Та ще вона не зачинила за собою дверей, як увійшов хлопець. Так само кланяється і просить на коляду. За ним другий, третій, десятий. Хлопці й дівчата сипляться, як з мішка. А всі такі повновиді, веселі, здебільшого багацькі діти.
Перейшли.
Тепер батько бере тарілку з просфорою, помащеною медом, всі підходять до нього, діляться нею і бажають собі усього добра.
1 про челядь на забувають. Батько й мати виходять до кухні, де накритий стіл до челядної вечері, і так само обмінюються бажаннями. З усіма, хто там є. Не дай Боже, обминути кого!
Що лиш тоді вертаються до їдальні, до пісного борщу з ушками, до риби студженої і смаженої, до голубців з грибками, до пиріжків з капустою і з сушеними сливками, до сушені, що її подекуди зовуть "узваром", і до куті на-зимно. Страв повинно бути дванадцять, і як почислити все, що на стіл подадуть, то стільки й буває, бо Бог ласкав, не відмовляє родючої сили нашій землі.
"А квокати не будете?" — питається мама дітей.
Дітям того двічі й казати не треба. Вже вони під столом, у сіні. А там горіхи, ліскові й волоські, і цукерки в таких гарних папірцях, що аж їх обдирати жаль. Знаходять, тішаться, обмінюються ними, поки у вікні не появляться хлопці зі звіздою й поки крізь шибки не залунає коляда. Проспівали, й тато дає їм рукою знак, щоб ішли До кухні, де їх обдарують. Пішли, а на їх місце надтягнули другі, й треті, четверті, бо це їх свято, свято коляди. Як село довге й широке, скрізь вона лунає, а вітер її звуки несе і зв'язує з такими самими колядами по інших селах, по цілім краю, по всіх отих широких просторах, де живе наш народ. Коляда, золотий, небесний обруч, один із тих нечисленних, що тримає вкупі все, що своє, рідне, власне, святе...
Гаснуть свічечки на ялинці, і догоряють свічки в ліхтарях на столі, мама останки страви виносить до другої кімнати для духів, а челядь з кухні недоїджену страву вгортає до путні й кладе в саду для вовків. Зорі меркнуть, вітер шумить і білим снігом обтулює дерева, хати та задуває стежки й дороги. Село спить...
СЕЛО В ГОСТЯХ
Другий день свят.
Село має прийти на приходство в гостину.
Не ціле, — ті господарі, що на Святий вечір прислали дарунки, яблука, мед, медівники тощо, — душ двадцять кілька. Але де їх посадити? Хата мала. Ще найбільша кухня.
В кухні стоїть велика шафарня з переділками на муку й на крупи, до неї присувають столи і столики з покоїв, накривають обрусами, ставлять свічки в ліхтарях, тарілки й увесь потрібний посуд. Гості сидітимуть на стільцях і ослонах. Місце для всіх.
Страви вже давно готові. Сусідки помагали варити, мама лиш доглядали, щоб буяй смачні. Небагато цих страв: борщ, зі схабом гижки і кутя. Тут не в їжі діло, а в тім, щоб бути на вечері.
Горівки не дадуть, бо не годиться. Ще перед святами привіз Мартин чвертівку бережанського пива. Вип'ють по дві, три склянки, в голову не піде. Борщ у величезнім, залізнім баняку під покривою докипає на кухні. Гижки і кутя в комірці, на зимнім. Мама ще раз кидає оком на стіл, чи все в порядку. "А про хліб ми забули! — кличе. — От, бачите! І солі також нема".
Доська крає хліб, один і другий бохонець, та кладе тарілки з сіллю. Зітхає. "Боже, коли то вона віддасться за Семка і коли Семко прийде на таку вечерю?.." А Семко якраз убігає в хату. "Ідуть, ідуть! — кличе. — Вже вийшли з церкви!"
Доська до нього: "Чось так кричиш, буцім по-людськи говорити не вмієш! От краще від пива чіп відбий, бо люди пити схочуть, а ти щойно зачнеш з бочкою возитися".
Вона хоч ще не віддалася, а вже гримає на нього, як на свого чоловіка. Хай привикає... Але Семко не гнівається за те. Таку вже вдачу має, що любить гнів у сміх обертати. "Дякую тобі, — каже, — щось ми пригадала, бо я так на тебе задивився, що й про пиво забув".
А все ж таки бочівку з пивом прикотив, підніс, поклав у ріжку на ослоні і підпер двома полінами.
— Та-ак! Але чіп відіб'ю аж за вечерею, щоб ліпше шумувало.
— Як собі хочеш. То вже твоя справа.
— Кажеш?
Я при вікні торчу, з ногами на ослоні. Вікно подвійне, в кухні тепло, морозу сильного нема, шибки чисті, як у літі. Так гарно. Не біло, а синьо, буцім хтось сніг синькою приправив. І ясно так, що аж до церкви видно. Видно, як тато сходять з гори, як дяк Янчинський підтримує їх під руку, бо стежка сильно вишморгана й не тяжко посовгнутися. А за ними гурт господарів сходить. Сніжок політує й сідає на шапках, на чорних комірах від кожухів.
Пастух відчинив браму — увійшли.
Бог предвічний нам народився, Прийшов днесь, со небес, Щоби вздрів люд свій весь І утішився.
