Тарас заплакав і біг іззаду, але наближатися боявся, бо думав, що тоді парубки й його так ізхоплять.
Те, що побачив Тарас далі, помішало йому все в голові.
З батька, з людини, яку Тарас мало того що любив, але звик і шанувати, як щось високе, щось сильне, богате на розум; з батька, що його так же само шанувала мати, слухалася кожного його слова; з батька, що його поважали сусіди й приходили у свято послухати Четьїх Міней або й так розумної бесіди — з цього батька головусі парубчаки зірвали штани, поклали на якусь широку лаву; один парубок сів на голову, другий на ноги, а ще двоє взяли наготовлені у великій купі різки й, ставши по обидва боки, почали бити батька по голому тілу.
Тарас одразу наче очманів. Присів, перекосив рота, вибалушив збезумілі
041.. . Але потім зірвався, кинувся до парубків і, кричучи несамовито, почав їх бити своїми дрібними кулачатами.
Один з парубків відштовхнув Тараса навідля ліктем і попав у зуби. Другий вискочив із товпи, схопив Тараса за вуха й сильно смикав. Потім підійшов іще один, ухопив хлопця під паху, дуже придавивши голову.
Тарас бив ногами, руками, потім рвонув зубами. Парубок скрикнув і шваркнув Тараса об землю. Хлопець судорожно засовав ногами, якась піна пішла йому з рота, й він знепритомнів.
Прийшов до себе, коли щось тепле почало падати йому на лице. Одкрив
041.. . Над ним схилилося батькове обличчя... Батько плакав.
— Тарасику!.. Тарасику, — промовляв він зрідка, а сльози ще дужче капали й мочили Тарасові лице.
Сорочка й штанці на Тарасові були цілком мокрі — видимо його одливали водою. Чув слабість в усьому тілі. Повів очима й побачив, що він на возі, а віз стоїть серед поля.
— А пан?.. А пан де?..
— А будь він трижди проклят!.. Навіщо він тобі здався? Тарасові пригадалося вся страшна сцена знущання. Він ухопився за батька руками й заридав.
— Таточку, таточку — за віщо вони вас так?
— Ну, годі, вже годі... не плач... Що ж — пани. Вони завжди такі пани... Вони все такі — пани...
І в це слово "пани" він вкладав стільки ненависті, що це передалося й Тарасові. Правда, вона вже була в ньому, ця ненависть. З краплею молока матері вона входила в його кров, з піснею жалю, що неслася над вузенькими смугами поля, із сльозою і скаргою селянською несвідомо закладалася, мов зерно в осінню ріллю. І от цей випадок, звичайний випадок буднів кріпацького життя нараз збудив те сонне зерно і розпалив у маленькій душі великий полумінь ненависті до всякого гнобительства.
І стало того вогню потім на ціле Тарасове життя. І не загасили його ні мури Петропавлівської кріпості, ні безлюдні пустині оренбурзькі. І прозвучала та ненависть у великих словах, у великих заповітах усьому людству: коли є що ненавидіти на землі, то це насильство людини над людиною.
XXXV
На Тараса ця подія зробила більше вражіння, ніж можна було сподіватися. Він усе ходив задуманий, усе лащився до батька, мов би хотів отою дитячою своєю ласкою винагородити за велику кривду. Коли батькові було що треба, кидався стрімголов подати або принести — взагалі всім єством показував якусь максимальну прихильність, максимальну увагу. Аж батько це помітив і сказав жінці:
— Чудний наш Тарас якийсь. Інша дитина давно б уже забула, а він...
Мати це приймала по-своєму й навіть пробувала примирити Тарасову думку
з... кріпацтвом.
