"Апоплексія немощь ілі родимец. Апоплексія немощ зьло тяжка и престрашна. Человъкъ одержимый немощію сією..."
Ні! Се нецікаво. Вже далеко цікавіший розділ:
"Одъ пужару. Способ дьячка села Семіоновки Пирятинского повіту старого Романа.
Взявши вь руки писанку которую первую получивъ на Великдень оббьжать около пожару трижды говоря сиє — Во имъя отца и проч. Огню Лавриче! Какъ твоя жона на залъзных сковородахъ испеклася, какъ вона не шумъла и не стогнала и не болъла и своей сылы не розширяла, так и ты огню Лаврыче своей сылы не розъшыряй и большъ не горы и не шумы по сей часъ и по мои слова. За кождымъ разомъ сказать Амънь девьять разовъ."
Це була штука корисна й Тарас прочитав аж тричі, щоб завчити напам’ять.
Далі теж були підходящі речі. От, наприклад, средство проти зурочення рушниці.
"Ружжа нихто не зурочить ежели вбывшы птыцю крука выйняты жовч и оною вымазать ружію."
Або, скажім, засіб, щоб тютюн добрий ріс. І невелика штука, а треба знать. Виявляється дуже просто: "Сажаючи оной полити тилко одынъ разъ и сказати: "Нехай тебе чортъ большъ полыва, а не я". От і все! І тютюн виросте такий, що куди тобі!
Це все було таке потрібне, що Тарас охоче й собі переписав би, але у нього не було паперу. Тому почав усі ті поради виучувати напам’ять, але не міг подужати, бо їх було багато. Тут хоч би встигнути прочитати. І Тарас гортав, зупиняючися на самих цікавих річах. От натрапив:
"Полътика свъцкая отъ иностранныхъ вкратцъ собранная. Младымъ прилична, всъмь же вообще благопотребная"
Це Совгирь колись оговтувався по цій "польтиці", набував оглади, "для враштєнія в добропорядочному товаристві". Наука тонка.
Там дійсно було багато дечого потрібного усякому совгирю. Тарас іще не знав ціни сій "польтиці", бо не мав у ній потреби, але й йому було цікаво прочитати хоч би таке:
"Вистерегайся пилно рухати раменами, лопатками ань руками тихъ частей тьла дотикайся, котримь завше покритымъ быти принадлежитъ".
"Не чини великого шуму, витираючи нос, до того заживай хустки завжди. А вичистивши нось, не зазирай вь хустку".
"При столь не утирай серветою поту зъ лица ань носа ань тарелки".
"Не кихай ань плюй предь других, не викидай слини далеко одъ себе албо на стьну але чрезъ окно на улицу. А тоє, що сплюнешь, розотри ногою".
І так далі до найменших деталей. Тарас, втім, не дочитав до кінця, бо йому попався на очі вірш, а вірші завжди зупиняли його увагу. Вірш був дуже делікатний і з перших же рядків подобався Тарасові.
Пойди прочь! Не досаждай мнь, молодець!
Я привикла здьсь пасти одна овець.
Скучно было мнъ одной здьсь жить весной,
Так тогда ты не пришель гулять со мной.
Теперь видишь, какъ худа стала, блъдна.
Оттого что все весной біла одна.
Пташки другъ ко другу притулялись,
Обнимались, цъловались.
Вижу я, что и тварь можетъ любыть И вездъ съ подругомъ своимъ жыть.
Тарасові дуже подобався цей вірш, хоча чим саме, він не міг би пояснити. Прочитав кілька разів і знав напам’ять.
А далі пішли вже такі вірші, що Тараса почало кидати в краску. "Чорнушечка", де описується бесіда чернички з отцем Димитрієм:
А що це ти маєш, "
Сестриця-чорниця,
Чорненькая, молоденькая,
Чорнушечко, моя душечко?
"Цицю маю, отче Дмитро"...
"А що нижче маєш, сестрице-чорнице" і т.д.
І тут же рядом: "Лік від гріхів".
"Озьми накопай коріння послушанія, надери кори терпіння, назбирай листа душевної скорби. Усе сіє ізсуши достом воздержанія і ізотри в порошець колін опреклоненієм. Положи в миску добрих діл, помішай веслом покаянія, остуди і приймай по три ложиці в день страха божія".
І зараз же за цим ліком від гріхів пісня "Про Гриця", який плаче, бо хоче вечеряти:
Дівка Гриця сподобала Вечерею годувала —"Цить, Грицю, цить".
Гриць плаче — бо спатоньки хоче. Дівка Гриця кладе спати, але він знов плаче і т.д.
Потім знов щось божественне. Рум’янці кидалися в лице Тарасові, але він читав, читав із хворобливою цікавістю, аж дочитав до кінця. Все ж здорова натура сільського хлопця взяла верх, і Тарас... розчарувався.
Це було не те, чого він чекав. От, скажім, дід Перебендя. Оце було те! Оце було воно! Бо з кожною новою строфою кобзаревої пісні нестриманими хвилями вливалися в душу враження, і кожна та хвиля була вища за попередню, підіймала, розкривала дальші обрії й безконечною показувала глибінь змісту свого. І це була розкіш, це було раювання, це була екстаза.
