Гетьман Мазепа, забувши страх Божий і зломивши присягу, поїхав до шведа. Порозумівся з ними і з поляками, щоб православні церкви й монастирі в руки ксьондзів і уніатів віддати. Нехай ніхто не вірить його влесливим словам, а старшини хай з'їжджаються у Глухів задля вибору нового гетьмана... Так буде краще. Тепер ми вже знаємо, що гетьман не пропав, а до Карла поїхав, хай його чорт!"
В конюшні заспокоїлося. Не чути було лускоту батогів, лиш скавулів хтось, як побитий пес.
Цей знак терпіння заспокоював царя. Йому ставало легше.
"А з Батурином? — повторив нараз запитання.— Що нам з тим Батурином робити?"
Присутні несміливо виявляли свої гадки.
Одні були за тим, щоб оставити його своїй судьбі. Якщо Карл з Мазепою перейдуть Десну — не пора облягати Батурин.
Дехто дивувався, що гетьман все-таки не мало свого війська в Батурині залишив. Мабуть, не гадає, щоб ми його здобули.
Меншиков був іншої гадки. Йому не хотілося прощати козакам і міщанам тієї наруги, якої вони йому завдали, не впускаючи в місто.
"Сам ти, царю, сказав,— почав,— що всяке супротивлення треба негайно й безпощадно карати. Батуринці супротивилися твоїм наказам царським. Ще й насміхалися над нами, над слугами твоїми. Кидали на нас з мурів обідливими словами. Батурин заслужив на сувору кару".
"Так покарай його, князю, покарай! Жорстоко і основне, щоб камінь на камені не остався! Покарай!"
Над Батурином повисло грізне рішення Петрове.
НА ЧУЖИХ ВИСЛУГАХ
Дні і ночі минали батуринцям на безнастаннім вижиданню й в тривозі. По відправі, яку дали князям Меншикову й Голіцинові, знали, що їм ні прощення, ні пощади бути не може. Як прийдуть москалі, то треба боротися на смерть і життя, здатися, значить, віддати себе і город на певну загибель.
Про те вони й не гадали. Витримати, поки гетьман зі шведами не прийде на відбій. Менш сміливі й завзяті та слабші характером шукали нагоди, щоб вискочити з цеї нетвердої твердині. Так зробили Ніс і Кандиба, але не всім воно вдалося. Були такі, котрих переловлено. З ними поводилися, як зі зрадниками. Роздратована товпа робила з утікачами коротку розправу. Бо не такий страшний той ворог, що зверху, як той, що всередині,— повторювали за Чечелем гетьманові слова.
Не тільки козаки, але й міщани соромилися, що лучаються між ними такі нікчемні душі. По кожнім такім випадку Батурин довго не міг заспокоїтися. Розказували собі всілякі вістки. Привиджувалися їм москалі. Розвідчики вертали збентежені й переповідали те, що зачули від сусідніх селян про передні сторожі царської армії, які вночі перелетіли крізь їх село. Вісті, зроджені з батька страху і з матері тривоги, котрих годі було справдити. А по кожній з них ціла залога ставала в поготівлю. Чечель обходив брами, а Кенігзен справляв дула нечисленних гармат туди, звідки нібито мав підійти ворог. Чекали годину, дві, а коли ворог не показався, раділи, потішаючися думкою, що, може, він і не прийде, може, вже зі шведами в бою стоїть.
Усіма люблений диякон, що, відправивши службу божу в своїй церкві, обходив вали й мури, не раз ставав, знімав очі вгору й молився: "Да отніметься чаша сія от нас!"
Аж 31 жовтня вранці варта на замкових мурах дала знак, що ворог надходить.
Заворушився город. Хто почував себе спосібним до бою, біг у замок.
Жінки несли харчі, питво, воду, старі діди, що вміли осмотрювати, і бабусі-знахарки, що знали зашіптувати рани, й собі шкандибали туди, де могла для них бути робота. Немічні й безсилі молилися в церквах: "Да отніметься чаша сія". Невеликий московський відділ наближався. Вже й голим оком, і не з вежі, а з валів можна було почислити людей і коней. Небагато їх. Мабуть, передня сторожа, а може, знов тільки посланці для переговорів.
