Кидається йому назустріч задуха і той сопух, який буває в непровітреній хаті, в якій від кількох годин дихає кілька десятків людей, немитих, некупаних, що Бог вість коли перебирали білизну. Принесли з собою запах овечих кожухів, кінського й людського поту, тухлого смальцю, тютюну і горілки.
Побачивши малого тілом, але великого значінням достойника царського, подаються, роблять йому місце. В покорі туляться — прилипають до стін.
Меншиков розглядається, хто це такий? Прошаки, москалі і черкаси. Видно по тім, як себе тримаючи, як милосердно дивляться, люди, які тільки спиняють воєнне діло. Але чому їх нині так багато?
Меншиков додумується. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти місця тих, що пішли за Десну, а хай побідить Карло, до нього кланятися підуть.
"Падлєци! — подумав голосно світлійший.— Падлєци!" — повторив, додаючи ще декілька щогрубших епітетів.
"Ти хто такий?" — спитав Меншиков, наступаючи на одного з них.
Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди.
"Ти хто?" — повторив князь.
"Сотник тутешньої сотні, Іван Мотовиленко",— ледве видушив з себе.
"Чого тобі?—гримнув на нього світлійший.— Говори!"
"Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником Мазепою руку тягне",— бубонів запитаний.
"Пірнача забажав?"
"Ваша світлість зволили вселаскавіше сказати".
"Ось тобі — пірнач!" — і луск малої, але вправної в битті долоні залунав по хаті.
"Ізмєнніки, сволоч, падло! На колесо вас, на гак, на гілляку. Ось де ваші пірначі, блазні. Сотні в руках тримати не вміє і пірнач йому давай".
Нефортунний кандидат до пірнача присів, пірнув у натовп і поза плечі других протиснувся до дверей, щасливий, що на тім і скінчилося.
Меншиков до другого пристав.
"А ти?" — гукнув, показуючи на нього рукою.
"Я, Андрій Кандиба,— бубонів цей,— канцелярист гетьманської канцелярії у Батурині".
"Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?"
"Певну вість приношу, що гетьман не пропав, а біля Оболоння з п’яти тисячами козаків до шведа, на правий берег Десни перейшов".
"Доказно знаєш?"
"На власні очі бачив, як у неділю вранці виступав. Знаю, хто з ним був і хто в Батурині остався".
"Звідки приходиш?"
"Прямо з Батурина. Можу сказати, як укріплений город, скілька гармат і де стоять, які запаси пороху і куль. Все знаю, служити рад".
Меншиков підступив до нього, глянув в очі і — відвернувся.
"Нікчемний! — сказав, ніби у лице плюнув.— Геть мені, проч! Повітря не троїть, забирайтеся всі, сейчас, вон!"
Кланяючися, тиснулися у двері назадгузь.
Канцелярист гетьманської канцелярії теж.
"Ти в сінях підожди, сволоч!"
В хаті зробилося пусто.
Меншиков сів на лаву. Долонями по колінах ударив:
"Який народі"
Плював. Гнилий сопух йому в носі вертів.
"Сморід такий, фу, чорт!"
Зірвався і відчинив входові двері нарозтвір.
Вітер його за голубу ленту термосив.
"У його величества хто?" — спитав нараз чергового офіцера, що навинувсь йому під руку.
"Світлійший князь Дмитро Михайлович Голіцин",— відповів той.
"Довго?"
"Вже годину, як зволили прийти".
"З годину?"...— і Меншиков вирішив не входити до царя. Хай Голіцин сам пріє.
"Коли б його величество спитали, чи я вже тут, відповіси, що князь Меншиков перед годиною приїхав".
"Слухаю вашої світлості".
Офіцер хотів іти.
"Стривай! Є у вас водка і закуска яка? Принеси!.. Стривай! Кажи, хай мені зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро!"
Вертаючи в хату, почув, як у сінях канцелярист зубами дзвонив.
"Падлєц!"...— і Меншиков знов присів на лаві.
Перед ним поставили піднос. Поспішно випив скору чарку царської анижівки і закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо положився б на лавку і на голій дошці спав би до самого ранку. А тут ще чекає його розмова з царем. Ще й яка! Може, і з дубинкою. "Тьфу, чорт!" — Меншиков задумався.
"Коли ти гриб, так лізь у борщ",— вирішив, випиваючи чарку.
А по горілці підніс до уст ківш грітого пива. Пив і поглядав на двері, за котрими цар з Голіцином балакав…
Відчинилися.
Меншиков побачив царя. Не цілого, лиш по рамена, бо голова ховалася вище одвірка. Видно було тільки чоботи чорні, юхтові, лосеві штани й зелений, лентою перепоясаний, кафтан. Ґудзики вилискували, як зорі.
Нараз цар зігнувся і переступив поріг.
