Тютюн був не турецький, а диявольський. Гриз очі гірше від хріну і цибулі вкупі. Але Босаковський хвалив його: "Правда, що смачний? Навіть султан кращого не курить. Розказуй".
І Борис почав: "Так тоді Журба про Тетерю забув".
— Про Павла?
— Еге ж. Тетеря, як знаєте, за жінку мав рідну сестру Виговського, але вона померла і, як часто буває, швагри за посаг посварилися. Пан гетьман Виговський і Павло Тетеря з приятелів ворогами стали, — смертельними.
— Аж так?
— Кажу вам. Тетеря гетьмана тепер у ложці води втопив би.
— А ти звідки знаєш?
— Я покойовим у пані гетьманихи служив.
— У якої?
— Та у Виговської.
— Ага. Розумію. Та що?
— Так Тетеря тепер у Беньовського перше слово тримає, а від Беньовського до Хмельницьких скаче, переговорює з Юрасем, мабуть, хоче його знов до Польщі прихилити.
— Що ти кажеш? Себто хоче висадити гетьмана з сідла, щоби згодом самому в нього сісти?
— Боюсь, що воно так. Тетеря Беньовського за свата собі попросив. Як ожениться з якою великою панею, то плечі матиме.
— Не гадаю, щоб велика паня за нього пішла, бо хто таке Павло Іванович Тетеря? Колишній регент канцелярії громадського суду у Володимирі, а потім агент у пана Стемпковського, юрист і крутій у його не дуже чистих ділах. Буцімто я не знаю Тетері! Не одну висушили пляшку.
— То було колись, а нині він парсуна. Індигенат дістав, надавали йому маєтків, Києвець та інші. Та ще купив він від Кисілихи Гощу і будується там. Він уже і не полковник, а підляський підчаший і секретар його милості короля. От хто тепер Тетеря!
— Справді, такому-то і в голові легко перевернутися може. Ще трохи й забажає булави і титулу князя. Та вже ж Польща Виговському його заслуги забуде?
— Які?
— А Гадяцький пакт?
— А ви не знаєте, як із тим пактом було? Та же він на волоску висів, цей пакт, бо козацькі депутати домагалися удільного князівства, і то не на трьох наших воєводствах, а й на інших. На всіх. А пани не давали. Тоді-то й гукнув Павло Тетеря: "Погодімся, молодці, з ляхами! Будемо більше мати. Покірне теля дві корови ссе!". Тим він переконав козаків. "От той всю правду сказав", — закричали і підписали Гадяцький пакт.
— Так воно, так, — похитав головою Босаковський. — Значить, з паном гетьманом Виговським погано.
— Ще й як!
— Багато він ворогів має.
— І яких! От першого Золотаренка возьмім. Це рідний брат третьої жінки покійного Богдана. На маєтки, що їх Богдан лишив, Золотаренко дивився, як на власність родини Хмельницьких, до якої і себе причисляв. А тут Виговський добув із Богданового скарбу мішок талярів і витратив їх на своє затяжне військо. Того йому Золотаренко ніколи не простить. І так кождий із гетьманових супротивників якийсь свій власний порахунок з ним має.
— Привата значить, привата, — зітхнув Босаковський, — чорт би їх побрав. А ми з гетьманом поможемо "pro publico bono"2, що? Ні?
— І я собі так само гадаю і тому попросився до вас на нічліг, щоб перебалакати з вами. Ви старші, досвідченіші, — приймете мене під свою руку?
— Ходи, най тебе до свого серця пригорну! — радісно скрикнув Босий і пригорнув Бориса так кріпко, що йому аж кості затріщали.
— Ти мені з місця подобався, хлопче. Гадаю, що виведу тебе в люди. А як заслужишся, то за свого прийму, шляхтичем станеш.
— Байдуже мені.
— Не каже так, голубе, не кажи! Все-таки що шляхтич, то шляхтич... Та це пісня майбутності, а тепер ти мені далі розказуй. Чи не чув ти що про Богданових доньок, про Катрю Виговську й Олену Нечаїху? Де вони тепер і чи безпечні?
— Не знаю де: у Смілій, в Бихові, у Лисянці чи в Чигирині?
— На Смілу й Лисянку Золотаренко наступає, на Бихів, мабуть, уже царські ратники наступають, а на Чигирин, Брюховецький іде?
— Такі жінки! Такого батька доньки, і в небезпеці тепер!..
Босаковський за голову вхопився і заголосив: "Чи сподівався ти, покійний гетьмане, що колись у нас таке пекло настане! Брат на сестер іде, свої на своїх наступають, жеруться, як пси. А бодай би їх ясні громи побили, усіх тих Тетер і Цицюр, і як ще там ті анафемські сини звуться. І чому ж то я пірнача не прийняв! Скликав би тепер своїх полчан тисяч двадцять, як не більше, і розігнав би оцю тічню на чотири вітри, на локшину потяв би!
