їх похваляють, що це вони зробили добре, але до хати ще не пускають. Аж старша дружка звернулася вже просто до головних осіб:
— Батько й мати! Благословили на село виходити — благословіть і в цей дом уступити!
Благословення відбувається тричі, старша дружка дубцем робить знак хреста в одчинених дверях — і всі вступають до хати.
Тут уже зготовлено їм попоїсти. їдять і трохи відпочивають, бо зараз —особлива робота: вильце вити.
У два хліби втикають соснову гілку, а пагони її прикрашають букетиками калини, вівса, барвінку, перев’язують шовковими нитками, заполоччю, лентами, а над усе — піснями:
Та всі ж ми сади виходили,
Та всі ж ми вишеньки вигляділи.
Одну вишеньку злюбили Та їй вершок зломили.
Усі луга виходили,
Хрещатий барвінок вирізали,
Зеленого явора вирубали,
Червоную калиноньку виломали,
Півстога вівса висмикали...
Поки своє вилечко вбрали.
Дівчата вбирають щиро й обильно — а в тім теж любов і охота показати свою доброзичливість до подруги. Катрю це зворушує до сліз. "І за віщо вони всі так мене люблять?" — думається їй, і вона кидається з повними сліз очима цілувати своїх подруг.
Відчуває цю приязнь і батько, а вже найбільше — Катерина. Сірі будні викликають і сірі почуття. Там сварка з сусідкою, там іще що-небудь дріб’язкове, нудне... буденне. І здавалося Катерині, що це, власне це, опреділяє її стосунок до оточення, що це вічно пам’ятається, а потім вилазить при нагоді, мов шило з мішка.
І от показалося, що ні. Що зовсім не це лежить у глибокій основі взаємин. Що люди їх, Шевченків, шанують, люблять і от уже показують це — і приняттям дочки, і короваєвим торжеством, і оцими квіточками дівчат^.
Серце Катерини розтопилося, Вона не знала, вона не могла собі уявити, що це буде так. їй здавалося — хто там піде на харпацьке весілля? А як і прийде хто, то аби наїстися, напитися — і тут же зараз обмовити. Вона готовилася, що це весілля стане для неї новим джерелом невтишимих сліз, гірких і солоних, сліз обиди й сорому — а от заповідається усе так несподівано гарно. Вже ж видно, по всьому видно, як воно буде, — і Катерина знов плаче, але вже від щастя, від переповнення душевногот'
Та мої ж ви, голубочки! Та мої ж ви, серденяточка!.. Та мої ж ви, ріднесенькі... —1 не знає вже якими словами, якими інтонаціями виявити те, що накопилося у переповненім вдячністю серці. А дівчата відповідають жартом:
Половину вильця ввили,
А горілки ще не пили.
Катрусечко, серце!
Дай горілки з перцем!
Якої? Оковитої —Для мене працьовитої.
Якої? Солоденької —Для мене молоденької.
Це вони так. Хіба вони її питимуть, горілку? То тільки для сміху.
Як кликали нас вильце вити,
Так казали: будемо мед-вино пити.
А вони нас піддурили —Та й водою не напоїли.
Ходімте до криниці —Нап’ємось водиці.
— Ой голуб’яточка ж ви мої! — суєтиться Катерина. — Та я ж вам зараз солоденької! Та я ж вам легенької! — і кидається з хати, внести наливочки.
А дівчатам тільки того й треба. Зразу ж гукнули услід:
Знати, знати Катрусину мати!
Вийшла з хати,
Щоб нам горілки дати.
— Ось я! Ось! Ось! — гукає Катерина, трусячи пляшкою в повітрі. Наливає в чарку запашної. Дівчата хиляють із сміхом та приговорами, закусюють пряниками.
Вильце добігає кінця. До гілочок прикріпили тоненькі свічечки, внизу поставили перев’язані колосочки жита. На закінчення вбили гвіздок у стелю й прив’язали вильце за вершечок вірьовочкою — щоб не хилялося. Все!
Тепер величальної до вильця:
Ой багат Катрусин батько, багат!
Зародила пшениченька та й на новині,
Поставилися густі копи в полі,
Високі стоги на току,
А ще вище — вильце на столі.
Вильце — то символ дівочої краси й чистоти. І стоятиме воно, вильце, тут на столі, поки дівчина дівчиною, поки вона в батьковій хаті.
V
Вильце — то абстракт ритуальний, і тому тут нічого жалібного нема. А от далі наступає виття вінка для молодої.
Тож останній вінок у житті, та ще й так ненадовго: "У суботоньку на хвильку, а в неділеньку всю днинку. В понеділок — скинь вінок з золотими лентами на кілок..." Дівчаточка ще довго носитимуть свої вінки, пишатимуться ними — і тільки для Катрі він уже останній.
Летіла сорока — чигече,
Сіла на столик — щебече.
Плетемо віночок удатний,
Тобі, Катрусечко, остатний.