Щось таке, але безмірно повніше і вище думав знайти Тарас і в Совгиревій книзі. Бо то ж тільки дід, старий сліпець. А це ж — шутка сказать! — "навука"!
І от та "навука" постала перед Тарасом в образі семінарського альбома із рецептами од гріхів та сороміцькими віршами, в яких виливалися "возделєнія" всіх отих молодих совгирів, поставлених в неприродні умовини бурсацького житія.
Для Тараса Совгирь був найвищим носієм науки, і тому, розчарувавшись у совгирівському альбомі, Тарас розчарувався і в науці взагалі.
Ні!.. Таки що не кажи, а наші пісні кращі за всі оті вірші про аркадійських пастушок та чорнушок. Он як Денис заспіває своїм чудовим голосом:
Ой ти зіронько,
Та вечірняя!
Чом ти рано не зіходила?
Чом ти рано не зіходила —Чом місяця не догонила?
Ой тим же я опізнилася —Край Дунаю становилася.
Край Дунаю становилася —На дівчиноньку задивилася.
Там дівчинонька умивалася,
Личком своїм вихвалялася.
"Личко ж моєла-біленькеє,
Кому ж будеш та миленькеє...
Тараса схвилювала ця безмежна краса народної пісні, утвореної от тут, на оцих полях, під тінню оцих дерев, на призьбах оцих біленьких хат; утвореної отакими Денисами, що високо ставили красу і честь своїх дівчат, черпаючи своє поетичне натхнення з глибин оцієї землі, з безконечної в віках культури рідного краю. Тому ж то вона така до дна зрозуміла, оця пісня, тому то вона ллється в саму душу і переповнює її і кличе сльози на очі, і біль, і невимовну радість.
Тарас заспівав півголосом. І така вона йому здалася гарна, що сльози виступили на очі. Він увесь наче розкрився назустріч пре-красному і був мов арфа багатострунна, що звучить і благовістить на найменший дотик, на подув вітру.
І згадав і другу пісню про зірку вечірнюю. А скільки ж іще, тих пісень!.. Ой скільки!.. Як зірки!.. Що'ж то за благословенний засів такий? Чи вони з краплями дощу капали, чи з росою на трави виходили, чи де вони й родилися, одна одної краща, одна одної задушевніша?..
Ой зійди, зійди —Зіронько та вечірняя!
Ой вийди, вийди,
Дівчинонько моя вірная!..
Рада б зірка зійти —Темна хмара налягає.
Рада б дівка вийти —Отець-ненька не пускає!..
Високий, напружено-чуйний мотив кликав у степ, на безконечні простори —і Тарас вибіг із хати. Іменно вибіг, мов боячися розсипати й погубити перли.
Доніс... Аж у поле — і там заспівав. Да так гарно, так дзвінко! Аж сам не знав, що у нього такий голос.
І забув усе. Стояв серед розтепленого поля, мов сам один у центрі вселенної, й співав. А звуки летіли високо... і він з ними летів... в благословенність, і дяку, і безмір, і шир...
Аж тоді отямився, як почув за собою голос.
— Гарно ти співаєш, Тарасе...
Глянув — аж то вона, "дівчинонька вірная". Що як би хто спитав — кого ти, Тарасе, хотів би зараз бачити у цю хвилину благословенну? Чи батька, чи матір, сестру рідненьку? То сказав би "Оксану"
А вона й ось!.. Сама прийшла... На поклик пісні, як на магічне закляття. І стояла, усміхаючися, така мила, така дорога, така найкраща в світі!
— Гарно співаєш, Тарасе! Я й не знала, що ти так умієш. Ану заспівай ще.
Еге... заспівай... І голосу немає, і руки й ноги потерпли... Чого він так
губиться коло цієї дівчини?
А вона сміється ще, оця Оксана. Бачить, канальське дівча, що хлопець ніяковіє, та ще й сміється. Тільки хороше сміється, ласкаво, так що й Тарас починає сміятися, хоч не знає чому. Мабуть, тому, що так гарно коло неї, коло цієї Оксани.
Вона наче й старша від Тараса і наче така сама; наче чимось вища, сміливіша і в той же самий час наче рівна в усьому і безконечно-безконечно дорога. Оце ж і є та дівчина, що на неї аж зіронька задивилася коло Дунаю. Оце для таких дівчат і пісні оті всі прекрасні складалися.
— Чого ж ти не співаєш? — і смієтьеяг А зубоньки блискають з-під рожевих пелюсточок.
— Це ти заспівай, а я послухаю.
— Я в церкві не прислужую й "Апостолів" не читаю.
Ніби й насміливо, а Тарасові любо. Значить, була, значить, чула, значить, помітила. І Тарас набирається смілості.
— А що? Мо’ погано прочитав?
Та куди ж пак! Уся церква заслухалася! — і регочеться. А Тарасові цей сміх дорожчий усіх похвал, дорожчий усього на світі.
Оксана держить якийсь оклунок. Тарас сміливішає до кінця.
— Дай поможу.
— Ти? Та ти ж іще маленький! — і вп’ять аж закочується від сміху. І Тарас сміється. І сонце сміється, і поле, і далекий ліс.
— Ну, заспівай же, заспівай — чого комизишся?
— Заспівай ти попереду, а потім я.
(Продовження на наступній сторінці)