Він знову так сердито гукав, що всіх собак стривожив. А коли першу злість з серця зігнав, то знов став приговорювати голосом м'яким і сердешним: "Катре й Олесю, квітоньки мої розкішні. Як на херувимів у церкві дивився я на вас. Як на тих шестикрильців!.. Катря весела була й моторна, усе щось веселого вміла сказати, чужих послів розумом своїм дивувала, а Олена мов крізь серпанок, із туги тканий, дивилася на світ. І за що ж вас доля так тяжко карає? Або хоч би Виговську візьмім. Невже ж у цілій нашій Україні була гарніша молодиця? Гідність і достойність одна!.. А нині що? Всі вони у небезпеці, перед Іванцем Брюховецьким, перед Цицюрою проклятим і Тетерею поганим, перед невдахою Юрасем — чи видав хто, чи чував хто таке?
Відсапнув і тоді:
— А що ж гетьман на те?
— Який гетьман? — спитав Борис.
— Як то який? — грізно гукнув Босаковський.
— Бо є їх кілька, — виправдовувався Борис.
— Я лиш одного знаю,— розумієш? — І більше знати не хочу. Про гетьмана Івана Виговського мені кажи!
Борис голову похнюпив і мовчав.
— Чуєш? Кажи, що Виговський на те? — настоював Босаковський.
— Не знаю, як вам маю казати.
— Правду кажи.
— Правда страшна.
— Кажи — говорять тобі!
І Борис став розказувати, як то цицюрівці, перерізавши виговців у Переяславі та в Ніжині, скрізь по містах стали підіймати темний народ на панів та старшин, навіть на купців і міщан, називаючи їх дерунами й кровопійцями.
— І тоді... — почав Борис, але зам'явся. Щось його буцім за горло здавило.
— Що тоді? — гукнув на нього Босаковський.
— І тоді на Чигирин прийшла черга. Одної ночі залунали крики: "Бийте прислужників панських!" Зчинилася тривога і...
— І що?
— І тоді гетьман серед ночі — опівночі в самій тільки сукмані, допав коня і сам один, навіть без джури, у...тік.
— Гетьман утік?! — зверещав Босаковський. — Ти брешеш, хлопе, ти брешеш! Не може бути, щоб гетьман залишив свою резиденцію і булаву й жінку й втікав! Кажи, що ти брешеш, ну, кажи, що брешеш!
Вже не кричав і не сердився, а просив, як дитина:
— Кажи, що брешеш, кажи!
Жалібно й тривожно вдивлявся в очі Бориса, буцім у тих очах було його спасення.
Але Борис мовчав. Хоч як жаль було йому Босаковського, але не міг заперечувати правди.
Босаковський повалився горілиць на постіль.
— Гетьман у-тік, — простогнав і закрив очі руками.
На шибах рудий відблиск пожежі бився з рожевою загравою сонця, що сходило.
— Гетьман у-тік!..
Нараз Босаковський зірвався на рівні ноги. — "Ідемо! — гукнув, стягаючи ремінь. — їдемо негайно! Не будемо ж без діла сидіти тоді, як ворог руйнує наш край. А хоч би мені довелося самому його боронити, то боронитиму до останньої краплі крові. їдемо!"
3
— Ікони не візьму, — приговорював, збираючись. — Святощ, святого Луки діло. Хто його зна, може доведеться й таке робить, що краще, щоб не бачила Пречиста. Звичайно — війна. У хазяйки залишу. Одяг також. А з білизни лиш сорочку на зміну візьму, бо ще замножиться "піхота", а я піхоти на очі не люблю.
Нараз щось собі пригадав: "Ось і забув".
— Що?
— Що я безгрішний. Себто, — маю гроші, та не при собі. Одному ігуменові в монастирі довірив спорий гаманець дукатів і талярів. Та нам цей монастир не по дорозі. Що тут робить? Хіба свій каптан продам. У цілій сотні такого нема. Телеп зараз купить, як лиш писну. Славна штука.
А цей каптан може колись і був гарний, так тепер він ледве купи тримався. Порубаний був і позшиваний відгори додолини. Тільки й слави, що колись із лосевої шкіри вшитий.
Борис хотів питатися, у чім Босаковський поїде, як каптан продасть, але жаль зробилося добросердного хвалька.
— Не журіться, — потішав його, — я гроші маю, — і потелепав гаманцем.
Босаковському засвітилися очі:
— Золото! Щоб я потурчився, коли це не золото! А ти що? Може де жида зарізав?
— Нікого я на совісті не маю. З хати дістав, а гетьманиха теж не скупа... Я не п'ю і не гуляю, гріш не втікає від мене.
— Що не п’єш, то ти не журися. Виручу тебе, а загуляти також можу. Ти, значить, маєш гроші, а я голову на карку, так тоді якось ми собі дамо раду.
— Голова добра річ.
— Добра, лише треба її мати.
— А щастя ще краще.
— Щастя нема. Лише щасливі люди бувають. І то на хвилинку, здебільшого тоді, як навіть не знають, що вони щасливі. Щастя у споминах, мій сину, знаю, бо й сам колись був таким щасливцем...
(Продовження на наступній сторінці)