Було мені 13 літ, як помер відомий наш письменник, товариш Маркіяна Шашкевича, Микола Устиянович. Батько мій, коли ще був молодим священиком у стрийських горах, пізнався з ним і дуже його цінив. На вістку про його смерть приїхав до Бережан і подбав, щоби бережанці гідно пом'янули заслуженого покійника. В церкві влаштовано високу могилу, обложено її рутою і барвінком, обставлено ялицями, все було, як годиться, тільки портрету бракувало. На щастя, в однім із дідових альбомів знайдено гарну фотографію з підписом "Микола Устиянович", і мені казали з неї зробити портрет. Часу було мало, один день. І мені чомусь-то здавалося, що як мало часу, то й портрет слід робити малий. І почав я робити цей малий портрет, і то чорною крейдою. Думав, що минуся, бо ніяк мені не вдавалися ні гарні, м'які контури поетового обличчя, ні його шовкове волосся, ні навіть скунксове хутро. Але якось я зробив цей портрет, і за деякій час у "Ділі"38 появився допис про Устияновичеві поминки в Бережанах. Дописувач згадав і про мій портрет, називаючи мене "многонадійним молоденьким малярем", чи якось подібно. Донині тямлю, як мені було соромно й прикро. Я чув, що портрет був марний, а мене похвалили за нього. Та на тому не кінець. Товариші стали мене прозивати "многонадійним", а професор Дуткевич на найближчій лекції прозвав мене Богданом Богомазовичем. А все ж таки я не зразився і в четвертому класі став малювати олійними красками. (Один із моїх тодішніх малюнків переховався донині.)
Та ще любив директор Куровський гарне й чисте письмо. Вибирав собі в гімназії двох-трьох "гарнописців", і вони готовили для нього каталоги й звіти для ради шкільної краєвої. Якийсь час належав і я до отих "секретарів", як нас товариші прозивали. Не раз бувало в класі погано — професор розізлився чогось, сипляться двійки, аж тут терціян стукає у двері: "Пан директор кличуть (ім'ярек) до канцелярії". І отеє, замість тремтіти в класі, сидиш собі в просторій, ясній, гарно прибраній канцелярії і — пишеш, каліграфуєш.
Так, так. Мистецтво в бережанській гімназії було не без значення!
Крім рисунків, я дуже любив лектуру, зокрема, повістей та поезій.
Тут я багато завдячував свому "інструкторові" (так тоді казалося) Дмитрові Бахталовському.
Він був багато старший від мене, але поводився зі мною дуже чемно й ввічливо, ніколи не приказував, лиш казав "прошу", і я його любив та шанував. Він навчив мене поправно писати по-польськи й по-українськи та дав також підстави німецького правопису. А вчив мене, так сказати, практично. Передиктував протягом декількох місяців "Бандуриста", "Псалми Русланові"39, "Думи мої" і деякі частини Квітчиної "Марусі", а з польської літератури "Яна Бєлєцького" та "Марію" Мальчевського40.
Я писав під диктат дуже радо, бо ті твори мені незвичайно подобалися. Бахталовський прочитував написане, і на другий день, коли мене питався: "На чім ми стали", я йому з пам'яті виголошував декілька останніх стрічок. Все продиктоване вмів я напам'ять. Таким чином навчився правопису і полюбив поезію. А правопис був нелегкий, етимологічний, згідний з граматикою Осадци .
З лектурою справа представлялася куди гірше. Поляки мали досить гарну бібліотеку в гімназії і таки дуже гарну в бурсі імені Якубовського, бо її фундатор, багатий дідич, збирав книжки продовж цілого життя, а пізніше записав їх бурсі. У нашій шкільній бібліотеці книжок було мало, а наша бурса була, так сказати, що лиш у пеленках. По наших домах (їх тоді в Бережанах було ще небагато), українська книжка це був білий крук. В діда було цих круків не більше, як сто, й я їх попрочитував скоро. Основно пізнав усі "Русалки"42, "Мети"43, "Вечерниці"44 та "Правди"45 і прилип до "Кобзаря" у двох виданнях, а саме в празькім та у львівськім, Сушкевича46. Не потребую хіба казати, що я переживав, читаючи "Кобзаря", бо думаю, що всіх нас, зокрема у хлоп'ячих літах, він зворушу-Вав До глибин душі та відчиняв перед нами нові, несподівані виднокруги. Часто-густо не розумів я того, що читав, але вже сам вірш, сама незрівняна музика слова поривала мене й запалювала хлоп'ячу душу. Очі світилися, лиця паленіли, ревіли пороги, дзвеніли козацькі шаблюки, щось велике, могутнє, непереможне являлось у невідомій площині.
