— 1 рої будуть добрі, і копи густо будуть стояти, — казав Кирикучка, але по очах видно було, що він у ніяку ворожбу не вірить, буде, як Бог дасть і — тільки.
По куті батько дякує гостям, що не забули про нього, і просить не забувати й надальше.
— А про кого ж ми й маємо пам'ятати, як не про нашого отця духовного, — відповідають. Просять не гніватися, як не вгодили чим, бо то різно буває, і люди не такі, як треба.
Батько також просить, щоби вибачили йому за таку марну гостину, але самі бачать, яка тісна хата і які то наші багатства. Та, може, Бог дасть, що і в наше віконце загляне колись сонце. Будемо Бога взивати й руки прикладати. Поширимо просвіту, довідаємося з книжок, як другі народи живуть і що доброго в них, запровадимо в себе, бо хто не поступає, той лишається позаду.
— Авжеж, авжеж. Святу правду єгомось кажуть, — притакують.
А тоді війт.
— Добре нам тут бути, і сиділося б до рання, але наші єгомость трудні, а завтра знов мають відправу. Підемо хіба.
— Підемо, підемо! — встають і прощаються. Виходять. Пастух Василь замикає браму за ними. За брамою розходяться направо й наліво.
Сніг під чобітьми скрипить, вітер загладжує сліди. Моргають зорі — мороз бере.
— Бердо-о! — чути голос нічного сторожа під церквою на горі.
ЗИМОВИЙ РАНОК НА СЕЛІ
"Зимовий ранок на селі" — це була тема, що її завдав нам у четвертому класі, зимою, професор польської мови Алойзій Штайнер. Мені вона дуже подобалася, бо я любив село в кожній порі року, а зимою зокрема. Рішився я опрацювати цю тему віршем, і то в трьох сонетах.
Чому саме в такій формі? — спитаєте. А тому, що Міцкевичеві "Кримські сонети" вмів я напам'ять, і сонети вважав верхом поетичної форми. Це одне, а друге — хлопці в четвертому гімназійному класі люблять пориватися з мотикою на сонце: це, звичайно, час найменшої самокритики. Польської мови вчили нас добре, я володів нею знаменито, чому ж тоді не спробувати сонетів?
По довгих зусиллях два з них були готовь Але до третього вплів я соціальний мотив про хлопську біду зимою, про голод і студінь, і цього третього сонета ніяк не міг зв'язати з двома попередніми. Він був інший і куди гірший від тамтих. Завтра мали ми віддати зшитки, а нині пішов я до Яричевського. Він прочитав мені свою працю, переписану каліграфічним письмом начисто, кільканадцять чотиристрічкових строф, гладких, легких, дзвінких, — кілька зимових образків, кілька вдатних порівнянь і при іменниках самі влучно підібрані прикметники. У цих віршах розказував Яричевський, як то село будиться зі сну серед снігів і мряки, як позіхає димами зі стріх і коминів, як зиркає огнями, що розпалюють господині, щоб варити обід, як худоба ревом дає про себе знати і як з воріт виїжджають сани по дрова до лісу або до міста на торг. Нараз "тра-а-ах!", лунає постріл, — знак, що в графських лісах починаються лови.
Я уважно прочитав цей вірш і похвалив за нього автора, хоч не любив, коли мене хвалили, і не вмів хвалити інших, бо хто я такий, щоб мав право когось хвалити? Але своїх сонетів уже не скінчив, тільки завдання написав прозою.
Минуло яких десять днів, професор Штайнер приносить справлені зошити й каже:
— З тої пори, як мені в Дрогобичі польські завдання писав Іван Франко, я такої гарної праці, як оця, ще не мав*.
Клас зацікавився, бо професор Штайнер не любив нікого хвалити, він дуже гостро оцінював домашні праці своїх учнів, і загалом, вдоволити цього гіркого і недовірчивого чоловіка було нелегко.
Хто ж це так догодив йому, що він його хвалить, і то так дуже? Над класом повис великий знак питання.
— Найкраще завдання написав Яричевський, — заспокоїв нашу цікавість професор. — І то написав його віршами, — говорив далі, — такими гарними віршами, що я їх вам відчитаю.
Клас напав наглий кашель, такий прикметний для вияву окритого глуму й критичної іронії, бо в класі було декілька товаришів, що недолюблювали Яричевського.
Професор Штайнер знав дуже добре польську граматику та історію літератури з біографіями письменників і
Раз проф. Штайнер закликав мене до свого мешкання і показав мені два зшитки в бронзових обкладинках: були це завдання, які йому писав своїм характеристичним письмом наш великий письменник. Жаль, Що ніхто з нашого громадянства не добув їх тоді і не зберіг.
змістами їхніх творів. Знав, де, коли й що про них понаписувано, він брався навіть докінчувати недописану драму Словацького, але не мав дару слова й читав так якось дивно, що ввесь приваб читаного твору під тиском його вимови кудись дівався. А все ж таки вже по першій строфі вірша Яричевського кашель у класі ущух, бо навіть найбільші вороги Яричевського мусили признати, що вірш був гарний і написаний бездоганно.
