— За добре уродженого пана Босаковського.
— А невже ж є така жінка, що б за пана Босаковського не пішла? Та ви собі жартуєте з мене, бо де такий пан хотів би бідну шинкарку брати, — відповіла, нібито засоромившись.
Сотенний писар Лучинецький прискочив до Босаковського: "Чуєш? Само щастя тобі в руки лізе — бери!" — і тягнув Босаковського до шинкарки. Але вона вихопилася і вибігла зі світлиці, боячись, щоб жарти не пішли задалеко. А козаки тоді до Босаковського: "Вальку, схаменись! Ще собі жінка життя відбере з любові і будеш її мати на совісті. Кажуть тобі: женись!"
Босаковський голову рукою підпер: "Не можу".
— Ов! Не можеш?
— Бо не шляхтянка.
— А де ж вона має написане, що не шляхтянка?
— Не має гербу.
— Дурний ти зі своїми гербами, Вальку! Покійний Хмель не те був і молодшу доньку за козака віддав, а козак Виговський з княжною оженився.
— Хай буде, але я не хочу. Наш рід старий, здавна шляхоцький, не хочу розбовтувати крові.
Коршма від козацького сміху затряслася: "Не хоче розбовтати крові! Який сміхун. Не бачили ми тих шляхтичів великоможних, що то з кійком на посполите рушення босоніж виступали, мов нагінка на лови! У подертих штанцях голим тілом світили, за панськими повозами з висолопленими лизнями підбігали. Не хоче розбовтувати крові".
— А все ж таки, що шляхтич, то шляхтич! — стояв при своїм Босаковський. — І Свигорський, і Байда, і Сагайдачний, і навіть покійний Хмельницький, хто, як не шляхтичі були? А Немирич, може, чорняк? А Богун? Не перечу, є і між козацтвом хоробрі лицарі, навіть дуже, як ось хоч би покійного Нечая узяти, але до політики ви так годитеся, як воли до карети, не во гнів вам сказавши.
— А все ж таки з покійним гетьманом вибилися ми на волю, — боронилися козаки.
— Але покійний гетьман мав Аксаків, Глинських, Яблонських, Корецьких, Літинських, Рудницьких, Сроковських, Пашківських, Старицьких, Третяків і тисячі іншої шляхти. Перегляньте лиш реєстр із 1649 року, коли не вірите мені. Всі ми за тую Україну вкупі боролися — і шляхтичі, і козаки, й міщани, й посполиті, і тому волю її добули, а тепер?
— Не бійся, Босий, не бійся, якось воно буде.
— Якось воно буде, — сказав, гірко всміхаючись, Босаковський і впер свої різного кольору очі в те вікно, де муха в павутинні билась.
Осінній день до вечора хилився. Випогоджувалося по бурі, дощеві краплі відривалися від листків і скапували на землю. Небом перекочувалися хмари: сиві і рудаві. Як рештки військ, що з бойовища вертаються. Одна зачіпилася об верхів'я дерев і кидала тінь на той широкий шлях, що біг попри Оленчину коршму. Шляхом тим переїхав останній віз з поля, пересунулася отара, перебіг заєць, і шлях став позіхати вечірньою, осінньою нудьгою.
Нараз ген, аж там, де він із виднокругом зливався, щось чорне замайоріло, росло, оживало, наближалося. "Хтось їде", — сказав Босаковський і кілька пар цікавих очей зирнуло до вікна.
— Їздці!
— Козаки!
— Чи не Журба це від гетьмана їде?
— Він. Таки він. Із канцелярії прикази привозить.
— Мабуть, у новий похід гетьман кличе.
— Ще конотопські рани не загоїлися, а вже нас гетьман новими вщасливити хоче.
— Від Журби нічого доброго й не сподівайсь, на те він і Журба.
— Які ж бо ви! — відізвався Телеп. — Ще не знаєте, з чим приїде, а вже нарікаєте на нього. Підождіть, прийде до нас, то й почуємо.
За хвилину увійшов Журба ще з одним молодим козаком, гарним, лиш дуже сумним. Решта їздців на подвір'ї біля коней осталася.
— Здорові були, панове товариство! — промовив Журба, входячи в світлицю. — А! І сотник тут?
— Я все там, де мої люди, — відповів Телеп. — Сідай, товаришу, з нами. Спічни та покріпися!
Журба сів за стіл, його товариш біля Босаковського при вікні.
— Панове, сидите собі тут і буцім нічого не знаєте, — почав Журба.
— А що ж ми маємо знати? Були під Конотопом, напрацювалися, а тепер відпочиваємо трохи.
— Відпочиваєте, а там таке, якого ще у нас ніколи не бувало.
— Що ж таке? Війна?
— Коби війна, а то, бачите, уже на саму згадку волос дубом стає.
— Жартуєш собі, брате, — поплескав Телеп Журбу по коліні. — Хто Хмельниччину пережив і під Конотопом бився, той уже не настрашиться нічого. Але перше їж і пий, бо ти голоден.