Старші ученики мали свою тайну бібліотеку. Для нас, молодших, була вона дійсно окутана сірим серпанком якоїсь нерозглядної тайни. Знали ми, що є така бібліотека, але де й у кого, того ніхто з нас не вмів сказати і ніхто не смів би був спитатися. Є — і на тім край! Іноді на якійсь квартирі, чи, як бережанці казали, станції, з'являлася скринька, дерев'яна, навіть не мальована, подібна до інших студентських скриньок, тільки багато тяжча, таки дуже важка. "Самі книжки!" — шептали собі хлопці з другого і третього класу; "бібліотека", — довірливо говорили четвертаки, і скринька незабаром щезала. Куди? Не важко відповісти: або до покою "пані", або на другу станцію, бо як "тайна", то "тайна".
Чи знали про оцю тайну бібліотеку професори?... Наші, такі як Іван Волчук, певно що знали, бо вона існувала ще в тих часах, як вони ходили до бережанської гімназії, інші, може, й догадувалися чогось, але що директор Куровський не любив політики в своїй гімназії, то й вони цього питання не торкали. Оснували цю бібліотеку тоді, як під проводом Данила Танячкевича47 оснували по гімназіях "Громади". Така "Громада" з війтом на чолі була і в Бережанах за студентських часів мого батька. Як я ходив до нижчої гімназії, вона ще була, але належали до неї старші, вибрані учні, а "малечі" туди не впускали й не втягали. Як котрому із четвертаків вдалося позичити якусь книжку з гайної бібліотеки, то був це доказ великої довірливості і не будь-якої честі. Таку книжку читав він тільки вдома і тримав її під ключем, хоч би це була цілком собі невинна книжка, така як, приміром, Квітчина "Маруся".
Деколи бібліотека оживала, так як тоді, коли до VI чи до VII класу прийшов Корнило К. і поет Кальба, котрого імені вже не тямлю. Разом із ними появилося декілька нових українських книжок, що зараз-таки помандрували по наших хатах не як бібліотечна, лише як приватна власність.
На українські книжки був загалом дуже великий голод. Кожне число "Діла" вичитувалося від початку до кінця, а рубрики "Наука, штука і література" та "Рух в руських товариствах" викликували не будь-яке зацікавлення. На Корнила К. і на Кальбу дивилися ми, гімназійна малеч, із пошаною, бо знали, що вони мають і позичають книжки. Про Кальбу знали ми також, що він пише поезії, а навіть віршує якусь історичну драму, а Корнило К. вже своїм зверхнім виглядом викликував пошану. Був це не студент, а прямо молодий елегантний мужчина. Пригадую собі, як він на прилюдних вечорницях в честь Тараса Шевченка в залі Мерля співав: "Помарніла наша доля"48 і "Замовкли торбани, оглухли, мабуть . У фраку й у лакерах подобав на якогось оперового співака, а не на сггізненого гімназиста.
Коли, як і чому завмерла бережанська "Громада" і куди ділася її тайна бібліотека, не знаю. Це могли би сказати трохи старші від мене бережанці.
Серед молоді в нижчій гімназії окремого зацікавлення політикою не було. А все ж таки в класі не раз посварився котрийсь із наших з товаришем поляком за якесь зневажливе слово, а то й почубилися, як молоді котути. Але за годину-дві мирилися, бо треба було позичити завдання до відпису або просити ворога, щоб добре відповідав. Щойно поява Сенкевичевого "Огнем і мечем"50 знівечила цю дотеперішню ідилію. Тієї хлоп'ячої щирості, що перше, вже не було. Від Богдана і від Яреми51 лягали поміж нас великі, чорні тіні.
Між самими українцями партійної ворожнечі не було, та все ж таки деякі політичні різниці вже зарисовувались. "Ти м'який", а "ти твердий", "ти українчику", а "ти кацапе!" — прозивалися хлопці, але до зударів з того приводу не приходило. Я найближче жив із Сильвестром Яричевським та з Ярославом Гургулою. З Гургулою, хоч він був, як тоді казалося, "твердий", єднало пас велике прив'язання до родини й до рідного села, до всього, що своє, аж до народної пісні включно. (Він гарно співав.) На ті теми балакали ми й не могли набалакатися, а балачку звичайно кінчали тим, що числили Дні, коли він поїде до своїх Путятинець, а я допоручила.
(Продовження на наступній сторінці)