Ой нам коровай,
Ой нам красний,
Ой нам вдався!
А ніхто не відає,
Що у тому короваю:
Зелізная в ньому підошва*
А срібнії обручі,
Золотії шишечки,
В середині райські пташечки,
А на вершечку завше цвіт —Славен-преславен наш коровай на весь світ!
На весь світ, не інакше! На меншу мірку не згоджуються!
Баби тнуть собі на губах байка, що музики немає. Підбочившися, пливуть... мов лебедихи, вихиляючися станом. А посередині хати — Тарас аж зареготався, дивлючись. Батько й мати, узявши під пахву по калачеві, танцюють одно проти одного. Хворе лице матері розчервонілося повним безмежним щастям, схудлі руки тріплються по боках, а ноги, стомлені, порепані, вимучені стернями життєвими заплітаються в незвичнім танці...
А батько — ой Боже! Мов нічого і не робив він весь свій вік, тільки танцював — такі викрутаси виробляє ногами. То затупоче, дрібно, то навприсядки вдарить, то лясне по одній, по другій халяві долонею та все покрикує:
— Ану, стара! Ану піддай жару! Ex-ex! Ех-ех!
І вона старається. Вже не слухаються оті бісові ноги, але радості так багато, серце так переповнилося, — як же то все й виявити? І Катерина танцює, а сльози ллються по схудлих щоках, застигаючи в зморшках.
— Ой, не можу більше! — і повалилася на лаву, важко дишачи, але щасливо всміхаючись.
А батько вже схопили старшу коровайницю та коло неї гоцака, гоцака, гоцака! А вона, ідолянська баба, і плечима знизує, і головою то сюди, то туди, то сюди...
А доокола — вир із сплетених тіл, рук, ніг. Втричі більшу хату дай — і то буде тісно. Вже співає хто що попаві
А піч наша та бичка привела,
А припічок та телушечку,
А запічок та ягнушечку,
А кочерга та яєць нанесла,
Наша ступа та на яйцях сиділа,
А лисиця хвостом вертіла,
А помело кудкудахтало...
І таке вже почали верзти, що й купи не держиться.
Отакий то коровай, радюний та веселий був у Катрі у Шевченківни на її весіллі!
IV
Кятря за всі ці дні чи й сказала хоч одне слово. Та й не потрібувала говорити — за неї все скажуть інші. Та не просто, а виспівають.
Одно, що їй можна було робити невозбранно і ні в кого не питати, — це плакати. І Катря надолужувала. Походить-походить — і заплаче. Погляне на що, згадається їй що ; і заплаче.
У суботу вранці — до церкви. Висповідалася, запричастилася — і заплакала. Бо це ж вона і з церквою своєю прощається. А з нею так багато зв’язано споминів ще з дитинства. Он до того образа, пам’ятає, малою бувши, допиналася-допиналася... та так і не доп’ялася. Он чотири євангелісти вгорі, старенькі вже, порепалися-Іконостас, вишиваними рушниками прибраний та квітками позолочуваними. Є там і Катрин рушник, є там і Катрині квітки. Ще дівчинкою робила і з трепетом сердечним вішала на образ перший свій дар.
Коли вернула до хати всі дружечки вже в зборі. Та вивбирані, позаплітувані, попричісувані, та в квітках, та в плахтах, та в доброму намисті. Налагодилися йти разом із молодою по селу, гостей на весілля закликати.
Мати наготовила кілька вузлів із шишками, бо то ж у кожній хаті, до якої зайдеш, треба зоставити по шишці. Дружки забирають вузлики, а Катря бере
свою, найкращу, пофарбовану й позолочувану.
Уже готові йти. Дівчата співають про свою подругу Катрю. Але в їхньому співі вона виходить не така, як усі люди. Показується, що мати, родивши оцю Катрю, місяцем її обгородила й сонечком підперезала. А от тепер виряджає на село й наказує:
Іди, доню, в щасливу годинку,
Іспроси до себе всю свою родинку —І близькую й далекую,
Великую й маленькую.
Катря стала на коліна перед матір’ю. Цього звичай не вимагав, це вже так, від повноти душевної. Мати обняла дочку, поплакали...
Вийшли дівчата. По вулиці мов ковер коштовний розіслався. Садками і нивами благословенними запахло. Мовчки дівчата іти не можуть. Не співати хоч хвилину — це наче ганьба якась, і вони дзвінко звістують усім, що от, дивіться, ми йдемо:
Ой чиї то дружечки Через вуленьку перейшли?
Та все по три, по чотири.
То наша Катруся йде Широкими вулечками Із^своїми дружечками.
Перша візита до отця Йвана. Він жив найближче, й по серцю так виходило.
Отець Іван почув спів і вийшов. Привітно загукав до дівчаток:
— А-а-а!.. Милости просимо, милости просимо! Заходьте, заходьте! І гостинно одчиняв двері.
Катря увійшла, за нею дружечки.
— Ой... хату мені закрасили! Ах ви ж, мої голуб’яточка!.. Стара!.. Ану, де ти там заховалася? Катря прийшла на весілля кликати.
Увійшла матушка. Катря кланялася низько.
