З хати вийшов Микита (і знов Микита!.. Аж досадно). В руках у нього ота гілка з сорочкою. Коло нього Семен, здоровий парубок. Цих двоє сіли у сани до Тараса, а Кирик із своїми товаришами сів до других саней і зразу ж погнав уперед. Тарас зацмокав, засмикав — і собі. Услід неслася пісня:
Посланці-посланчики!
Не бавтеся довго,
Вертайтеся борзо.
Горілці не радуйтеся,
Ніченьки не ночуйте,
Сорочку віддайте І назад вертайте.
Вилетіли на вулицю. Тарас огледівся — нема батога. От досада!.. Бо нашій кобилі як дай батога, так вона й чорта пережене.
Тарас знов зацмокав, засмикав, маючи на меті перегнати Кирика, але Семен поклав Тарасові руку на плече.
— Не треба, нехай їде...
Ну, як нехай, то й нехай — значить, нащось так треба. Тарас почав держати рівний біг, щоб не одставати од Кирика.
Морозний вітер приємно бив у лице. З-під копит іноді бризкало снігом, і тоді треба було обтиратися рукавом. То там, то там на воротях бачили кого з селян — усі привітно усміхалися й махали руками: їдьте, мовляв, на здоров’я. А хто то й кричав щось, тільки Тарас не міг розібрати що.
От уже село ззаду. Семен устає на санях і, приставивши ребром долоню, кричить:
— Кирику-у!.. Дай закури-ить!..
Кирик у відповідь тільки махає рукою — відчепись, мовляв.
— Чортів Кирик, — бубонить Семен. — Ану дай...
Це вже до Тараса — і отим образливим для всякого хлопця рухом відхилив ліктем Тараса й узяв віжки. Лівою рукою перехопив далі, а правою почав крутити кінцем віжок у повітрі й кричати:
— Ану, ряба, солова, пиката, мордата! Ану, ану! Підтягнись, чортова шкапа!..
Кобильчина витяглася скільки духу, але й Кирик не ликом шитий. Він
кричить, як недорізаний.
— Ой, рятуйте!... Розбійники! — А сам мало того, що жене коня, а ще й забігає саньми: Семен управо — й він управо, Семен уліво — і він уліво. Семен плюнув.
— От чортів Кирик! І передав віжки знову Тарасові. Кобильчина зразу звільнила біг. Кирик почав видимо випереджати.
Тарас намагався підогнати кобилу, тріпав віжками, ньокав, але вона його не слухала. Дуже вже напружилася перед тим і тепер ледве одводила дух. Та й Семен нахилився до вуха й крикнув:
— Не треба. Нехай їде...
Тарас розцінював це як звичайні перегони, а воно, показалося, мало інший зміст. Коли сани підкотили до двора Красицьких, там уже стояв, часто поводючи боками, запінений кінь Кириків, а коло дверей хати стовпилася сила народу та всі з палюгами. Вся ця гурма закричала, вимахуючи дубцями:
— Бий їх, таких-сяких синів! Забирай кобилу!.. Давай їх пов’яжемо! Це приблуди якісь!..
І це було так серйозно, що Тарас спочатку ізлякався. Але потім бачить, що Микита не боїться, Семен не боїться... Семен щось і собі кричить, Микита теж подає голос.
А далі то Семен уже витягає зброю: пляшку з пазухи. Починає частувати. Настрій міняється. Крики лагіднішають. Вже чути:
— Мо, таки їх пустити в хату, га? Мо, й справді вони люди гарні...
Але знаходяться й непримиримі.
— Як їх пускати? То якісь вирвиголови! Хоч би в їх яке письма було.
— Письмо? А чого ви раніше не сказали? Аякже! Письмо — у нас єсть... Це Семен.
— А де ж воно? Ану показуй!..
— А ось! Ану, Микито, читай...
Микита бере хустку однією рукою й читає: " Від панни бранської да пана бранського письмо..." Але Йому не дають продовжувати.
— Що він там чита? Там такого й немає. Він до школи не ходив, то де ж йому знати? Дайте Кирикові — він у нас сильно грамотний.
Микита відв’язує хустку й передає Кирикові. Той розправив вуса, кахикнув кілька разів, мов справжній дяк, і почав:
— Премудро-о-ость!.. Як я поперед батька народився, так я на трьох жінках женився. Перша жінка була в мене Сохья, то вона три роки сохла, а на четвертий якось на бік перевалилася та й переломилася. А я її валом ізшив та й ще три роки з нею жив, поки таки нарешті покохав. Оженився вдруге й зажив до-обре! Я живу в хаті, а жінка в клуні. І так вона за мною тужила, що з тої туги й ноги витягла. Довелося третю брати. Але й з тою нещастя. Дав нам Бог гарний урожай! Наїлася моя жінка хліба з остюками. Остючина десь уперла, та з того вона й померла...
Регіт не втихав під час того читання, а вже наостанку то гримотіли так, що й Кирика чуть не було.
Письмо признано правильним, отже послів можна пустити до хати. Еге, так тепер Семен не хоче.
— Ви, — каже, — дайте нам п’ять світлиць, бо ми посли не простії. А в світлицях щоб усього було по багато: і їсти й заїсти, і пити й запити. І виспатися! А для коней щоб були стайні, овес, ячмінь — усе чисто!
