."Не гетьман зрадив народ, а ви зраджуєте його, відрікаєтеся від нього, як Петро від Спасителя свого, нікчемні труси, грязюко з торгового майдану! Метайте жребії о ризи його, гризіться за серебренників тридцять, поки вас царська підошва не розчавить, як хробів на шляху. Гетьман камінь двигнув, камінь, що давив вас і предків ваших, а ви спиняйте його, щоб не покотився униз, лиш щоб упав на невольницькі черепи ваші і на голови нащадків ваших,— раби! Як безмовна скотина, покірно слухайте і до відома приймайте, що вам читає посіпака царський, замість навіки затулити його брехливий рот,— труси, падлюки!"
Царські люди збилися в гурт, їх було кілька, а кругом сотки непевного народу.
"Готовись!" — гукав вусач.
Як камінь стояли серед моря людських голов.
Ділило їх вогнище, котре можна було зітханнями вгасити і затоптати ногами в одну мить. Натовп заметушився.
"Як ти смів?! — верещав вусач.— Ми люди царські, головами заплатите за нас".
"Совістю заплатите за зраду України",— відповів дідуган.
"Авжеж, авжеж!"
"Правду .говорить дід!"
"Не слухаймо москалів, слухаймо його!"
Море обливало камінь, жар потухав...
В цей рішаючий мент Меншиков дав знак своїм людям.
З криком і свистом пустили коней в натовп. Списи, як блискавка з чорної хмари, вилітали. Люди захвилювалися, розступилися і з криками відчаю розбрелись на всі сторони світа.
На майдані осталося кілька тіл, що звивалися від болю і кричали порятунку,— надаремно.
"Живим його беріть! Бунтар!" — наказував світлійший, спиняючи коня біля вогнища самого.
Царські люди кинулись сповняти наказ князя. Але кругом діда стояло вже кілька парубків з головнями, вихопленими з вогню. Відбивалися ними від шабель. Іскрами й жаром сипали в очі москалів.
"Спасибі, діти, що не оставили самого,— говорив дідуган, напираючи на найближчого рейтара. Поклав його, шаблю вихопив з руки, перехрестив нею пітьму нічну.— Не осоромимо себе, поляжемо за других!"
Шаблею даром не махав, кожний його удар смерть або важкі рани, останній зойк або розпучливі стогони.
"От так їх диявольських синів! Ще наша слава не пропала".
Кілька ратників обіймало і цілувало мать-землю сирую, під дзвіницею жменька оборонців слави й волі обливалася потом і кров'ю.
"Хто там ще, підходь! — кликав дід.— Спішись на другий світ, щоб не минула нагода згинути з доброї руки!"
"Пали!" — відповів Меншиков, повертаючись до своїх.
Рейтари зіскакували з коней. Коні полошилися, треба їх було відводити геть. Боялись огнища, а може, й діда, що стояв під дзвіницею високий, як дзвіниця, страшний, як опир, біло-червоний,— горів.
"Пали!" — повторив Меншиков.
Залунали перші постріли — і два парубки поклонилося землі.
"На дзвіницю!" — наказав дід.
Ускочили, двері загатили, чим лиш могли. Чути було, як по сходах спиналися до дзвонів.
Загудів найбільший з них голосно, розпучливо, тривожно, але — надаремно.
Ніхто не наспівав на клич.
З дзвіниці було видно, як гасло світло в селі.
Народ кидав свої вогнища домашні, люди, як перепілки по стерні, розбігалися по полях і ховалися по нетрях і плавнях.
Вжахнулося село.
Та не вжахнулися тії на дзвіниці.
"Нам виходу з цієї дзвіниці нема, хіба на другий світ",— казали, ховаючись від куль і посилаючи свої на долину.
Мали їх мало. Ані одної даром не пускали.
По кожній під дзвіницею роздався безтямний крик і погана лайка.
"Виважуй двері!" — гукав вусач, той самий, що читав царський маніфест.
Але на спину його впав добре пущений камінь згори, і він хрестом поклався на розмішану чобітьми землю.
Облягаючі розскочились, як вовки від вовка, влученого кулею мисливого, і в обложенців вступила нова охота витривати в нерівному бою... Чей же устояться, чей же проженуть ворогів, врятують честь села?.. Та куль вже не було.
"Здіймай найменший дзвін!" — наказував дід, пускаючи вділ відірвану лату.
Насилу зняли, взяв, розмахнувся і пустив ним прямо туди, де з витягненою шаблею в руці стояв світлійший.
Дзвін загомонів у лету, ніби здивований незрозумілим для нього бажанням грізного дзвонаря, і, пролетівши понад головами рейтарів, зарився глибоко в землю перед самими ногами князя.
"Не попав,— промовив старий,— а жаль, бо цього в першу чергу треба б післати до чорта. Ануте ще раз!"
