— Убивав?! — понеслося по коршмі й закам'яніло в повітрі.
— Убивав, душегуб окаянний, а тоді гінця до Трубецького пустив, що в Переяславі нема вже його ворогів і що Трубецькому з військом безпечна туди дорога.
Охнули козаки, почувши таку страхітливу вістку, й руки опустили.
Невже ж це правда? Чи не здурів Журба? Що Цицюра, хоч вояка добрий, але людина погана, це всякий знав, але щоби він аж на таке душегубство пустився, того ніхто не думав. Це ж каїнський вчинок, це підлість, нікчемність, гидь...
— Якось воно буде, якось воно буде, — бубонів під вікном Босаковський.
Але про нього тепер ніхто не думав. А Журба розказував далі:
— Дня першого вересня окаянний Цицюра послав своїх головорізів із Переяслава в Ніжин. Полковника Гуляницького в городі не було, а його заступник, мабуть, у змові з Цицюрою стояв, бо ворота на ніч без сторожі лишив. У потемках увійшли туди цицюрівці й напали на сонних вояків.
— Як розбишаки які!
— Як звірі кровожадні. До них посполиті пристали, і зчинили різню. П’ять хоругвів щонайкращого війська покотом лягло. Перерізали людей, як баранів, без пощади і без розбору, не питаючи, чи свій, чи найманий чужинець.
Жахом по коршмі понесло. Козакам мову умкнуло. Ні один словечком не озвався.
А Журба дальше балакав, мов псалтир над мерцем читав:
— З Ніжина прокляті цицюрівці ще по інших містах та містечках розбрелися, де гетьманські затяжні хоругви стояли, і скрізь таке саме діяли. До них приставала чернь, бо її підняти неважко. "Панів б’ємо",— казали, і вона йшла, безтяменна. Юрія Немирича, рейментаря затяжних військ гетьманських, під Світильневом, між Биковом і Кобицею допали. Сплячого на шаблях рознесли, на шматки порубали. Так згинув чоловік гідний і вчений, один із тих, що могли Україну поставити на ноги.
— Правда це? — спитав перестрашений Телеп.
— Як Бог на небі, як мене тут живим бачите між собою, — відповів Журба. — І чого б то я не дав, щоб це не була правда!
Телеп перехрестився. — "Хай з Богом спочиває. Великий пан був покійний Немирич, але й голову мав велику, як мало хто. А що Україні добра бажав, цього я також певний".
— Як мало хто бажав, — повторив за ним Телеп.
— Але що ж гетьман на це? Дав собі раду з Пушкарем, царську рать під Конотопом строщив, кримців на свій бік перетягнув, а тепер мав би піддатися Цицюрам? Не гадаю я того. Я під його рукою у двох боях бився, знаю, хто він такий. Скажи, товаришу, де гетьман?
Журба з думками боровся: казати чи ні?
Змовчав.
Та Телеп не давав йому спокою: "Кажи й кажи, де гетьман!"
— Не знаю. Я його в Чигирині залишив. Мене послали вірних козаків скликати. З тим я й до вашої сотні приїхав.
Хвилина тишини. А тоді шум, як перед бурею у лісі.
— Вірних козаків скликати ти приїхав? — загуло.
— Пригадав собі ясновельможний і про нас! — гомоніли.
— Що ж! Спасибі і за те. Велика це ласка, велика! — реготалися злобно.
— Але тоді, як шляхоцькі дипломи роздавали, то нашої сотні не було. Про сотника Телепа якось забули. А дзуськи вам за вашу вірність, ось що...
— Мовчіть! — гукнув Телеп і кулаком об стіл ударив, аж чарки задзвеніли, — але гамору не втишив. Кожний перся своє слово казати, зокрема молодші, купані в гарячій воді. Один наперед другого хапався, один другого хотів перекричати. Дарма, що їх зацитькували старші, дарма, що Телеп до порядку взивав.
— Не будемо мовчати, бо ми вольний народ!
— Го, го! Нас, брате, не візьмеш на полову — зерно сип, а не хочеш, то хай до тебе твої шляхтичі йдуть.
— Хай вони б’ються за тебе.
— Ставленик панський, з князями посвоячився і гадає, що князь.
— Покійний гетьман змію за пазухою вигрів.
— При батькові в пір’я поріс, а сина скривдив, булаву і достатки забрав, з батькового двора сиріт гонить.
— Ось який він, ось якому вірними маємо бути!
— Не хочемо, не треба, не підем!
Телеп вуха долонями закрив. "Люди, люди, який вас дур напав!
Схаменіться!"
Не слухали його. Шуміли, наче буря у лісі.
Журба встав і хотів іти, та його не пускали.
— Ти своє сказав, а тепер слухай, що ми тобі будемо казати.
— Слухай і до Чигирина вези. Нехай знають, що думає народ.
— Хай знають правду!
— Так, так, доволі брехні, доволі влесливих слів, ми не діти, щоби нас дурити!
— Воля покійного гетьмана свята! Він нам сина на гетьманстві залишив, не треба було Богданової волі ламати.
— Не треба! Не хочемо старого ярма, не дамо себе знов у панську шлею впрягнути!
