От уже напаслися. Понадіває на них шматочки ганчірки — це вони вже позасідлувані. Бере двома пальцями — це сідає в сідло й їде до містечка купувати воза. Для воза треба ножа й гарбузової шкуринки. Це робиться швидко. На вГз накладається сіна, його везуть у клуню й складають на зиму. А це вже осінь. Микита накладає в мішки зерна, везе до млина. Потім надумує поставити теплу стайню для коней на зиму й возить уже деревину. Так і бавиться півдня.
Або починає робити хватку.
— Прорубаю, каже, ополонку — буду карасів та окунів ловити. Батько сміється.
— У нас окунів нема, — кажуть.
— Нічо-о-о-го!..
А Тарас того не вміє і йому скучно... От сяде коло "великого" вікна. Бо то в хаті два вікна: одно "велике", вершків шість завдошки і аж чотири шкла у рамі. А друге проти печі — то мале — вершків зо три і вже зовсім із дрібнюсінькими шибочками. При таких вікнах у хаті завжди було притемно, а зимою, коли й "велике" й "мале" позамерзають, то й зовсім темно.
Прохухає собі Тарасик плямку у "великім" вікні й заглядає, але нічого не видко.
Он кури ходять по подвір’ю. Стукає пальцем у шибку Тарасик, хоче подражнити курей і кричить, притуливши рота до шкла:
Куд-кудак! Куд-кудак!
Знесла яйце, як ходак!
А кури не чують, і Тарасові скучно. Тоді він починає пустувати. От йому надумалося таке: розігнатися і вдарити матір головою у спину. Розігнався —торох!
— Не пустуй, — каже мати.
Тарасик розігнався удруге — торох!
— Я кому кажу?
Тарас розганяється утретє — торох!..
— Ой, будеш битий сьогодня, Тарасе!..
Тарасик розганяється ще, ще, аж поки знетерпеливлена мати не надає йому ляпасів.
Тоді Тарасик кричить. Довго й тягуче. Не тому, що болить, а тому що скучно. Потім сяде і, колишучися з боку на бік, починає співати.
Бов-бов-бов-бов!..
Отче наш, батько наш Кури крав,
На горище викидав.
А ви, діти, не кажіть,
Бо вам лихо набіжить.
Діти взяли та й сказали.
Батька били камінцями,
Аж він вс... ремінцями.
— Хто тебе вчив такого? Хіба можна на батька так співати? Ох, і битиму ж
я тебе, Тарасе! Ох і битиму ж!.. __
Тарас не боїться. Злазить із лави й починає чіплятися до матері:
— Ма-амо! Дайте молока.
— Тю, дурне! Та тепер же Пилипівка!
— Ма-амо! Дайте сметани.
Говори до нього!.. Кажу ж тобі, що Пилипівка — молоко та сметана полізли на дуба.
— А я піду того дуба зломлю.
— Ото-то! Піди зламай — і молоко буде.
— Давайте чоботи — я піду зараз.
— А де я тобі чобіт візьму? Батько не понасправляв для нас усіх чобіт; дарма, що свекор швець.
— Ну, я піду босий.
— Я тобі піду. Сиди.
Скучно Тарасові. Надумає завестись із Микитою. Микита щось струже. Тарас підкрадеться і штовхне під руку.
— Не лізь, Тарасе!
Тарас утече, бо боїться Микити. Цей, як б’є, то не так, як мати — руки не надержує.
За хвилину Тарас знову підкрадається, знов штовхає.
— Не лізь, Тарасе, бо їй-бо битиму!
Тарас знов утече. І знов лізе, аж поки Микита не вчепиться йому в волосся. Тарас кричить, як несамовитий, б’є Микиту ногами, кусає. Мати кидає припічок, надає ляпасів обом, порозсаджує їх у різні кутки.
Тарас реве, Микита кричить, грозиться, а у матері аж голова ходором ходить.
— Ой коли б весна скоріше! А то у мене голова висохне з вами, дітоньки. Нате вам тіста на калачики.
Це мати місять галушки. Тарас радіє, сльози одразу висихають.
— Я не калачика, а голуба чубатого зліплю.
— А я вужаку з жалом розкачаю! — заявляє Микита.
Деякий час тихо в хаті: один ліпить голуба, другий вужаку з жалом. Печуть їх у печі.
Тарасові не терпиться й він витягає свого голуба, коли той іще не випікся.
Почавши тягти, зачепив ненароком Микитового вужаку й відломив йому жало. Побачивши це, Микита відбив Тарасовому голубові чубка. Знову крики, знову сльози. Це все так, коли батька нема в хаті. А нехай-но батько лише озветься, тільки голос подасть — ого! Вже сидять тихо, шепочуться тільки. І нехай би, сказать, бив чи як грозив — ні. Просто так слухалися.
Коли Катря в хаті, все йде лагідно. Вона й Микиту вміє якось залагодити одним-двома словами, вона й Тарасові роботу знайде, або посадить обіч і починає казку казати чи співати пісню.