Відчепили другий, дід глянув, затямив собі місце, де Меншиков стояв, розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горілиць:
"Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь!"
І — замовк.
* * *
Виважено двері до дзвіниці.
"Посвітіть! Головню з огнища подай! Запали смолоскип!" — кричали надолині.
"Прикладами їх, дулами мушкетів по голові, не пускай!" — лунало на дзвіниці.
Билися за кожних схід, за кожний щабель на драбині. Москалі дзвіниці приступом взяти не могли.
"Здавайсь! — гукали на парубків.— Світлійший помилує за хоробрість".
"Хай його милує чорт!" — відповіли згори.
Замовкли стріли. Обложені не мали чим стріляти, облягаючі не могли, бо їх люди були всередині.
Меншиков наказав огнище перенести під стіну дзвіниці, з того боку, куди завівав зимний, сильний вітер.
"Докидай гілляк!.. більше!.. ще!"
Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвіницю, але й стіни церкви, і хрести на могилках, і хустки на хрестах, та розмальовуючи кожну гіллячку старих, безлистих лип.
Дим вдирався на дзвіницю дверима й вікнами, усіми щілинами розгойданого повершя. Дзвони розгрівалися,— ніби оживали.
"Ось вам ще!" — гукали обложені, кидаючи вділ останки балкування.
"Підпалюй сходи!" — відповідав на те московський підстаршина.
Надолині дзвіниці стояли останки старого іконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир.
Підпалили. Востаннє обличчя святих засіяли надземським блиском, глянули здивовано і перемінилися в огонь.
Дзвіниця спалахнула високим горючим стовпом, від котрого розвиднілася ніч.
"А розкажіть там цареві, як ми вітали його маніфест!" — гукали згори.
"Поклоніться гетьманові Мазепі від нас!"
"Скажіть, що не осоромили ми себе і його!"
Решту заглушив луск.
Дзвіниця захиталася, затріщала в основах і, як підрубаний дуб, перехилилася на той бік, куди хилилася здавна, на захід.
Зойкнули дзвони, і з цілою силою непроголошених звуків, з піснями рад остей і смутків, з воскресними й похоронними акордами полетіла вниз.
Облягаючі розбіглись, затулюючи долонями очі, наполохані коні фантастичними звірами понеслись по полях — світлійший стояв і дивився на діло рук своїх.
"Бунтівники! Черкаси! Мазепинці!"
Мабуть, перший раз вилетіло це крилате слово на світ, щоб то чорним птахом, то невмирущим феніксом, то голубом білим літати понад полями і степами, понад широкими просторами України, буйним, нестримним летом крізь темряву віків.
У ПОГРІБКАХ
Доїжджаючи до Погрібок, Меншиков побачив на узбіччі від села, мабуть, у чималому саді великий, ясно освітлений двір.
Ворог не так-то далеко, його під'їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворі не стоїть,— погадав собі світлійший і минув липову алею, прямуючи далі — в село.
Цар дійсно стояв квартирою не в дворі, а в одній із селянських хат, котрої малі віконця поприслонювані були веретами, щоб не било з них світло.
Туди справили світлійшого царські патрулі, розставлені щодвадцять-тридцять кроків. Чим ближче до царської хати, тим і більше тих патрулів, самі сильні, здорові хлопи з волоссям, посипаним борошном, з мушкетами на рамені, стоять як статуї, заворожені наказом грізного, великого царя.
Мимо пізньої пори в квартирі рух. Кінні штафети приїжджають і від'їжджають звідтіль.
Генерали входять і виходять з хати. На подвір'ї гуртками стоять офіцери, піші, кінні, артилерійські, різних полків, усякого рода збруї. Від двох-трьох годин на накази ждуть, переступаючи з ноги на ногу, бо холод добирається до шпіку-кості, а сказати того не. смій, бо найменша виява невдоволення — це бунт.
Смирись і готовий будь летіти, хоч би й на певну смерть, щоб тільки сповнити волю царя, котрий ніякого супротивлення не знає і знати не хоче, для котрого людина це тільки одна цифра в його великому рахунку.
Добре, що офіцери послух цей виссали з матірних грудей, а терпеливість одідичили по батьках. Не відчувають жертви, в котру себе приносять. Там, за глиняною стіною, в звичайній селянській хатині сидить той, що їх життя у своїй жмені тримає, великий будівничий, котрий на своїх людей дивиться, як на каміння, як на сировий матеріал тої будівлі, котра народилася в його буйній голові.
Офіцери пізнали команданта кінниці його величества і тягнуться, як струни, дарма, що ніч і що світлійший не бачить їх і навіть не дивиться на тую різноманітну товпу. Зіскочив з коня, драгунові, високому як вежа, кинув свій кожух, вбігає у хату, у відчинені двері наліво.
(Продовження на наступній сторінці)