Журба покріпився, козаки поприсувалися ближче, і він став їм розказувати та пригадувати все те, що діялося по несподіваній смерті покійного Богдана Хмельницького. Як то козаки не могли погодитися, кому гетьманом бути, і як Пушкар збунтувався, і як царські люди каламутили воду, щоб Україну під свою владу прибрати. Що ж мав тоді робити Виговський? З кримцями й татарами на царя пішов, побив його під Конотопом, а з поляками в Гадячі замирився. Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства дістали волю, вони стали незалежним князівством. А раз ті три воєводства незалежність добули, то згодом і інші наші землі волю дістали б. Лиш погодіть, дайте Виговському в силу зрости, позвольте задуми його великі здійснити. Та куди! Чорні духи свою роботу почали. Коверзують, троюдять, доноси до царя шлють, буцімто вони Юрася за гетьмана хочуть.
Козаки спокійно слухали, як Журба розказував, та коли до Юрася дійшло, закричали: "А таки що Юрасеві гетьманом бути, не кому! Він Богданова кров. А Виговський за поляками тягне і за унією. Хоче панщину завести, шляхетчину. А не діжде він цього!"
— Як ви смієте проти гетьмана Виговського ставати! — обурився Журба. — Він наш вождь, ви йому послух винні.
— Ми вольні і наше слово вольне. Не дамо собі губи затулити, — відрубали йому.
— Але й молоти язиком чортзна-що вам також не пристоїть, — заспокоював Телеп козаків. А звертаючись до Журби, просив його: "Не гнівайся, товаришу. Молоді, гарячі, а до того недавно з важких боїв прийшли. Розказуй!"
Журба надумувався хвилину. Він не думав, що вже й до Телепової сотні, що стояла в глухім, малім городку, дійшли чужі згубні впливи. Не думав, що й тут таким бунтарським духом пахне. Так тоді чи не краще подякувати за хліб-сіль і поспішати туди, де ще не поширилася ворожа отрута?
Але Телеп приставав до нього то з чаркою, то з добрим словом, казав, що під ніч не пустить його від себе і просив, щоби розказував дальше. І Журба повернувся до козаків. "Так ви хочете Юрася, панове товариство, бо він Богданова кров? Гарно, що ви так шануєте пам'ять покійного гетьмана, але невже ж вам невідомо, що Юрась у свого батька не вдався? Він слабосилий, кволий і пороху не нюхав, як же йому гетьманську булаву та ще в таких часах "як теперішні" носити?
— А все ж таки Юрась Богданів син! Хай хоч слава буде, що Хмельницький гетьманом у нас. А Виговського до Польщі проженемо.
— Прощавайте! — відповів їм на те Журба і хотів іти. Та Телеп ще й тепер його затримав: "Продовжуй, товаришу, продовжуй! Мені ти розказуєш, не кому".
І Журба розказував про затії Брюховецького. Як то цей колишній служака Хмельницького нацькував Юрася на Виговського, що буцімто Виговський хоче Хмельницьких їх насліддя позбавити, що мільйон талярів, закопаних покійним гетьманом, відкопав і розтратив, що він шляхтич, а не козак і за панами тягне, що він це і що він те. І добряга Юрась повірив Брюховецькому, підбурили Січ і хороброго, але палкого Сірка підняли і таку пожежу роздули, яку й угасить нелегко.
— І не треба! — гукнув котрийсь із козаків. — Хай горить, аж вигорить усе, що чуже й вороже народові, доостанку!
— Мовчи! — гукнув на нього Телеп, а то! — і не докінчив, але подивився на козаків так, що їм відпала охота перебивати Журбу. І Журба продовжував: — Та на тім ще не кінець, бо й Барабашеві, і Цицюрі, і Сомкові, й Золотаренкові також булавою запахло й усі вони тепер проти Виговського стали.
— І що? — спитав Телеп. — І що?
— І тепер один наперед другого царської ласки запобігають. А цар користується цим і щораз більше своїх ратників у наші городи насилає, щоб був один Бог на небі й один цар на всій Руській землі. От до чого ми доборолися, панове товариство! Ще рік-два і втратимо все те, що такими зусиллями добули.
— Якось воно буде... — злобно, але й гірко всміхаючись, кинув нараз від вікна Босаковський. — Якось воно буде!
На хвилину всі замовкли, бо не сподівалися такого слова від Босаковського почути, а Телеп наглив: "І що? І що дальше, кажи!"
— Треба би багато часу, щоби розказати про всі ті вчинки нашого чорного лицарства. Про протопопа Филимонова чували? Це наш найзавзятіший ворог. Він і Василя Золотаренка бунтує, і Цицюрі булаву обіцяє, і обох їх проти Виговського піднімає. А все Україні на шкоду.
— Якось воно буде, — доповідав від вікна Босаковський.
— Але щоби ти знав, як із Цицюрою було, — повернувся до нього Журба.
— Як? Як? — загуготіло кругом.
— Послухайте! Завтра дві неділі буде, як проклятий Цицюра найзнатніших переяславських міщан і козаків, як ось Северина, Забуського, Сулимів, Лободів і Холодних до себе по одному кликав і в чотири ока їх намовляв, щоб від гетьмана відставали, а коли вони як люди чесні, що гетьманові присягнули, не хотіли тієї присяги ломити, то він їх по одному і вбивав.
(Продовження на наступній сторінці)