Янчинського голос напереді, господарі за ним потягають унісоно, тільки Зарічний басом гуде. Бас має такий, як ніхто. Глибокий, низький, мов із-під землі. Жінка каже, що він реве, як віл, але що жінка знає?
Ознаймив се ангел Божий, Наперед звіздарям, А вчора пастирям І земним звірям.
А найбільший багач у селі, Кирикучка, має знов свій спосіб співання. Гукне з початку строфи, потім змовкне, а при кінці знов голосом потисне. 1 люди хвалять, що ніхто такого духу й такої сили в грудях не має, як він.
Слава Богу заспіваймо, Честь Сину Божому І Пану нашому Поклін віддаймо.
Батько двері від сіней відчиняє. "А прошу, панове господарі, увійдіть, будь ласка!"
В кухні біло стає від нових кожухів і зимно, бо знадвору прийшли. Хвилина кашлю, коротка мовчанка, а там один із господарів починає вінчувати. Бажає батькові, мамі і цілій хаті щастя, здоров'я і всього добра від Різдва До Воскресения, від Воскресения до Вознесения, від Вознесення до сто літ, поки їм пан Біг призначив вік, у небі стояти, коруну тримати, всім нам посполу честь і хвала сему дому.
Батько дякує і просить розгоститися. "Тісно тут-бо, тісно, та що робити! Як прийдуть кращі часи, то, може, й для нас більше місця знайдеться, а тепер дякуймо Богові милосердному й за те, що є. Пане Янчинський, — звертається до реєнта, — поможіть мені пошанувати гостей".
І Янчинський помагає. В першу чергу визначує місця, де хто має сидіти. Це найважніше, бо треба знати і вік кожного, і становище, яке хто в громаді займає, і його маєтковий стан. Не можна ж посадити начальника нижче присяжного, а багачеві казати сидіти дальше від його бідного сусіда. Янчинський вже п'ятнадцять літ в Поручині дякує, і ніхто так сільських "царамоній" не знає, як він.
Визначив місця, дав знак рукою, всі встали.
"Рождество твоє, Христе Боже наш, возсія мірові світ разума", — відспівав своїм високим, трохи вже здертим голосом батько, поблагословив стіл, їдять борщ. Мовчки їдять, не поспішаючись, щоби хто не погадав собі, що голодні. На кожну ложку дують, бо гаряче нездорово їсти.
Що лиш після борщу, як з'їли схаб із часником і заки взялися до гижок, почалася розмова. Зразу несміла, бо треба вважати, щоб не вирватися з яким дурним словом, а там щораз живіша та голосніша. Про погоду балакають, хвалять, що нема таких сильних морозів, як три роки тому, нарікають на низькі ціни пшениці і на високі податки.
"А ви хотіли би, щоби податки були низькі, а ціни на збіжжя високі?" — відзивається котрийсь, і всі сміються. Як сміється Курикучка, то лавка під ним тріщить, а як Яцко Стельмах розсміється, то всі зуби йому видно, — білі, як сир. Семко біля бочівки з пивом порається. Відбив чіп, але заки заложив піпу, пиво вдарило вгору. "Замикайте двері, бо втікне!" — жартує реєнт, і всі знову сміються. А він розказує, як то раз у дворі, як посесор толоку справляв, чіп скочив і гуменного в голову тарахнув. "З такою ґулею ходив, як яйце".
Семко наливає пиво в склянки. Склянки тонкі. Коваль не привик до тонкого скла, потиснув, і склянка тільки — хрусть! Пиво на дідух потекло. "Ов-ов-ов, — падькає коваль, — куди хлопові до такої делікатної склянки". Подали ковалеві другу склянку, вже грубшу, таку від муштарди. "Та ви ще й тої не роздушіть, — остерігає реєнт, — бо третьої вам не дамо, і без пива додому підете. А пиво, знайте, добре, як мало коли. Дивіться, яка піна, не піна, а сметана".
Хвалять бережанський бровар. Чеського броварника граф прийняв, а чехи вміють пиво варити. Граф сам пива не п'є, лише дорогі вина, але він любить, щоби в його маєтках усе було найкраще.
— Так, так, — відзивається війт. — Не мають кривди його люди, не мають. Лісничий послужить літ кільканадцять і купує собі або кам'яницю у Львові, або село. Кажуть, що раз йому хтось доповідав, як то у нього служба багатиться, а він і каже: краще най багатяться, ніж мали би сходити на дідів.
— А раз як йому радили, щоби одного лісничого відправив, бо він вже забагато накрав та розбагатів, то граф на те: "цей вже має досить, може, більше й красти не схоче, а як прийму нового, голодного, то заки насититься, скільки він накраде!"
— А бідний христєнин як яку там патичину з лісу притягне, то злісний до суду подає.
— Або на місці стріляє.
— Як тоді в Урмані було.
Не на графа нарікають, а лиш на його челядь, на графських посіпаків, бо то не така біда з панами, як з підпанками, кажуть...
Кутю подали. Кутя добра, з медом і з родзинками. Але не всі її люблять. Християнин волить дриглі.
— А не знати, як будуть сего року пчоли роїтися? — відізвався Антін з кінця, бо він мав пасіку невелику.
— Киньте кутю на стелю, то будемо знати.
Антін кинув. Кутя густо до сволоків поприлипала, купками.
(Продовження на наступній сторінці)