— Не такий то цей вовк страшний, як вам здається. Але ми про дівчину отого козака стали казати. Як вона звалась?
— Маруся Богатьківна, — ледве вимовив Борис.
— Маруся Богатьківна? — скрикнула Устя. — Чи не сотника Богатька доня?
— Вона.
— Що її мати зі Стеткевичів виводилася?
— Еге ж.
— Що її маму викрав був сотник Богатько, як мій мене колись?
— Та сама. А хіба ви знали Марусю?
— Боже ти мій! Чи я її знала? З її мамою ми колись ляльками грались, а її я знала от такіцькою. І пропала кажеш? Де, коли, як?
— Коли б я знав, то не сидів би тут.
— Правда. А люди? Чи не доповіли чого?
— Чимало чого доповідають люди. Одні її буцімто в Білій Церкві бачили, а другі аж у Старому Бихові, одні — як на прощу йшла, а другі — як із карети визирала. Всячину вигадують.
— Воно то так. Але ти не журися. Якщо Бог судив тобі Марусю, то вона не пропаде.
— Так. Але Бога взивай, а руки прикладай, — вмішався у розмову Босаковський.— Тому-то ми й шукаємо Марусю. Поїхала, бачите, з дорученням від гетьманихи до полковниці Нечаїхи і не вернулася. Коли б то знаття, де тепер Нечаїха, то може б і про Марусю довідались.
Улас задумався.
— Щось я про полковницю Нечаїху чував, та ніяк не пригадую що. Але підождіть, незабаром надтягнуть мої сини, може вони що знають.
Недовго прийшлося й ждати, як три старші наспіли.
— А тамті де? — привітав їх Улас.
— Або вони діти? — відповіли Уласенки.
— А ви де були?
— З ворогами стрінулись.
— І що?
— Бог нам поміг.
— А нових ран не придбали?
— Ніби кіт подряпав. А ми їх потурбували таки добре. Грабіжники й душогуби! І чому то Виговський після Конотопа не погнався за ними? Тепер людям спокою не дають.
Тихо стало у світлиці. Знати було, що Уласенки доторкнулися важливого, а навіть болючого питання, одного з тих, що їх нелегко вирішити. Козаки наші, учасники того бою, пригадали собі, як то цар, почувши про конотопський розгром, хотів зразу аж за Волгу втікати, а потім людям "усєх чінов" велів на царській твердині вали сипати та рови копати. Навіть сам, кажуть, для доброго приміру за лопату брався. А на знак смутку в чорному ходив. І мав чого. Самої кінноти впало тоді п'ять тисяч. Князі Пожарський і Львов також. А піших скільки потопилось! Такого їхнього погрому і такої перемоги наших ще не бувало.
І все те намарно.
Було чого похнюпитися головам козацьким.
— І чому тоді Виговський не пішов за ними, лиш повернувся на Гадяч битися із своїми? — спитав найстарший з Уласенків, Сидір.
— Чому? — відповів Улас. — А тому, бачиш, що в нас усе бувало: один діло робив, а другий псував. Юрася на Крим із запорожцями понесло, а хан як довідався про те, то кинув Виговського і пішов на Крим боронити свого краю. Виговський заслабий був, щоб без татарської допомоги на Москву наступати. І завернув на Україну... А про гетьмана Виговського не чув ти чого? Де він тепер і як?
Сидір плечима знизав.
— Чув і немало. Та одна вість з другою свариться. Кажуть, що гетьман москалям піддався.
— Це брехня? — гукнув Босаковський. — Брехня, бо гетьман скоріш ніж собі в серце вгатить, ніж царським холопом стане.
— Другі кажуть, що до хана втік, до його табору.
— Це вже подібніше до правди. А треті?
— Треті оповідають, нібито з останками своїх вірних до Потоцького пішов.
— Це найбільш скидається на правду, бо Потоцький тоді під Білою Церквою стояв. А Чигирин?
— У Чигирині обидві гетьманихи замкнулись, себто Хмельницька та Виговська, колишня і теперішня гетьманиха.
— Розумію, а Катерина Виговська, Богданова старша донька, де?
— У Смілій, кажуть...
— А молодша, Олена Нечаїха?
— Мабуть, у Бихові, з чоловіком осталась. Він, кажуть, землю їв, що Бихова не віддасть.
— За Нечаїв я найбільше боюся, — зітхав Босаковський. — Чигирин укріплений гарно. Кажуть, багато гармат має і пороху бочок із двісті. А Сміла — городок плохенький, якийсь там загін татарський відперти може, але облоги не витримає. А з тим Биховом, то також діло непевне. Жаль Богданових доньок!
І голова його похилилася на лосевий каптан.
— Дядьку! — збудив його з задуми Борис. — А що нам тепер робити?
— Що нам робити? Подумаємо. Діло нелегке. Треба обміркувати його з усіх боків. Підождемо, коли не вернуться тамті три. Може вони щось певніше нам скажуть.
Борис скривився, мовби кислиці вкусив.
— Ждати?