Жаль процикає в серце. Плаче Катря, плаче мати, зажурився й сам батько на ці пісні, із самих жалів сплетені. Йому боляче дивитися, як плаче Катря. Це Л£І вінок останній, і день останній. Завтра вже все буде по— інакшому для Катрі. І хата не та, і люди не ті, й небо навіть не таке над головою. Та й сама вона не та, люба дитина...
Вінок готовий. Дівчата любуються своєю творчістю:
Ой устань... Катрусе, подивись,
Чи хороше віночок ізвивсь?
Ой як нехороше — розірви,
Ми тобі кращий зов’єм...
Наступає найжалібніша частина дівич-вечора — розплітання коси. Чомусь власне цей обряд найбільше вражає дівочу душу. Та й не тільки дівочу.
Дівчата викотили насеред хати діжу, поклали на неї подушку, рядно й посадили Катрю. Старша дружка возглашає:
— Благословіть, отець і мати, вашій дитині косу розплести.
Мати, за сльозами, вже нічого й не говорить, тільки рукою махнула. Батько теж промурмотів щось невиразне. Він у клопоті. Звичай велить йому першому почати розплітати косу дочки, а як воно це робиться?
Корявими мужичими пальцями торкнувся перший раз у житті шовку дівочого волосся — а воно липне до зашкарублої долоні. І якась невідома солодкість розлилася від того дотику. Як ніколи в житті інтенсивно відчув, що це його дитина, що це — частина його самого. Це ж було перше дитя. Коли воно найшлося, вони з Катериною боялися за нього й братись — якби не переламати. І перше слово пригадалося, перше дитяче белькотіння. І як воно, мале, колись у колодязь упало, а він, ні одної секунди не роздумуючи; кинувся у той колодязь сторч головою і чудом якимось не роздавив там дитя.
А то ще й такий був із нею випадок — це вже підлітком. Поїхав у ліс Грицько, і Катря з ним. Треба йому ще там зостатися, а Катрю виправив додому. Показав дорогу, розказав де звертати — все як слід. Справивши що було треба, поїхав додому.
Приїздить:
— А де Катря?
— Як де? Вона ж із тобою.
— Не приходила?..
— Ні...
І гнав коня, мов божевільний, назад у ліс, кинув де здря й бігав потім несамовито по лісові й кричав, аж ірвав собі горло: "Катре! Катру-у-усю!"
І знайшов під деревом. Сидить, бідна дитина, очі широко одкриті. Питається Григорій: що тобі? Чи не трапилося чого? А воно мовчить. Та аж дома вже заплакало й подало голос.
Усе це і ще багато-багато пропливло нараз через душу батька Григорія — і він відчув, що це ж, властиво, віддирають шматок його серця. І заплакав батько Григорій. Як баба послідня заплакав.
Весь великий древній обряд змушував багато переживати оцих простих людей. Вони ж, такі залежні, вони, такі безправні, вони, такі одірвані й поставлені окремо одиниці, чують себе нараз частками не тільки оцієї малої громади, а й якогось великого, безконечного у віках колективу-творця. Того, що от створив такий прекрасний обряд, думав про кожну дрібницю обходу —якби її зробити гарною, щоб вона давала радість. І це робило людину вищою, підіймало людське достоїнство у власних очах.
Плаче батько Григорій — а якось йому не стидно. Бо так воно, мабуть, мусить і бути. Хто ж би не заплакав під такі слова:
Ой батечку та голубчику!
Увійди ти у світлоньку,
Поглянь же ти на мене.
Що всі дівоньки в косах сидять,
А я свою розпустила,
Волоссячком плечі вкрила,
Слізоньками личенько вмила.
Не може батько Григорій слухати того співу. Розтворилася душа, і кожен звук приводить у тремтіння якісь струни; вони дрижать, а від того так смутно стає, і сльози течуть безперервним струмком.
Косу розплетено. Гарна коса у Катрусі. Хвилястим потоком розсипалося шовковисте волоссячко по спині і впало аж на діжу. Жаль таку красу затягати навіки під очіпок, а так воно буде, так мусить бути. Піснею прощається Катря із своєю дівочою оздобою.
Ой на горі жито,
А в долині просо —Ой жаль мені тебе,
Моя руса косо.
Не рік не два я тебе кохала,
Щонеділеньки вбирала,
•Золотим гребінцем чесала —Темної нічки до свічки,
Ясного сонця до віконця.
Катря аж наче обезсиліла від сліз. Та й всі плачуть: батько плаче, мати плаче, а дівчата й собі. Слова ж такі прежалібнющі:
Ой сиділи лебеді на воді,
Та й полинули на ріки —Розпустили ми тобі, наша Катречко,
Русу косу навіки.
Не плестимеш уже кісоньки в три коси.
Завтра заплети в дрібушки —А вже тобі не ходити у дружки.
Але головна пісня при косі зберігається наостанок. В ній говориться про галочок, що летять у три ряди, а попереду їх зозуля. Галочки сіли по лугах, а зозуля на калині, усі галочки защебетали, й тільки зозуленька жалібно закувала. Її питають:
Та чого ж ти куєш, чого жалуєш,
Сивая та зозуленько?
Чи жаль же тобі темного лугу,
(Продовження на наступній сторінці)