— Не спішись! — остерігав перевізника дворецький.
— Поспіємо.
Коні спотикались на оранці: "Уважай, щоб не пустив на землю!" — гукав дворецький.
— Йому вже не пошкодить, — відповідав перевізник.
— Пошкодить чи не пошкодить, уважай! Бачиш, хлопе який ти! Вчора ниць перед паном падав, а нині кажеш, що не пошкодить. Гарно так?
— Живий живе гадає, пане дворецький, — відповідав перевізник, і всі вони сховалися у мряці.
За ними на ставі гойдалися три. порожні човни, а перед ними бадьоро сидів на своїй сухоребрій коняці пан Валентий Босий-Босаковський. Він міг собі вибрати щонайкращого здобичного коня, хоч би й того, що на нім сам Фалдовський їхав, та не хотів. "Кінь і козак, — казав, — це одно. Мій мені стільки літ вірно служив і тепер мав би я його на зелену пашу пустити? О, ніколи! Звірина — це не патик, панове, вона чує й розуміє, може, краще, ніж не один з людей. Я свому Розинантові кривди не зроблю, не бійсь! — і поплескав сухореброго по шиї. — У Чигирина або в Суботові на стайні тебе поставлю, овес їсти будеш і чисту воду пити, поки обом нам Бог позволить". А сказавши це, чомусь важко зітхнув...
На виднокрузі, як світлячки у вишневім розцвілім саду, мерехтіли трепетливі світельця.
Люди будилися у слобідці.
23
На краю слобідки в повітці на сіні лежав Фалдовський.
Дворецький рачкував коло нього. Обтулював, обтирав піт з чола і мастями натирав порубане й потовчене тіло.
— Бог ласкав, Бог ласкав! — приговорював. Себе чи хворого потішав?
Фалдовський підняв одну повіку: "Води!"
Дворецький подав повний глечик.
Недужий жадібно притулив до нього спечені уста. Потягнув, йойкнув і повалився горілиць.
— Палить!
— Де? Де? — допитувався вірний слуга, але пан не відповів нічого, лиш рукою, по тілі повів, буцім хотів сказати, що скрізь.
— Бог ласкав, Бог ласкав, перестане, — потішав його дворецький, хоч мабуть, сам своїм словам не вірив. Фалдовський був так порубаний, поколений і побитий, що здорового шматка тіла й домацатися було годі. За всі часи і за всі роки рукою Босаковського дістав.
Мовчки лежав, скривавлений і почорнілий, уже навіть і стогнати не міг.
Як підняв одну повіку, то вона так і трималася, відкриваючи страшне, кров'ю накипіле око. Смішно і страшно якось дивилося воно на світ. Дивувалося, звідкіля тут Фалдовський узявся. Чому він на сіні й соломі лежить, а не на пухах, як звичайно. Повітка, тік, з бальків і кроков павутиння звисає, вікон нема, лиш крізь відхилені двері смуга мутного осіннього світла паде, — що воно все має значити?
— Води! — вистогнав знову недужий.
Дворецький налив собі на пригорщу і закропив пана. Другою обмив йому чоло і скроні. "Бог ласкав, Бог ласкав", — потішав його.
Фалдовський зітхнув, аж йому у грудях заклекотіло, буцім щось обірвалося.
Дворецький пильно подивився на нього, а тоді ухо до грудей притулив: серце ще билося, значить, не вмер.
— Пане мій! Пане! — шепнув йому до вуха, але відповіді не дістав. — Пане! — і тихо.
Якась спізнена муха над головою хворого бриніла. То на ніс йому сідала, то проходжувалася по лобі, хворий ледве помітно кривився. Скоботала його. Дворецький довго відганяв муху. "Може, це душа одного з тих, що його Фалдовський зі світа насильно зігнав? Прийшла тепер і мститься над безборонним у тяжку годину смерті", — погадав собі, і мороз пішов йому по спині.
А муха й далі герцювала по лобі недужого. Дворецький не втерпів. Зачаївся і зловив її у жменю. Наслухував. "Бач, як бринить, мов сердиться! Таке мале, а таке докучливе сотворіння!"
Муха дзикнула ще раз і втихла. "Отак і ми, — думав собі дворецький. — Дошкулюємо один одному, спокою не даємо, аж припадок зачаїться, фать! І вже ми в його жмені. Посердимося ще трохи, а там і заспокоїмося навіки!"
Хотів чоботом розчавити докучливу муху, але боявся, щоб не втекла й наново не почала своїх поганих герців, тому встав і викинув її надвір — нехай собі летить, коли ще може, бо й так недовгий її вік.
А тоді вернувся, сів на стільці і наслухував пильно. "Може заснув, а може у сні й скінчив. Дав би це Бог, щоб не мучився довго".
Фалдовський лежав так тихо й непорушно, що довго треба було вдивлятися в нього і вслухатися, щоб пізнати, що він ще не труп.
На дворі цяпотів дощ. Вітер шумів і кидав крізь відчинені двері сухими зів'ялими листками.
Кілька їх Фалдовському на груди впало.