З тої пори Яричевський став відомий не тільки в гімназії, але і в цілім місті, як признаний поет. Він іще вище носив голову і ще тяжче ходив, буцім йому нелегко було носити в голові таку безліч ямбів і трохеїв.
— Ось воно як! — казав до мене. — Хай знають, як мені легко було б стати їхнім поетом, але я все-таки писатиму для своїх і по-свому.
Слова дотримав і тільки раз спроневірився рідній літературі. Тоді, як був на студіях у Відні і тяжко борикався з бідою, написав по-польськи сенсаційну повість "Дзіка Ружичка". Друкував її у Відні місячними зшитками, і з гонорарів за ті зшитки він деякий час жив, хоч ці гонорари були непристойно низькі*.
Тоді як Яричевський був відомим поетом у цілих Бережанах, від Посухови до Лісник і від Хаток до Сівка, на мене дивилися, як на "многонадійного маляра" в майбутності. Але вірші я також писав, тільки не в окремім альбомі, лише на маріінесах книжок і зошитів, де вони й пропадали так само скоро й непомітно, як скоро й непомітно являлися з-під мого пера.
А все ж таки мене куди більше манило до себе малярство.
Гарна лінія профілю людської голови, граціозний рух кота, молодий жеребець у бігу захоплювали мене. Шовковий шум трави, розгойдані вітром берези, розігріті пні ялиць в гаряче літнє полуднє — жили й розмовляли зі мною своєю таємною мовою. На краєвид міг я години дивитися, забуваючи про всіх і вся, хоч у цьому краєвиді нічого незвичайного й не було б, ні гір, ні водопадів, ні руїн старосвітських замків. Вузенькі смуги селянських нив, перекроєні польовою доріжкою, місток над річкою,
Це він сам мені розказував і навіть показував один зшиток тієї "Дзікої Ружички".
що ледве слизить, самотній корчик, що ним вітер хитає, а там далеко десь темний вал хмар, за які скотилося сонце, — такий собі звичайний, незамітний краєвид був не раз предметом моєї малярської насолоди. Краски приваблювали мене не тільки в своїх гармонійних зіставленнях, у численних відтінях і переливах, але й кожна зокрема, сама собою. Фіолетова викликувала усмішку на вустах, зелена втишала нерви, синя настроювала до мрій.
НАШ КАТЕХИТ
Заступником директора Куровського був наш катехит, отець Михайло Соневицький, широко й далеко відомий педагог та опікун молоді. Високий, огрядний, повновидий, все гладко виголений і гарно та чисто одягнений, належав до тих нечисленних людей, що без них, здавалося, не лише Бережани, але й цілий світ не міг би існувати. Такої гадки були по крайній мірі ми, його учні. Без нього сумно було б і в гімназії, й у місті, без нього всі ми почувалися б сиротами, бо не було б до кого звернутися за допомогою і порадою. Часто-густо навіть звертатися не треба було, бо отець совітник Бог знає звідки знав про кожний прикрий випадок, про кожну халепу, в яку попав його ученик, і рятував його, не чекаючи, аж він прийде й попросить. А як прийшов, то отець совітник зустрічав його словами: "Знаю, знаю, не потребуєш мені казати, брате". 1 якщо петент із власної вини попав у біду, то починалася коротка, але дуже переконлива наука, а якщо провина була не малої міри, то наука переходила в догану, висловлену голосом грізним й сердитим, — таким, що "душа виновникові в п'яти втікала".
Але нараз голос цей змінявся, з грізного ставав лагідним і спочутливим.
"Уважай же, щоб мені того більше не було, моцюмпане".
Це "моцюмпане" попадалося рідко, але все ж таки попадалося, як залишок з якихось-то давніх, дуже давніх часів.
Скільки літ мав отець Соневицький, того ніхто з нас Не вмів би сказати й про те, мабуть, ніхто й не думав. Як сокира відскакує від твердого дуба, так, здавалося, час відскакував від нього. Літа не імалися його. Лице гладке, очі ясні, хід жвавий, рухи живі, невже ж так виглядає старий чоловік? А все ж таки отець Соневицький був катехитом мого батька — молодим, значить, за моїх часів не міг бути. Але старістю своєю не хвалився, і я не пригадую собі, щоб він коли покликувався на неї. Навпаки, здавалося, що він хоче бути і є вічно молодим і що саме тому молодь розуміє його, а він її. Бувало, як розсердиться у класі, як крикне, стукне ногою і кулаком вдарить об катедру, то клас завмирав й деревів. Так ми собі уявляли розсердженого Зевеса .
Але сердитість тая ніколи не тривала довго. Хвилина — і кров відпливала з його обличчя, очі лагідніли, на вустах являлася добряча, вибачлива усмішка. Ще трохи — й отець совітник розказував щось із своєї багатої життєвої практики, часто-густо так дотепно, що клас сміявся сердечно, забуваючи про ту тривогу, що її перед хвилиною переживав.
(Продовження на наступній сторінці)