"Данилич! — крикнув, побачивши свого любимця,— ти тут?"
Меншиков зірвався, мало піднос не перевернув.
"Кріпишся? Кріпись, заслужив. Дай, вип'ємо з тобою по чарці. То ще Мазепина анижівка, славна й вірніша від нього. Як проковтнеш, то не втече, хіба випустиш сам".
Меншиков дивувався, що цар в доброму настрої. Чи не на Голіцині перший гнів зігнав. А може, соромиться, що довіряв Мазепі, і сором за жартами скриває.
"Ну, от і бачиш, як цей старий чорт нас з тобою підвів",— почав по хвилині цар.
"Всі вони одного батька діти ті черкаси,— відповів, махаючи рукою світлійший.— Тільки й глядять, щоб каменем відплатити за хліб".
Цар надумувався хвилину, а потім руку поклав Меншикову на рам'я.
"Знаєш, Саша, мабуть, ми з тобою не відплачували інакше. Що?"
Сміявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував його.
"Що нового, Данилич?"
"Бунт..."
Меншиков з острахом глянув на царя, чи не піддається від приступові гніву. Але цар не гнівався, лиш далі попивав анижівку.
"Мазепинка",— і мляскав язиком.
"А що нам з Батурином робить?" — спитав нараз.
"У нас з Батурина чоловік",— відповів світлійший.
"Поклич!"
"Гей ти там, сволоч, виходи!" — гукнув Меншиков у сіни. На порозі появився гетьманський канцелярист, чорний, як те чорнило, котрим в канцелярії довгі літа писав.
З благанням ласки повалився цареві до ніг.
Цар чобіт відсунув. Сидів на стільці, спиною оперся об скриню і набивав коротку люльку голландським тютюном.
Спльовував через зуби, не зважаючи де.
Меншиков підбіг до печі, добув маленький гарний вуглик і на долоні підніс і вкинув цареві до люльки.
"Спасибі! Не трудись, ще пальці попечеш,— усміхнувся хитро.— Так, так! Уважай, Данилич, щоб пальців не попік".
Меншиков зрозумів натяк і очі додолу опустив. Усміхався тою усмішкою, в котрій можна домірковуватися усього. Пакнувши кілька разів файку, цар, ніби щолиш побачив канцеляриста, який все ще лежав біля його ніг, запоровши носом у землю.
"Вставай! — гукнув, штовхаючи лежачого в лоб.— Не люблю таких кумедій. Говори!.. Або ні. Стривай!.. Данилич, поклич Голіцина й Шафірова та ще кого гадаєш. Хай чують... Поміркуємо опісля вкупі, що нам з тим Батурином робити".
Меншиков вибіг. За хвилину прийшли Голіцин, Шафіров і ще декілька генералів.
Канцелярист приютився у куті. Здавалося, маліє, никне чоловік, за хвилину не буде його.
"Сідайте!" — сказав цар до своїх людей, показуючи рукою на широку лавку від покуття до мисника при дверях.
"Говори!" — звернувсь до канцеляриста.
"А лиш, чуєш, не важся мені брехать, бо язик не твій, а може, й голова".
І каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись і захлипуючись зі страху, щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити якої похибки, за яку можна заплатити мукою і життям. Розказував канцелярист Андрій Кандиба, як гетьман виїздив із Батурина, хто з ним поїхав, які частини полків і які сотні забрав з собою, хто залишився обороняти Батурин, скільки гармат і муніції там, як укріплений замок, скільки поживи у міщан і в військових магазинах.
"На що покладаються батуринські ізмінники?" — спитав, перериваючи, цар.
"На хоробрість Чечеля і знання Кенігзена".
"А Чечель і Кенігзен?"
"На те, що гетьман зі шведами на відбій їм упору поспіє".
Цар був вдоволений з відповіді.
"Хай сподіваються! — гукнув і розсміявся, аж хата загуділа: — Ха-ха-ха! Хай сподіваються, правда, Данилич?"
"Чим більше сподіваються, тим гірше розчаруються",— відповів світлійший.
"Постараємося, постараємося",— бубонів цар, обтираючи хусткою оприщене обличчя.
Думав. Його люди дух у собі заперли.
Нараз зірвався і своїм звичаєм став кроками велетня міряти невелику хату. Здавалося, що стіни порозсаджує і що стеля впаде й розчавить усіх.
За царем бігала його тінь, велика, безугарна, на цілу стіну, стелю і на половину другої стіни. На першій — ноги, на стелі — тулов, на другій — голова. Крім відгуків ходи нічого не було чути. Хата завмерла, здеревіла в тривожнім дожиданні.
Цар шаблі при собі не мав, ні пістолів, але руками, як довбнями, міг поторощити всіх. Ніхто не був певний свого життя.
Страшно.
(Продовження на наступній сторінці)