— От як би знати, яка тобі доля випаде. Чи така, як і мені, чи може краща? Воно якби не кріпацтво, то й мені було б нічого. І мені нічого та й усім людям нічого. Ех, Тарасику!.. І що воно означає? Що й небо над нами, дивись, яке гарне, і поля кругом прекрасні, як глянеш — дух радіє. Гаї, річки тихі, стави... Тільки жити б та Бога хвалити — а от... Нема злагоди між людьми, нема братерства. А чому? Бо нема свободи людям. Пани нас обсіли. Ох, пан-и!.. Ох, пани-и!..
І дядько Григорій крутив головою. Він щиро вірив, що все зло на світі від панів, і що не будь їх — на землі утворився б рай.
— Запалили пани наш рай. У нас тут, по нашій околиці, ліси які були, садки. Ох і садки ж, були, Тарасе!.. Бджіл скільки було! І диких і свійських. Сот по дві, по три колодок у одного дядька бувало. А тепер — ні лісів, ні садів, ні бджіл... Все пани пожерли.
Тарас хоче собі уявити, як пани жеруть садок. Чи пан дерево ціляком ковтає, чи по шматочку їсть?
— Тату... А ви бачили, як пани садок їдять?
— Дурний ти... Чумакували наші люди й добре на тім заробляли. Тепер і того мало. Єсть — ну мало. Старі чумаки гроші ківшиками міряли. Он у нас був дід Сягайло. Сорок віз чумака пускав. Стоїть у нього дві діжечки у коморі, одна меньшенька із сріблом, а друга більшенька з міддю. Приходить сусіда позичати.
— А тобі скільки треба?
— Та ківшиків зо два позичте....
— Ну , добре. Та гляди ж — як з верхом позичаю, так щоб із верхом і "ддав.
— Бач як старі люди міряли? А тепер того нема. Перевелись чумаки. Он і я чумак називаюся — а який з мене чумак, коли в мене й припасу чумацького нема? А й то я щитаю, що я й світа бачив і з людьми бував. Ти не дивись на мене, що я такий мугиряка. А я, брат — ого!..
Дядько Григорій гордо киває головою й оповідає синові, де бував, що бачив.
— Адес, сказать. Ух і місто ж ловке, брат ти мой!.. Вулиці рівні, деревами пообсаджувані. Будинки височенні. Наших хат, може, треба штук п’ять на одну поставити.
Тарас міряє очима свою хату. Вона йому взагалі здавалася дуже високою. Тому навіть закрався десь у душу сумнів — а татко чи не дурять мене часом?.. Але згадав церкву. Вона ж таки вища хати. Заспокоївся.
Батько захопився.
— Гарно в чужих краях, слова нема, але у нас краще. Степ цілинний, сказать...
Красота, слова нема — ну, у нас лучне. Річки наші невеликі, а які ж гарні! Ліси я ще зазнав. Ліси ж були —м-м-м!.. Все пани повирубували, ніяк пельки не напхають. Ну, зрубай скільки там тобі треба, на хазяйство, а то ж... під гребло, ущерть! Тепер і у нас вроді, як степ. Воно й у степу гарно, нема слова. Як глянеш кругом — рівнота-а!.. Трави, квітки!.. А пахощі, толоки зеленіють, жита наливаються, де-не-де й лісок іще голубіє. А в нас ще ж я зазнав великі ліси. Як загуде, було, вітер у лісі: у-у-у.
І батько завив страшним голосом. Тарасик аж кинувся. Батько засміявся.
— Чого ти злякався? Ще й не бачив справжньої бурі, а злякався. А якби побачив? На морі якби! Ух!.. Я на морі не бував у бурю, брехать не буду, а на Дніпрі бував. Ото, брат, страхота!.. Як ми з дядьком з одним до Черкас їхали та й припізнилися. А воно як зірветься буря! Та зразу, брат ти мой!.. Та як похилить дерево, так аж удвоє згинає! А на Дніпрі так уже прямо хто й зна що робиться. Човник наш заливає — от-от перекинемося! Вийшли ми на берег із товаришем, а воно й на березі не краще. Гайок маленький на березі, дерев мало, сховатися ніде. Стали ми під ясенком... вітер свистить... та сумно так.
-1 от скажи ж ти на милість божу — яке буває! Стоїмо ми під тим ясенем, а він: скрип... скрип від вітру... Що вітер хитне, а він скрип... скрип... Слухаю я, а мене наче терпугом по зубах пиляє... Напало на мене щось таке — ну, не можу я того слухати! Ходім, кажу товаришеві, вп’ять до човна — здається втихає. А де там воно втихає!.. Та й не дивлюся, чи йде за мною товариш чи ні — біжу. А проклятий ясенок і навздогін мені: скрип... скрип... Так аж досі я його пам’ятаю. Що, здається — ну що тут такого? Старе дерево, то й скрипить. А от піди ж ти!..
Тарасик затих на колінах у батька. Нічого подібного досі не чув. Батько оповідав картинно, умів підкреслити рухом, інтонаціями — і Тарасик мов сам пережив бурю на невідомому Дніпрі.
А батько розговорився. Степи... Мабуть, розумів, що вітерець тихесенько шепоче травам, розумів поезію сумної самітньої могили степової й співав:
Ой у полі могила З вітром говорила:
— Не вій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла.
