Попалися на зуби світилки. Дружки згадали, що давно їх не чіпали. Світилки ж — то підлітки, їсти соромляться, от на це і вдаряють дівчата:
Світил очко-пані,
Вечеряй та з нами.
Не веліла мати Рота роззявляти,
Бо великі зуби,
Висять через губи.
Старша світилка вже дівка й знає, що відповідати. Якби я, каже, була пані — не сиділа б з вами, а сиділа б з паничами за білими калачами.
Кирик, для сміху, відкраяв здоровенний шматок і подав на ножі світилці. А світилка не зрозуміла зразу: думала, що то подержати, і взяла. А дружкам тільки того й треба:
Світилка ласа —Де вхватила м’яса.
Як би не Данило —Було б удавило...
Бідна дівчина засоромилася вкрай і не знайшлася, що відспівати. А дружки не жаліють і добивають без милосердя:
Світилка — шпилька При стіні,
На її сорочки Не її.
Прийшла сусіда,
Торкає:
"Скидай сорочку —Смеркає.
А як не скинеш,
То зніму,
Тобі сорому Нароблю..."
"Ой не роби мені Сорома,
Прийди додому —Скину сама..."
На це вже світилка знає, що відповісти. Це вже зарані приготовлено: Брешете, дружки, як свині!
В мене сорочок три скрині,
А четвертая неповна.
В мене сорочка шовкова.
Вечеря підходить до кінця. Подали ласощі. Свашки піснею висловляють думку, що треба подякувати кухарочкам, які там постаралися й наготовили стільки смачних річей. Кирик підводить до столу червоних, запарених кухарок. Це не просто куховарки й, тим більше, не наймані прислужниці. Це такі ж учасниці весільної громади, як і інші, тільки от що добровільно згодилися помогти домашнім у трудній справі. За це свашки величають їх піснею:
Встаньте, бояри, встаньте,
Шапочки поздіймайте,
Красненько подякуйте.
Наперед Господу Богу,
Святій Пречистій Матері Божій,
Господареві й господині І кухарочкам,
Що гарний обідець зварили.
Кухарки кланяються на це величання. Оце й уся їх нагорода за стільки труда. Кирик теж із свого боку додає:
— Дякуємо за хліба принесеніє і за пива поставленіє! За студеную воду і за добрую згоду. І за спуст горілки, що попилися дівки...
Дівчата гризуть оріхи й кидають лушпайками на бояр, а бояри на них. Зчиняється ціла перестрілка. Потім дівки знов починають шкілювати:
їли бояри, їли,
Цілого вола з’їли,
На столі — ні кришечки,
Під столом — ні кісточки.
Тобто, такі бояри жаднючі, що поїли навіть кісточки. І, навпаки, приводять дружки себе:
їли дружки, їли —Півголубонька з’їли,
На столі всі кришечки,
Під столом всі кісточки.
Бояри справді витягають кістки з-під стола й шпурляють на дівчат. У відповідь дістають іще більш в’їдливу пісню:
Од стола до припічка Втоптана стежечка:
Бояри втоптали,
У піч заглядали —Чи великі горшки каші,
Чи наїдяться наші?
Од стола до порога Втоптана дорога:
Бояри втоптали,
Помиї хльобтали.
Старший не напився,
З головою втопився.
Дівчата на старшою боярина, а свашки — на старшу дружку. Взаємно. Було що поїсти й пити...
Та нікому було припросити,
Катрусечка молоденька,
Її дружечка дурненька.
Не дивуйтеся тому —Не дружчила нікому.
Перший раз придалося,
Та й то не вдалося.
Дружкам хочеться танцювати. Але біда в тім, що звичай не дозволяє вставати самим. їх разом із молодою має вивести старший боярин. Нічого не поробиш — треба вдаватися до нього з просьбою, і дівчата заспівують:
Дружбонько миленький.
Як голубонько, сивенький,
Виведи нас із-за стола,
Не чини нам сорома.
— Ага! Прийшла коза до воза. Тепер — так уже й голубонько сивенький. А хто казав, що у мене скіпками голова збита, а мачулою зшита? Тепер сидіть!..
Либонь, дружба наш в постільцях,
У біленьких онучках,
Та боїться встати,
Щоб онучок не покаляти.
Кирик і вухом не веде. Ще й розвалився.
Та встань же, дружбо, на ноги,
Як стодолонька на сохи.
Як не встанеш — підведемо,
Тебе до сорома доведемо.
Люди, сміючись, починають оступатися за бідних дівчат-сиріток:
— Та вже виведи їх, Кирику, — бач, як просяться. А то ще під лавою мокро буде.
— Нехай, нехай посидять! Щоб знали!..
Дружки-панянки!
Десь тут, мабуть, смольові лавки —Бояри поприлипали І штани подрали,
Що й самі не виходять,
І нас не виводять.
Дівчаточки-паняночки!
Зробім свою славу —Зірвем дружкові лаву.