Так воно є, бо наперед висунулося три драгуни з білою хоругвою.
"Не стріляти!" — гукав, оббігаючи мури, Чечель. "Дожидати знаку!" — наказував Кенігзен.
Тиша.
"Князь Дмитро Михайлович Голіцин",— зауважив хтось.
"Цей самий, що ми вже його раз не впустили".
"Лізе, як свиня в город. А бий же по рилу!"
"Не смій стріляти!" — гасив цей запал полковник Чечель.
"Чекай знаку!" — наказував Кенігзен.
Голіцин під вали не під'їхав. Послав своїх парламентаріїв.
"Пустіть нас у город!" — кричали вони до козаків.
"У город не можемо нікого впустити, гетьман не велів. І не впустимо, ми вже вам раз це сказали".
"Лист від його величества царя веземо".
"А щоб ти пропав разом з отсим листом". "Нехай цар пише до свого батька, чорта хвостатого, а не до нас".
"Ти, небоже, мабуть, адресу поміняв — замість до пекла до Батурина привіз".
"Та що з ним балакати, москаль! Стріляй! Це всякому зрозуміла мова".
"Не важся — біла хоругов!"
"Так що? Закрасім її на червоне".
Командант насилу здержував козаків.
"До кого лист?" — питає.
"До сердюцького полковника Чечеля",— відповідає москаль.
"Давай його сюди!"
"Кого? Лист чи москаля?"
"Лист".
"Не треба нам його листу. Не бажаємо знати, що пише цар. Знаємо, знаємо його зміст: піддайтесь, я помилую вас".
"Не віримо цареві, він не раз слово ломив. Чого стоїш? Стріляй!"
Чечель сердиться: "Не вам тут наказувати, а мені, на мене гетьман команду здав. Лист треба прийняти й прочитати. Так не може бути!"
Спустили з валів драбину, під'їхав царський посланець і на кінці списа подав козакам лист, який доручено Чечелеві.
Цар сповіщав команданта города Батурина, що гетьман зрадив царя і Україну, злигавшися зі шведами і з поляками на шкоду робучого народу і на затрату святої православної церкви. Супроти того радив, щоб Чечель впустив у замок один полк царської піхоти, а то для більшої безпеки. Заспокоював батуринців, щоб не боялися шведів, бо скоро він сам, цар, у власній своїй особі до Батурина приїде. Лист був написаний так, нібито цар ніякого сумніву в вірності Батурина і в прихильності Чечеля до себе не має і нібито йому дуже на добрі й на безпеці Батурина залежить.
Чечель, прочитавши лист, задумався. Не важко було догадатися, що міг він мати тільки два завдання: або спробувати востаннє переломити вірність батуринських борців для гетьмана і перетягнути їх на свій бік, або прямо піддурити їх, щоб дістатися на замок, захопить його в свої руки і тяжко покарати козаків і міщан за їх дотеперішній непослух і за вороже відношення.
І те, і друге було Чечелеві не по душі. Він хотів додержати присягу на вірність гетьманові, але ж і долі Батурина не хотів брати на свою совість.
Тому-то й попросив Голіцинових людей підождати, а сам скликав своїх старшин і визначних батуринців на раду. Двічі прочитав їм царський лист.
"Хитрощі! — крикнув Кенігзен.— Тіmео Dаnаоs еt dona ferentes. Рішуче противлюся, щоб впускати московський полк. Хочу додержати вірності моєму регіментареві, на те я офіцер. Офіцерське слово — річ свята".
"Один полк,— зауважив Левон Герцик,— для нас нестрашний. Нас більше тут".
"Хоч би ми тільки одну сотню впустили, так, значиться, ворог у твердиню увійшов".
"Можна розоружити".
(Продовження на наступній сторінці)