Телеп пляшкою об долівку телепнув. Пляшка на друзки розлетілася. "Тю на ваші голови дурні! Чого кричиш, як навіжений, чи не можеш балакати по-людськи?! Ну, чого кричиш?"
За Телепом старші обстали. В коршмі зробилося, як у пеклі. Не знати було, хто чого хоче, хто за ким стоїть — за Юрасем, чи за Виговським. Люди до очей собі скакали, як когути. Ще трохи — і шаблі по лобах черкнуть...
Осторонь під вікном сидів Босаковський. Думки йому над головою, як осінній туман над болотом повисли. Метелиця вражінь, крутіж почувань, щось таке, чорт знає що. І жаль йому було тих людей, і злість на них брала, чув, що годі довше мовчати.
"Хай буде, що хоче",— сказав собі і — встав. Високий, худий, з вусами, як у сома, з одним пивним, а другим зеленавим оком, виглядав ні то смішно, ні грізно, — несамовито. Одним скоком опинився серед гурта, розсунув закукурічених козаків направо і наліво й засичав: "Т-с-с! Ци-и-ить!"
Здивовано дивилися на нього: "Як він смів?!"
А Босаковський руками, як крилами махнув: "Якось воно буде, панове, якось воно буде".
В його голосі вчувалися і насміх гіркий, і смуток, і докір.
— Чого ж ви так витріщилися на мене? Кажу вам: якось воно буде, бо якось мусить бути. Сваріться дальше, тягайтеся за чуби, рубайте собі голови шаблями, а ворог хай дивиться і хай сміється з "хохлів". Буйний та бійкий ви народ, нема що казати! А чи буде Україна, чи ні — нехай журиться Барабаш і Цицюра. Якось воно буде! Чи мало ворогів кругом? Котрийсь вас прижме, придавить і заспокоїть, як не один, то двох, поріжуть ваш край, розпанахають, пошматують. Або вам що?.. Якось воно буде!
Оторопіли козаки. Босаковського знали як чванька й балакуна, не могли зрозуміти, що нараз сталося з ним. Котрийсь не втерпів і шепнув: "Смішак".
Босаковський кинувся на нього: "Я крізь сльози, синоньку, сміявся, крізь гіркий плач. А тепер на розум балакаю з вами: схаменіться, поки ще час! Вороги з усіх боків наступають, як хмари, як гайвороння крячуть над нами, чекаючи, коли одубіємо, щоби нас жвякувати. А ми! Що робимо ми? Жеремося, як тічня собак, аж страх і сором згадати. Не сварки нам, а згоди треба тепер, от що! Бачили ви, як коні на степу вовків почують, то що вони роблять? Збігаються в табун, лошат беруть у середину, а самі кругом стають, густо, густо, головами до середини, задами назверх, щоб як вовки схочуть на них напасти, ногами копати їх і бити, відганяти від себе. Це коні, а ми ж якісь буцімто люди, розум Бог нам дав.
— Як кому, — докинув хтось із гурту.
Босаковський згірдливо подивився на нього.
— Добре, синоньку, кажеш: як кому. Та в нас того розуму, на жаль, небагато, бо коли б ми більше його мали, то тепер згуртувались би кругом гетьмана як нашого одинокого проводира й ішли б, куди би він нас провів, на смерть і на життя.
— Про Виговського гадаєш?
— А ти Цицюри хотів би?
— Виговського покійний Хмель у татарів за сиву кобилу купив.
— А хоч би й так, то що? При чому тут кобила? Та ще сива. Дурні, дурні! Хтось якусь глупість ляпне, підхоплять і — пішло. Най мудрішого чоловіка осмішать і забудуть, що, насміхаючися над своїми чільними людьми, самі з себе сміються, з того, що Бог найкращого народові дав.
— А все ж таки покійний гетьман Виговського за кобилу купив.
— Брешеш! — гукнув Босаковський, немов із гармати стрілив. У коршмі тихо стало, а він дальше казав: — Я там був. Покійний гетьман на горбку по битві стояв і дивився, як долом проходили бранці. Чвірками. Одна за одною, багато їх, багато. Нараз булавою кивнув, стали. У чвірці, перший з краю, йшов високий, ставний шляхтич. Сині очі, ясний волос, короткий вус, сліди віспи на лицях. "Як звешся?" — спитав його гетьман. "Іван Виговський", — відповів цей. — "Виходь із чвірки і ставай біля мене"... Так вони й зустрілися зі собою, великий гетьман і його пізніший генеральний писар, а теперішній наш гетьман.
— Шляхтич за шляхтичем тягне, — кинув котрийсь.
— Не за шляхтичем, а за правдою стою, а за своїм рейментарем, за господарем держави. Я під булавою Виговського бився й іншого вождя навіть знати не хочу. Не зраджу його, бо я не зрадник.
— Смішак, — відізвався той самий голос, що раніше.
— Смішак? — кинувся Босаковський до нього. — Виходи, я тобі покажу, який то я смішак!
— Гадаєш, що хвіст під себе візьму, що твоїх вусів зжахнувся?
— Виходи! — повторив Босаковський і шаблю з піхов добув.
(Продовження на наступній сторінці)