Кирик скочив, як ошпарений, наче під ним справді заломилася лава. Подав кінець рушника Катрі, Катря подала руку старшій дружці, та — підстаршій, і так пішло. Музика гримнула, але танцювати ніде.
Молодь висипала з хати, почалися танці на морозі. Тарас вийшов і собі, але скоро змерз і пішов у хату. Притулився на полу й заснув. Не бачив уже, як розохочені гості всі гуртом поїхали у Зелену Діброву, до Красицьких. Там іще раз вечеряли, іще танцювали, веселилися, а потім знов приїхали до Кирилівки, ще й тут танцювали, аж день білий порозходилися.
IX
Неділя. Що і весь цей тиждень якийсь скажений, але такого дня, як оця неділя... Тарас іще й не бачив. Усі, мов зачмелені. Не ходять, а мечуться.
Ніхто нічого не знає, не тямить і не розуміє найпростіших речей. Спитай про щось цілком звичайне, буденне — тобі витріщать очі, перепитають безтямно... а потім, наче щось згадавши, особливо важне, крикнуть:
— Та відчепись ти, Бога ради! Не до тебе тут! — і кудись біжать стрімголов.
Звичайний розпорядок дня щез. Нема ні сніданку, ні обіду, ні вечері. З одного
боку, коли ти голоден, ніхто тебе не спитає, чи ти хочеш їсти, а з другого, коли маєш охоту, можеш їсти цілий день, і ніхто тобі слова не скаже.
І ще одна відміна. В звичайному житті кожний шматок їди на обрахунку. Коли молодий шлунок просить "ще", а рука несміло простягається до миски, то очі дивляться на старших — чи не скаже хто: "Ти ж не один у хаті..." А тепер бери скільки хоч і чого хоч. Та ще, дивись, якась сердобольна молодиця й підбавить: "їж, їж, манушечка... ти, мабуть, голодний...."
І Тарас їв. Спершу, було, добре накинувся, ну а потім якось не хотілося
вже.
Сьогодні й він попав у число дієвих осіб — не все ж Микиті.
Почалося з того, що зранку прибув Кирик з товаришами. Привіз дари від молодого: перстень, ленту гарну й чоботи. Сап’янці — не думайте!
Кирик, як звичайно, чудив. Казав, що чоботи дуже малі й годяться хіба тільки для киці.
— Мо, Антін помилився? Мо, він для киці таки й прислав? Ану, де вона? — і ліз під стіл.
Там нявчав і гарчав, як розсерджений кіт, що його смикають за хвіст, усе це перебивав вигуками:
— Та ти не дряпайся, бо я тобі як... Ох, стерво, як удряпнула!.. — Й ніби бив кішку, а вона репетувала на всі котячі голоси.
Дружки аж лягали з реготу.
Катря пішла по свої дари й винесла сорочку.
Еге!.. Гарні чоботи прислав Антін, нема що казать, та несогіршу ж і сорочку вишила Катря. Отож, змалечку вчилася, діточі пальчики колола — це все для неї, для оцієї сорочки.
Загальне — "О-о-о!" — й засоромило, й ощасливило Катрю. А мати — й казати нічого. Кожна рисочка її обличчя говорить: "А що? Ну да, ми харпаки, а гей ви, багачі! Ану хто з вас таку сорочку справляв?.."
Кирик зразу ж виявив охоту женитися й приставав до дівчат, чи не піде яка за нього. Охочих не знаходилося. Тоді він учистив гопака, сам собі підспівуючи:
Ой, дівчата, го-го-го!
Прийміть мене голого.
Я сорочки не маю,
А женитися гадаю.
Ні сорочки, ні штанів —Тільки торба сухарів.
Та ще й патлі трясуться,
А в них воші пасуться.
Коли б мені до якої допитатися —Чи не дала б гребінчика розчесатися?..
Присутні в хаті молодиці згорнули сорочку в трубку, перев’язали лентами, а за ленти повтикали барвінку, квіток. Дівчата приспівують до сорочки:
Шила Катруся сорочку
Білими рученьками,
Дрібними стежечками.
Випрала на тихім Дунаєньку,
Висушила на буйних калиноньках,
Перекачала на тисових столоньках.
У суботу її скінчила,
А в неділю післала Вбратися до шлюбоньку У щасливу годиноньку.
Молодиці принесли гілку з трьома пагонами, прикрасили її лентами, барвінком, квітками. Між ті пагони поклали сорочку, а внизу гілки прив’язали хустку. І це не була собі просто хустка, а ніби лист від молодої до молодого.
Тарас дивиться на те все з цікавістю. Нараз підходить батько й каже:
— Одягайся! Одягайся скоріше — поїдеш у Зелену...
Тарас заблимав очима, не розуміючи зразу. Потім утямив і миттю вбрався. Вибіг надвір. Батько кінчає запрягати коня. Тарас питає:
— А хто буде правити? — Длятіього це найважніше.
— Та хоч би й ти. Дорогу знаєш?
— Ов! —1 цим було сказано все.
— Сідай. На тобі віжки. Ти ж дивись: що другі будуть робити, те й ти.
(Продовження на наступній сторінці)