— А ти б хотів чортові в зуби лізти? Не хочу я своєї голови дурно віддавати. Може, вона ще до чого придасться. Діла тепер багато, і то великого діла.
— Так, так, діла тепер багато, — притакнув Улас. — Обміркувати треба. Нема чого спішитися. А поки що покажу вам свою твердиню.
І пішли оглядати.
Босаковський не міг нахвалитися, як то Улас усе мудро і гарно обдумав. Справді, це був не хутір, а маленька твердинька. Так запалився, оглядаючи гармати, що хотів хоч з одної вистрілити, як він казав, "на віват".
Нараз із валу трьох їздців побачив.
— Хочеш, усіх трьох одною кулею змету, — звернувся до Уласа.
Але Улас його за руку вхопив.
— Стривай! Це ж мої сини!
Босаковський з жалем відійшов від гармати.
Три їздці вскочили в браму.
— А Максим де? — гукнув до них Улас.
— Не бійтесь. Не пропав твій мізинець! — відповіли.
— А де ж він?
— Він так голову задер, що й кочергою не дістанеш. Пишається, як у хомуті корова.
— Та чого? Кажіть! — настоював Улас.
— Та зчепилися ми у Поповій Балці з татарським загоном і погралися трохи, а що це була Максимова перша сутичка з ворогом і що першу рану в ній він дістав, то й згордів так, що й не приступай.
— Максим ранений! — скрикнув Улас. — Яка рана? Рубана чи стріляна, де? Глибока? Оглянемо!.. Кажіть!
— І рана легка, і осмотрена добре, і залишили ми його в нашого пасічника Зосими. От гірша біда. Боюсь, щоб татарів чорт не надніс.
— Татарів?! — скрикнув Улас.
— Так, їх. Коли під Поповою Балкою були, то можуть і до нас загостити.
— Не гадаю, сину. Далеко наш хутір від шляху й укріплений добре. А вони того не люблять. А як прийдуть, то зуби поламають. А тепер, хлопці, помийтеся та заходьте у світлицю. Гостей нам Бог послав.
5
За якусь годину у світлиці аж гуло. Буцім хрестини там або весілля.
Босаковський таке вигадував, що хоч кладися від сміху.
А потім Помело на бандурі грав і співав думи козацькі. А побачивши, що Устя уже сльози пускає, перейшов на "вареники" і так їх жваво програв та проспівав, що Улас мало не в присяди пустився. Ледве його Устя спинила. Казала, що кості розтрясе. А він її за те прища на язик побажав чималенького.
Один Борис не веселився.
— Дядьку! — звернувся до Босаковського. — А спитайте їх, чи не чували чогось про Марусю?
Босаковський підождав, аж Помело не скінчив співати, а тоді й звернувся до молодших Уласенків:
— А чи не чули ви що про гетьмана?
— Гетьмана вже немає, — відповіли.
— Гетьмана немає?! — і Босаковський скочив, ніби його змія вкусила.
А старий Улас визвірився на синів:
— Також вигадуєте чортзна-що: гетьмана немає! Такі жарти!
— Не жарти це, а правда. Ми від людей чували, що з-під Чигирина йшли, від утікачів. Себто, Виговський є, але він уже не гетьман, бо булаву віддав.
— Булаву віддав Виговський?
І в світлиці тихо стало, мов у келії чернечій. Всі знали, що з гетьманом недобре, але щоб він булаву віддав — цього ніхто не думав. Такий мудрий і досвідчений чоловік. Біля покійного гетьмана стільки часу служив. Його писар і дорадник. Усі задуми знав, усі плани. Він один міг знайти вихід із теперішнього крутіжа, коли все летіло шкереберть, валилося, тріщало, пропадало. І що тепер?
— Кому ж гетьман віддав булаву, і коли, і як? Кажіть, якщо ви не вигадуєте казна-що! — бентежився Улас.
— По тій тривозі, що зчинилася була в Чигирині, гетьман скликав раду під Германівкою і казав Сулимі й Верещаці читати Гадяцькі пакти, щоб чорний народ знав, що він не продав України. Та куди! На раду прийшло чимало Юрасевих людей, і Сомкових, і цицюрівців.
— З кожного села по чортовому сину, — докинув Босаковський.
— А тії як зняли бешкет, як стали лаяти Виговського та зневажати — і його, і його дружину, то зчинилося пекло. Виговці пробували заступитися за свого гетьмана, але їх мало було. Сулиму й Верещаку на шаблях рознесли, а гетьман ледве з душею спасся, дякуючи своїм хоругвам. Вороги сміялися, що, як обсмалений, від пожежі втікав.
— І тоді віддав булаву?
— Ні, ще одну раду скликав у Вишні під Білою Церквою і на тій раді скинено його, а гетьманом вибрано Юрася.
— А Виговський?
— Щоб не допустити до ще більшого розливу крові, відіслав своїм братом Данилом булаву й бунчук Юрасеві.
— Передав булаву Юрасеві, — повторив Босаковський.
(Продовження на наступній сторінці)