І пішли оповідання. Усі ж це серця билися колись живою надією визволення рідного краю з-під панівної неволі. З якою радістю, з якою вірою йшли в повстання! Чотири брати були — всі йшли з хати. Батько сам ішов і синів брав!
І от так скоро, так тяжко довелося розчаруватися. Повна невдача! Повна руїна всіх надій! Хто згинув у бою, хто наложив головою у Кодненській буцегарні, хто пішов міряти далеку тайгу сибірську... А хто й врятувався, то не на радість. Затягався знов у кріпацьке ярмо, ліз у віковічний хомут. "За що ж боролись ми з ляхами?" — звучало у кожнім тім серці, й стогнало воно, те серце, за скалічену власну долю, за мучеників товаришів, за чорний шлях, простелений навіки перед народом.
— А що ж із Шелестом сталося? — запитав хтось діда Гречаного.
— А те, мабуть, що й з усіма. Як зайшов я вперше до Монастирища, а там же ото ями глибокі й три хрести ще стояли. Стою я й думаю: що ж то за ями й над ким то хрести? Коли йде старий чоловік. Я поздоровкався й питаю.
— А що то за ями такі й що то за хрести?
— А ти хіба не тутешній?
— Ні, кажу. Я з чигиринських сторін.
— Ото ж ваші чигиринські гайдамаки й лежать тут. Порубано їх аж дев’ять сот. Та як навалили землею, так кров із ями свистіла вгору заввишки з чоловіка. А хрести — то їхні ватажки лежать. Там порозстрілювано Шелеста, Лусконога й Гниду.
...Тихо стало в дідовій хаті. Каганець ледве блимав — ніхто ж за ним не стежив. Зітхнув старий Палюх і обізвався.
— Нарікаєте на Запоріжжя... А хто ж вас усіх ватажків дав, як не воно?
Вже ніхто нічого не відповів. Та й сиділи не довго: пізня вже година, пора й
розходитись.
XXXVI
Вийшовши від діда, Тарас був у якомусь особливому настрої. За один цей вечір він мов виріс на кілька років.
Батько тримав Тараса за руку. Сонна вулиця дихала осіннім настроєм, ноги чалапкали в рідкому болоті.
Нараз хлопець якось не по-дитячому запитав батька.
— Тату! А якби знова вернулася гайдамаччина — ви пішли б у гайдамаки?
Було темно й Тарас не міг бачити, якими очима поглянув на сина батько.
— А чого це тобі таке в голову прийшло? Гайдамакам мабуть уже не вертатися, сину.
— А якби? Пішли б, тату?
— Ні, сину... Мабуть, не пішов би.
Тарас аж зупинився. Як?.. Батько?.. І не пішов би?..
— Тату!.. Як же це?.. А чому?..
— А вас куди б я дівав? І тебе, і Орину, і сліпу Марію. Я потім...
Батько не договорив і замовк. І довго мовчав. Мовчав і Тарас. І не були то батько і син малий, а було то два сини гнобленого народу, що говорять про долю свого народу.
— А потім... зневірилися ми... Де ж таки — стільки літ... Підіймався Хмельницький. Ба — навіть перед Хмельницьким підіймалися люди, і от до самої гайдамаччини пожар не гасне, а що з того?.. А свободи як не було, так і нема. Та, мабуть, і не буде ніколи. Як же ж його йти ще в одно повстання, коли нема віри? Віри нема — розумієш?
Видимо, не раз думав дядько Григорій про повернення гайдамаччини. Видимо, всі вони думали, дядьки Григорії...
— Як його йти, не вірячи? То тільки один був такий, що не вірив, а все ж пішов. Ради честі самої! Щоб ніхто не смів сказати, а де ти був, як ми на смерть ішли? Усе кинув, а кидати було що. Перва особа! Мало не полковник. Маєток мав, міг жити добре, багато. І от усе кинув, усе потоптав — і пішов на перший же поклик.
Григорій забув, що перед ним хлопець, дитина, яка може навіть і не зрозуміти, що їй говорять — і звірявся. Звірявся з усіх своїх таємних дум серед неспаної ночі, з усього того, що тривожило, й радувало, й бадьорило хлопську душу.
То ж були люди!.. Не оглядалися, чи йде хто за ними. Залізняк, як розпочинав, то мав усього вісімнадцять чоловік під собою. Але як трусонув —ого!.. Одразу почули панки, чим це пахне, й давай тікати! Хто в Білу Церкву, хто до Лисянки, а найбільше до Гуманя.
— А в Гумані був Гонта. Він командував надвірною кіннотою. Щитався сотник, але силу мав більше якого полковника. Його сам Потоцький знав і жалував: і село йому подарував, і так багато давав подарунків. Другий на місці Гонти продав би й душу за оту панську ласку. Ох, скільки вона у нас народу з’їла ота панська ласка! Мабуть, дуже вже вона солодка, що наші люди за неї
й душу продають.
— Але Гонта був не з таких. І мабуть ляхи це бачили, бо от коли зачув губернатор Младанович, що йде Залізняк, то він звелів Гонті присягнути на вірність Польщі і тільки після того випустив Гонту проти Залізняка.
— А Залізняк уже взяв Смілу, взяв Лисянку, підійшов до Соколівки. І Гонта підійшов до Соколівки. Один виїхав наперед свого війська, а другий наперед свого війська. І погомоніли...