— Ов! Це ви стільки наговорили, що ми й не згадаємо того всього.
— Так нехай ваш писар запише
Кирик уже готов. Розчистив майданчик на снігу й палкою рисує сороміцькі фігури. Дядьки регочуться, баби спльовують.
Врізали музики. Семен узяв з рук Микити сорочку і, танцюючи, подався до хати. За ним Микита й Тарас. їх стріли свашки непривітно:
Приїхали Наливайки Без коня, без нагайки,
Принесли сорочище —Витирати коминище.
Ваша сорочка згрібна,
Нам вона непотрібна,
Ми тут ілляную мали І в неї Антона вбрали.
Кирик возглашає:
— Першим разом — Божим указом — благословіть, отець-мати, своєму дитяті під царським вінцем стати!
Подає Антонові кінець хустки й обводить тричі кругом столу, промовляючи молитву "Царю небесний". Тільки молитва у нього своя, особлива... Але що це все Кирик виголошує побожно і з пісним видом, то всі це сприймають за звичайну молитву. Тільки ті, хто стоять ізблизька, аж душаться від сміху. А Тарас аж очі витріщив. Для нього досі все божественне було недоторканною висотою, а тут Ой, Господи! Що як би це отець Григорій почув?..
Батько й мати Красицькі сідають на лаві, беруть образ. Антін кланяється тричі земно, вони його благословляють. Потім Антін кланяється всім родичам, але вже тільки в пояс Ті теж його благословляють хлібом, передаючи з рук до рук.
Так Антін обійшов усіх, не лишивши й найменшої дитини. Люди почали виходити надвір і розміщатися в санях. Антін і Кирик сідають верхи на коней.
Старий Красицький виніс у кухлику святу воду й помельце з васильків. Бризкає всіх святою водою.
— Нехай вас Бог благословить, і я благословляю. їдьте собі з Богом...
Поїзд рушив, але в повнім мовчанню. Музика хоч і є, а не грає.
X
Впереді скакав Антін — і Тарас мимоволі залюбувався цим парубком. Тонкий, ставний, лице якесь не таке, як у наших хлопців. Не диво, що Катря закохалася.
Тарас стояв у санях і з цікавістю розглядав поїзд. Он повні сани свашок. Старша світилка держить в руках прикрашений цвітами "меч", на держалні свічечка.
Частина бояр їде кіньми верхи, а у кого немає коней навалилися в сани.
Регочуть, кричать. Тарасові вони чомусь не подобаються. Він находить, що кирилівські хлопці кращі.
Дорогу проїхали швидко, Тарас не помітив і коли. Он і Кирилівка. А он і їхня хата.
Батько й мати стріли Антона на порозі образом та хлібом-сіллю. Семен обзивається.
— Он, ба, як у нас їхню сторону приймають — із хлібом та сіллю. А вони нас мало в кілля не взяли.
— Ну, скажи на милость! От сучі сини!..
— А ви чого так їхали, що вони вас побачили? Якби їхали потихеньку — та тільки шасть у хату!..
— Та ми так і зробили б, якби не чортів Кирик. То він усе винуват.
У хаті Катря... Тиха якась, губи бліді. Винесла на тарілці хустку й перстень молодому. Поклонилася якимось чернечим поклоном.
— Прошу на перший подарунок... — А сама на Антона й очей підняти не сміє.
Антін заткнув хустку за пояса, перстень надів на палець, а Катрі на тарілку кинув кілька монет.
Серед хати стелять рядно, на нього ставляють лаву. Сідають батько й мати. У батька в руках образ, у матері хліб. Уже в тому, що не навпаки, є внутрішній таємний смисл.
Молоді тричі кланяються батькові й матері в ноги. Ті їх благословляють. У хаті стає тихо, урочисто.
Коли молоді поклонилися втретє, то Антін устав, а Катря так і зосталася головою коло ніг матері. Почулися глухі ридання.
Катерині ніяк не підняти дочку — хліб у руках. Батько Григорій узяв у жінки хліб з рук, Катерина обхопила дочку за голову, та так і завмерли обидві в обіймах та риданнях.
Але скільки не плач, а вставати треба. Он дружки уже кваплять.
Кирик обводить молодих кругом стола тричі, потім робить нагайкою хрест на дверях і виводить з хати.
Надворі батько кропить молодих святою водою, а мати обсипає хмелем: то символ достатку. А народу, народу! Мало не вся Кирилівка збіглася. Мов весілля ніколи не бачили,
Уставляється поїзд. Кирик впереді. Він уже сидить на коні й держить велику весільну червону хоругву, про котру дівчата співають:
Наш дружечко пишний Несе хоругву, як вогонь.
А на тій хорогві листоньки —
То ж нашої Катрусеньки мислоньки.
Одна світилка держить весільний "меч", у другої шлюбні свічі. За ними молоді, оточені дружками, бояри, свашки. За ними музика, далі рідня, а потім уже хто хоче.
Тарасові серце грало, дивлячись на всю ту красу. "Хто ж це вигадав, таке красиве? Хто установив?.."
(Продовження на наступній сторінці)