— Просили батько й мати, і я прошу на хліб, на сіль та на весілля. —1 подавала червону шишку отцю Іванові.
— Спасибі, моя дитино, спасибі. Дай же я тебе поцілую. Дивись, жінко... яка дівчина вирівнялася. А було ж таке манюнє. Стара! А чи нема там у тебе чого солоденького — нехай би дівчатка погризли трошки...
Матушка внесла еону, горіхів, ріжків, дешевеньких пряничків. Дівчата стіснялися, брали по три зернини еону. Отець Іван набирав ласощів пригорщами й кричав, щоб держали долоні.
— Держи, а то в пазуху всиплю!.. Не бійтеся, дівчата: не стане — я ще принесу! Я не такий скупий, як моя попадя.
Дівчата хихотіли в рукава.
— А ти, білява, чому не жуєш? їж — попа не об’їси ніколи. Жаль, Катре, жаль, що не я тебе вінчаю. А то б ми з тобою й гопака б ударили... правда?
Мели та не замелюйся, — вважала за потрібне осадити свого чоловіка матушка, але отця Івана загнуздати було трудно.
Він сипав приказками та дотепами, мов з мішка. Дівчата спочатку соромилися сміятись, а потім уже реготалися залюбки, навіть віджартовувалися.
Катря, мов справжня княгиня, мовчки встала й тим дала всім знати, що час іти далі. За нею встали всі дружки, сміхи утихли, навіть батюшка споважнів.
Катря з поклоном повторила свою просьбу й велично вийшла з хати. Отець Іван повернув старшій дружці прикрашену шишку, а вона взамін дала йому звичайну.
Потім пішли до отця Григорія. Там усе було сухо й непривітно. Потім до діда Йвана, до тіток, до близької й дальної родини, до сусідів.
Всюди приймали Катрю щиро і сердечно, бо Шевченки таки справді жили в добрій злагоді з усіма. Село взагалі вимагає товариських відносин: якби їх не було, й села позападалися б.
Без сусідської допомоги хіба обійдешся? Ярмарок коли та коли, а потреба є зараз — ну, і йдеш до сусіда. Чи горщик розбився, чи решето продірявилося, буравець чи долото зламалося — і йде чоловік:
— Кив-кив ручка, панська сучка: хто дась — той паня, хто не дасть — той свиня. Здрастуйте! З тим днем, що сьогодня.
— Здрастуйте й ви. А що скажете доброго?
— А що ж я скажу доброго, як чоботи порвалися, а завтра їхати аж кричить. Дай, сусіде, чобіт, Бога ради, а я вже...
І сусіда дає, бо знає, що й йому колись може таке трапиться.
У Шевченків не було нікому одказу. Коли дід Іван оцій же самій Катрі справив — це давно вже — перші чоботята, так уся вулиця... тобто діти усієї вулиці ходили сповідатися й причащатися у Катриних чобітках. Онисько колись позичив свити одговітися. Та й одговівся і великодні свята усі носив ту свиту.
І обоє вони, Шевченки, подільчиві були. Оце напарить Катерина кваші, та як добра удасться, — непремінно пошле сусідкам, хоч потрошку. Або пирогів напече з горохом, чи вареників наварить — конче пошле сусідам.
І от тепер усе це згадувалося й відбивалося в тій ласці та теплім слові, з якими зустрічано Катрю в кожній хаті — і Катрине серце росло. Вона була горда тим, що у неї такі батько й мати, бо це ж через них її так зустрічають привітно.
Але всього села не обійдеш, всіх людей не закличеш. Вже й так дружечки співають, що вони "ніженьки потомили, червоні чобітки попилили, золоті підковки поламали, поки рід весь зібрали". Де ж пак! Ходили ж бо "од кілка до кілка, не минули й дворка".
Вертають до хати. Ще не доходячи, дають про себе вість, щоб готовилися їх приймати:
Обмітайте двори,
Застилайте столи,
Кладіте ложечки,
Срібні блюдечки,
Золоті мисочки —От ідуть дружечки.
Сповняйте кубочки,
Сповняйте повненько —От вони вже близенько!
Мати виходить назустріч і просить до хати, але йде туди тільки частина. Друга частина з Катрею зостається надворі. Починається перекоряння.
Ці, що стоять із Катрею, просяться до хати, а ті звідти їх висміюють. Ці вказують на труднощі, які вони перетерпіли, скликаючи гостей.
Що були ми за горою,
Та були ми й за другою.
Якби бубни не бубнили —Були би нас вовки з’їли.
А з хати їм відповідають насмішкою:
Було б полем не блукати,
А по хатах поклін дати.
А тепера вибачайте І надворі почекайте.
Перші знову просяться:
Ой нас коні не возили,
Нас ноги носили.
А ви милость майте —Нас до хати пускайте.
У відповідь дістають позволения вступити тільки до сіней.
Недалека дорога —Від порога до порога,
Трошки потерпіте І в сінях підождіте.
Дівчата під проводом Катрі вступають у сіни. Але їм того мало, просяться далі:
Добрий вечір, мати!
Пускай вже й до хати!
Чи гаразд ми зробили,
Що всю родину спросили?
(Продовження на наступній сторінці)