— Які вже слова найшов Залізняк для Гонти — трудно сказати. Але, мабуть, єсть такі слова на світі, що душу всю перевертають. І, мабуть, знав їх.Залізняк, бо Гонта з начальника надвірної кінноти став вождем гайдамацьким. Кинув свою долю у всенародну гущу. Що громаді, те й бабі. І не тому, що сподівався великого блага, що думав про великі успіхи. Бачив, бачив він орлиним своїм оком, що гайдамацтво не Хмельнищина! Знав, що коли Хмельнищина, рух всенародній, не змогла повалити панів, то вже гайдамаччині й пнутися нічого. Бачив він, бачив, сокіл, а все ж пішов!.. Пішов, сердега, пішов...
Голос батька затремтів. Тарас почув у тім голосі сльози. І ці мужські, мужичі сльози підняли всю душу Тарасову, стрясли її, як буря стрясає дерево до самого дна, до незвіданих відвічних глибин — і через 20 літ потім обізвалися рвучким протестом:
"Гайдамаки — не воини,
Разбойники, вори,
Пятно в нашей истории..."
Брешеш, людоморе!
За святую правду, волю Розбійник не встане!
Не розіб’є живе серце За свою країну.
— Велика душа був Гонта, сину, велика. Як ото узяли Тумань, так наші... ну, звісно, допалися. Не милували нікого. Жінка — жінка, дитина — дитина: усім одна ціна. А Гонта не міг на то дивитися. Зібрав жінок, дітей, повів до церкви, велів попові прочитати над ними молитву й покропити святою водою.
— Сидіть же, каже, ви тут у церкві. І ви, батюшка, з ними. Як надбіжить хто з наших — кажіть, що то все хрещені. Спитають, хто хрестив — Гонта, скажіть, хрестив...
— Дітей Младановича урятував. Багато поврятовував чужих дітей, а своїх... своїх зарізав...
Рука Тарасова була в батьковій і тільки здригнулася при тих словах. В тім був запит безсловесний.
— Так, так, сину!.. Ото як запалили гайдамаки Гумань, а Гонта із Залізняком були на площі. Глядь — ведуть до нього ксьондза-єзуїта й двох хлопчиків. Гонта побілів, як побачив... А гайдамаки кажуть до Залізняка:
— Пане отамане! Ми оцього католика спіймали. А він говорить, ніби він наставник цих дітей, а це діти пана сотника Гонти. Як же воно виходить? Або оце пан Гонта ніби пристав до нас, а дітей своїх у католицьких ксьондзів виховує, то хто й зна, з ким він мислить, або цей католик бреше.
— А це справді були діти Гонти. Жінка його була полька, і тайкома вихрестила дітей на католицьке. І до школи до католицької віддала. Сором Гонті... Пече
Гонту... Стоять кругом гайдамаки... Ото так отаман, що діти у нього католики!
А які там вони католики? Вони янголята. Як ухватить себе Гонта за голову, як крикне:
— Будь же ти проклята, лиха католичко, що занапастила моїх дітей!..
— Та так він це крикнув, що людям аж страшно стало. Хоч і не дуже боязький нарід зібрався, бачили не одно, а тут аж моторошно стало.
Залізняк підійшов до Гонти, поклав йому руку на плече.
— Облиш, брате. Вони ще малі. Віддай до монастиря куди чи як.
І люди загомоніли.
— Справді... вони ще маненькі. Облиште, пане Гонто...
— Ні, — каже Гонта. — Все одно буде поговір між людьми й зневір. Так от щоб не було поговору...
Як блискавка, блиснув ніж — дітей не стало... Ахнули всі доокола... Кожного в серце колька кольнула. І ти-ихо зробилося... Кругом пожар, вогні, кров, усе місто горить, а тут стоять люди, мов закам’янілі...
— Так бачиш, сину, хто такий був Гонта? Ради честі пішов у повстання, хоч і не вірив у побіду його. Ради честі, щоб не було поговору між військом, не пожалів рідних дітей. І нарешті запечатав ту велику свою любов до рідного народу лютою мученичою смертю.
— Полковник Гурьєв захопив обманом Гонту й велів бити фухтелями тричі на день. Потім кинув Гонту у велику яму й до тої ями водив гостей — показувати гайдамаку. А потім вигадав кару... То, мабуть, і в пеклі сатана ніколи не видумував такої...
Дядько Григорій весь тремтів. Тремтів і Тарас.
— Кару було розділено на чотирнадцять день. Перші десять день — здирати по шматку шкіри. На одинадцятий — відрубати ноги. На дванадцятий — руки. На тринадцятий — вирвати серце. І на чотирнадцятий — відрубати голову.
— Але Гонта!.. Гонта показав їм усім, гнобителям і душогубам, що він плює на них!.. Плює на них усіх!
Голос батька піднявся на верхи і звучав тепер, як труба побіди, як голос віри в могутність народа, котрий родить таких героїв. Нехай ще сто літ терпіння, але буде ж колись побіда!
— Коли почали з Гонти дерти шкіру — всі приготовилися слухати криків нелюдських, просьб, моління. А Гонта з веселим лицем обернувся до мучителів і з усмішкою промовив:
(Продовження на наступній сторінці)