Співає батько — і плаче. А від тих сліз і суму могили польової щемить серце малої мужицької дитини.
XIII
Погано дітям зимою взагалі, а під Різдво то найгірше.
В хаті прибирання. Мати й Катря з ніг збиваються. Вже винесли верстать, повиносили не то що там гребінь, днище, а навіть веретена, мички й починки!
— Ба як черінь вибився! Треба набити, — кажуть мати, і вже наноситься глина, розмішується, по хаті йде задуха від вогкості — то набивається черінь.
А взявшися за черінь, мати бачить, що й загалом уся піч не в порядку —треба валькувати. Це вже робота немала.
Далі починається біління стін, печі, підпіччя. Катря давно вже наготувала жовтої й червоної глини, роздобула синьки — і виводить тепер узори і коло вікон, і коло дверей, і коло образів, і над лавами, й під полицями.
Тарас не може налюбуватися — такі ж то гарні квітки малює Катря. Хочеться йому й самому намалювати хоч одну квітку, але боїться зіпсувати. Та охота бере верх — і Тарас несміливо просить.
— Ка!.. Дай і мені помазочок.
-1 тобі? Ох ти ж лихо!.. І воно!.. Ну, на вже, на й тобі.
Скрутила йому малий віхтик, і Тарасик скорчивши серйозну пичку, почав малювати. Сопів, мусолив і вивів таку квітку, що Катря аж руками сплеснула.
— Оце ти намалював?.. Господи!.. Мамо!.. Мамусю!!. А йдіть сюди! А подивіться, яку квітку Тарас намалював!
Мати саме влізла у піч, так що тільки ноги стирчали. Вона навіть і не чує, що там Катря гомонить.
Коли згодом показується на світ Божий, то ще довший час не може прийти до себе й розглядається, мов у чужому лісі. А Катря смикає за спідницю, щоб ішла якісь там квіти дивитися.
— Та чого ти мене смикаєш? Одчепись.
— Та ви тільки гляньте!.. Та не сюди!.. Оце-о... То Тарас!
— Що Тарас? Знов що-небудь напрокудив?
— Та ні! Квітку намалював!
— Яку квітку?
— Та ось оцю ж!
-Хто?
— Та Тарас же!
Мати, зрозумівши, нарешті, чого від неї хотять, ішла, дивилася, гладила тилом руки хлопця по голівці, але то більше так, із материнського обов’язку.
Катря кидалася цілувати братіка, тормошила його, а воно, само захоплене першим артистичним успіхом, розчервонілося, очиці горять, пальчиками нервово перебирає:
Тепер Катря зробила Тарасові вже кращий віхтик, і воно з повною свідомістю важності свого обов’язку, взялося за малювання.
І кожна слідуюча квітка була кращою від попередніх і зовсім на них не схожою. З якихось невідомих глибин таємних видобувалися ті форми й лінії, а дитяча рука, повинуючися тим велінням, твердо виводила фігуру квітки, якої не бачило не тільки дитяче, а й взагалі людське око.
Надійшов батько. Катря, перебиваючи сама себе, захоплюючися, оповідала, показувала. Батько подивився, але нічого не сказав. Зрештою й говорити було ніколи, бо мати зразу ж напалася.
— Ти, старий, краще б ішов з хати, бо долівку треба вистругати.
Селяни кажуть "вистругати", хоч долівка й земляна. Це означає вирівняти
заступом.
— Тут не тільки вистругати, а й накладати треба! — вставляє в своїх п’ять Катря. — Ба, які ями повибивалися.
— О! Починається вже чепуріння! — бурчить батько. — Пробі з хати. Не могли підождати до Великодня. А то й тиняйся на холоді та на лихій годині.
— Іди-йди, не огинайсь. А то бач — кочерга стоїть?
— Та в кочерги два кінця.
Але то все тільки так говориться. Батькові й самому приємно, що в хаті буде гарно.
Вийшов надвір. Постояв трохи за воротами. Потім пройшов далі. Сусіда
Семен теж тиняється. І його вигнато з хати.
— Здоров, Семене!
— Здоров, Грицю.
— Оце прямо хоч з двору тікай. Мої завели таке мазання, що й вікон не видно.
— Та й моя невістка теж: і шапки покласти ніде.
Це теж тільки так говориться. А розуміти треба так. Один каже: "От які в мене жінка та дочка! Дарма, що одна слабосила, а друга малолітня". — А другий каже: "Та і в мене невістку гудити нічого — гарного роду дитина"...
Батько хоче використати цей час і йде до Демида — чуба трохи підстригти та бороду підголити. У Демида повно. До нього треба приходити із своїм запасом: хто мильця приніс шматочок, як горіх завбільшки, хто коси уламок, заправлений в дерев’яну ручку. Ті, що поголилися, сидять доокола, пообліплювані шматочками паперу. Смішно виглядають ці вусаті обличчя в паперових прикрасах.
— Та й покраяв ти нас сьогодні, Демиде! Чи ти п’яний був учора, чи як?
— Та не скреби, пробі, так дуже! Скребеш, як свиню!
Один стогне у кутку.
— О-ой мотузка... мотузка-а!..
Це означає, що вішатися пора від болю. Взагалі весело у Демида.
(Продовження на наступній сторінці)