"Це так замість похоронних вінків, — подумав собі дворецький. — Такий був пан, такий вельможа, усе перед ним трухтіло, а тепер, як Лазар, лежить, аж дивитися прикро. Жив у палатах, а гине в шіпці, не знав, якої їжі й питва забажати, а тепер кілька крапель води, та й ті вливати треба, — Боже мій, Боже!"
На гадку насувалися спомини з давніх часів, коли він ще у дворі старого пана служив. Фалдовські недавно прийшли на Україну. З дня на день багатіли, з дня на день землю під свою руку горнули, людей садовили на ній і прибутки тягнули. Згодом доньок повивіновували й повіддавали, син на батьківщині залишився. Що то за "панич" був, най Бог боронить і заступить! І сам спокою не мав, і другим не давав. Як не лови, то наїзди, як не дикі бешкети, то суди, процеси, бійки. Пощо він по тих судах їздив, хто його знає, з судів і присудів сміявся, з копних, чи інших, усе одно. На всі свистав. Як він хотів, так мусило бути. На те він шляхтич і пан. На яку жінку або дівчину оком кинув — та вже пропала. Вибирав щонайкращі, вередливий був, най Бог йому простить. Лука йому в нечистих ділах помагав. Ой, не одна їх обох проклинає, а коли б так оцей став, що за гайком мерехтів, спустити можна було, то... І старий перехрестився. "Господи! Велике милосердя твоє!... Аж на останній карк скрутив, на Марусі. А казав я Луці: лиши! Це ж дівчина немалого коліна, виявиться — і буде біда! Не послухав мене. І тепер має за своє. Обидва з Фалдовським поламали собі зуби на тім смачнім шматку".
Сон зморив старого. Сидячи задрімав. Кидався, кивав, як жид на шабасі, аж скотився на сіно і захропів. У сні побачив Суботів і покійного гетьмана. Стояв у сірім жупані біля колоди, на якій голови рубали. Звідкілясь і Тиміш узявся. Загонистий, гарячий, сам пал. "Клякай, старий!" — гукнув. Усім так буде, як не нині, то колись, усім, хто не живе по правді. Клякай!..." "Я не хочу!" — відповів перестрашений дворецький і збудився. Якою ж величною палатою здавалася йому отся повітка.
— Свят! Свят! Свят! — хрестився і шепотів молитву.
Нараз Фалдовський підняв другу повіку.
— Ксавере! — гукнув, — а де я?
Дворецький зірвався на рівні ноги, скочив і припав до панської руки. "Маленький припадочок, ясновельможний добродію мій, пан у двобою ранені".
— У двобою? З ким?
— З Босаковським.
— Шляхтич?
— Так.
— То добре, — а помовчавши хвилину, насилу проговорив: "Твердої... руки... чоловік".
І знову замовк, лиш устами ворушив, буцім щось казати хотів, та не міг, бо сили не було. У грудях йому ніби хтось пилою різав, клекотіло.
Нараз: "Лука де?"
— На замочку остався, — відповів солодко старий слуга.
— Живий?
Дворецький мовчав.
— Живий? — повторив питання Фалдовський.
— Не знаю.
Стрепенувся Фалдовський: "Ніколи не знаєте того, що треба, шельми!" — і, виснажений таким довгим реченням, задеревів.
Якийсь пес приволікся з села й несміливо зазирав крізь двері. Дворецький тупав на його ногою, пес то ховався, то знов голову всував у двері: "Підеш!"
— Лиши! — вистогнав Фалдовський. — Він по моє стерво прийшов... Ще... час.
Дворецький руки заломив: "Щось також пан скажуть. Бог ласкав. Пан видужають. Панові вже краще. Сон поміг".
— Брешеш! — прохрипів Фалдовський. — Не видужаю, знаю, — і грізно подивився на старого слугу.
Вітер дверима хитав, скрипіли.
— Замкни їх.
Дворецький замкнув.
— Ходи тут.
Дворецький підійшов.
— Ближче.
Дворецький ухо майже до уст панові притулив.
Фалдовський насилу викидав з уст відірвані й пошматовані слова: "Нечаєву... я... казав пірвати... На Катерину теж... наставлені сітки... Юрась невдаха... Все Хмелеве кодло мусить пропасти, мусить!.. Чув?"
Дворецький перестрашено дивився у нелюдське страшне обличчя. Старий слуга знав багато гріхів свого пана. Але про його ненависть до Хмельницьких він забув. Чаплинський Фалдовського дядько, Степова Олена і таке інше.., події недавно минулих днів стали виринати з пітьми забуття і в’язатися логічно. Так, так. Фалдовський пересиджував у Чаплинського. Гуляли разом, бенкетували і робили бенкети, аж цілий Чигирин гудів. А потім небіж дядькові помагав добувати прекрасну Олену, вкупі на Суботів напали, Фалдовський на Хмеля засідав у степу. А коли Хмель таки на своїм поставив, довелося утікати. І Фалдовський став ворогом смертельним усіх Хмельницьких на світі... Гак, так... І не лиш їх, а й усього, що в’язалося з ними: Гетьманщини, козаків, булави. З усіма ворогами України накладав, щоб лиш їй вільною не бути. А нині?..
(Продовження на наступній сторінці)