Ой мав же я дав воли,
Погнав я їх до води.
Один утопився,
Другий загубився.
Ой піду ж я долом-долом
Та за своїм волом-волом.
Ой прийшов я в ліс-ліс,
А там сидить дід-дід.
— Що ти, діду, робиш?
— Коробочку шию.
— Нащо тобі коробочка?
— Опеньки збирати.
— Нащо тобі опенечки?
— Сучку годувати.
— А де ж тая сучка?
— Побігла на море.
— Що має робити?
— На море брехати.
— Ну що, Тарасику? Може буде?
— Ой, іще, іще!.. Іще, Катрусенько — ще!
І Катря плете далі.
— А де ж теє море?
— Васильками заросло.
— А де ж ті васильки?
— Дівки позривали.
— А де ж тії дівки?
— Парубки забрали.
— А де ж тії парубки?
— В коробочку поховались.
— А де тая коробочка?
— Черви розточили.
— Аж тепер буде. Правда, Тарасуню?
-1 Катериночко, і сестриченько, і голубочко — ще!
Та в мене вже й голови нема вигадувати. Відчепись. Але Тарасик так просить, що Катря не може відмовити.
— А де ж тії черви?
— Півні подзьобали.
— А де ж тії півні?
— У вогні згоріли.
— А де ж той вогник?
— Помельце замело,
— А де ж теє помельце?
У Бога за дверима.
— Годі! Більше не знаю, що казати.
Справді — вперлося діло в найвищу істоту, казати більше нічого. Тарасик схвильований. Очиці горять. Кидається Катрі на шию й починає обціловувати:
— Катрусечко... голубонько... Та я ж тебе так люблю, так люблю!.. Більше всіх.
— Може, скажеш, більше тата?
Тарас киває головою.
— І більше мами?
Тарас нерішуче киває головою. Це у нього спосіб. Коли не хоче говорити, а й того образити не хочеться, хто питає, то в таких випадках Тарасик киває головою.
Лице Катрі прибирає серйозного вигляду.
— Е ні, Тарасуню. Тата й маму треба любити більше всіх. Тато й мама за нас Богу моляться... Вони... — і дівчина вже не знала чим виявити усю ніжність, заложену їй у душу. І під тими ласкавими впливами забуває Тарасик усі свої урази, Забуває, що мати недавно била його, й підбігає до матері:
— Мамусю! Дайте я вас поцілую!
І мати, заклопотана припічком, отим вічним бабським "ніколи", відчуває нараз ту жадобу ласки у дитини, хапає малого сина й кілька разів цілує.
Любив Тарасик тихі вечори зимові.
Ще не всі денні заботи скінчилися. Батько беруть сокиру прорубати ополонку, коня напоїти. Катря загнала свинку й полізла у погріб. Принісши що треба, схопила відра й біжить по воду. Мати коло печі. Микита щепле березові тріски.
— Це наші свічі! — кажуть мати.
Обов’язок Микити — колоти і вставляти скипки у "бабку". Це глиняна така куля й дірка в ній, зроблена пальцем. За вечір може разів сто доведеться запалити нову скіпку і вставати. Обридає.
— Мамо! — обзивається тоді Микита.
— А що тобі, сину?
— Чи будуть тато кабанця колоти?
— А тобі нащо?
— Та обридло вже скалками світити. Уже б каганцем.
— Мало чого — каганцем. Нашого кабанця як заколоти, то й буде тільки на один каганець.
— Ну!..
— От тобі й ну.
Малі діти вже сплять, а Тарас за любимим своїм ділом — палить у грубі. У грубці немає дверець, а так просто. Коли витопиться, мати замазують щоразу полотном, замоченим у рідку глину.
Тарас любить палити у грубці. У нього своя система: кладе по одній галузочці й стежить, як кожна з них запалюється по-різному. Одна нехотя —загориться й погасне. Друга спалахне вся одразу й згорить. Третя зовсім не запалюється, тільки карьожиться. А Тарас роздумує — чому воно так?
Мати дивиться-дивиться.
— Ну, від твого паління буде тепло як раз.
Візьме жмут хмизу, запхне у грубку. Аж загуде вогонь!
А батько роблять "солом’яника". Це бочка така з соломи для зерна або для муки. Як у яку, то пудів п’ятнадцять-двадцять улізе. Микита і Тарас помагають, але їм скоро набридає. Тоді батько каже:
— Та ну вас із такою помічну! Оце про вас і сказано — поміч гірша немочі.
Діти одстають. Микита заходжується сам плести коробку з соломи на манір
батька, але чомусь у нього не виходить.
— Ось підожди... я зроблю краще солом’яного кошеля на голуби.
Але й з кошелем нічого не виходить.
— Це мені тільки не хочеться, а то б я... Ось стривай я сильце зроблю та щигля впіймаю. Або синицю.
Батько тільки усміхається під вусом.
(Продовження на наступній сторінці)