— Е, сину... Воно що й казать — погано у кріпацтві, але що поробиш? Думаєш на волі краще? Он старий Поставець. І одружитись удруге затявсь, і робив над силу — усе дбав, усе складав, щоб дочку викупить. Ну й викупив — так що ж? І ходить тепер бідна дівчина, як неприкаяна — усі дівчата її цураються. Наче своя — наче й чужа. Підійде до подруг, а вони від неї: "Ми ж тобі нерівня, кажуть. Ти вже відпроторилася від нас, нашої тяготи ділить не захотіла, наших болячок насердних не знаєш, нашої туги не збагнеш". Так і не хотять її приймати. "Не займайте її, кажуть: нехай порадується, через тин дивлячись, як ми хиляємось". Ну як бідній дівчині усе це слухати? А тут іще баби нагодяться та допікають. "А про матір свою забула? Що у приполі тебе з лану на панщині ізнайшовши прителющила. Де скоком, де боком, де підбігцем несла манівцями, то чагарником, то попідтинню, щоб люди не назирали. Побивалася, турбувалася, і душею може від того так скоро наложила, а ти он її труда відцуралася. Була б пропала малою, то хоч би Бог спас, янголом душечка полинула б на небо, а тепер попадешся чортові на волову шкуру". Та так бідну дівчину затуркають, що вона вже в тій волі не рада.
Тараса не заспокоюють материні слова. Образ великої ганьби, великого знущання над батьком застилав усе. Малі кулачата затискалися, а думка ходила коло... гайдамацтва.
Ех, як би тепер появилися гайдамаки! Тарас перший пішов би до їх ватаги й привів до вільшанецького пана: дорогу він тепер знає.
От гайдамаки налітають на панський будинок. Пан перелякався, падає на коліна перед отаманом. Плаче й каже, що він більше не буде. Але отаман невмолимий.
"А за віщо ти Тарасового батька вибив? Хіба ти не знаєш, що Тарас — це наш найкращий гайдамака? Ану, хлопці, беріть цього ката та розтягніть його добре, щоб знав, як над людьми знущатися". Та як розтягнуть! Як дадуть
йому пранки!
Або ще не так. Отаман кидає зв’язаного пана впоперек сідла й вивозить у якісь безвісті. Тоді пана нема і, само собою, панщини нема. Люди не ходять орати на панське, а тільки на своє. Немає прикажчиків із гарапниками, немає ланових... Ех, якби гайдамаки появилися!
Раз навіть насмілився й запитав батька.
— Тату! А чому тепер гайдамаків нема?
Батько глянув на сина. Зрозумів хід його думок.
— А хто тобі казав про гайдамаків?
-Хлопці казали...
— Хлопці... От, як Бог дасть, діждемо Покрова та підемо до діда в гості —так от де наслухаєшся і про гайдамаків, і про запорожців, і про все.
— Так ходімте у неділю.
— У неділю... Я ж тобі кажу, що на Покрову: дід, по старому звичаю, Покрову шанує. Значить, під ту лінію як і запорожці, бо то запорожська церква була Покрови.
— А хіба у запорожців була церква?__
— Ого! Ще яка!.. У них, брат, така була церква, що такої і в Петенбурзі не знайдеш! От де богачество, кажуть, було! Самих вангелій, сріблом та золотом битих, було тридцять штук! Були такі вангелія, що їх ледве чотири чоловіки на хресний ход несли’.. А йконостас!.. А паникадил скільки!..
-1 ви то все бачили, тату?
— Ні. Я родився, коли вже Січу було зруйновано. А тато бачили. От ти їх розпитай.
Тепер уже Тарас з особливою нетерпеливістю чекав Покрови. Все питав матері — скільки то день зосталося до Покрови.
Коли нарешті прийшов той день, із самого ранку Тарас коло батька — щоб не прогавити. Батько до церкви — й Тарас до церкви. А звідти прямо до діда.
В господі у діда — по особливому. Чисто, поприбирано, рушниками та квітками поприкрашувано. Вже й гостей чималенько — усе старі діди. Як яких то Тарас уперше й бачить. Мабуть, хуторами далекими десь сидять, що й до села рідко навідуються.
Дід веселий, радий. Де з якими дідами аж цілується. Та й гості несумні. Те й діло гуркіт реготу вдариться об усі чотири стіни хати. Бо нарід зібрався усе кріпкий, бувалий. Журилися в свій час, а тепер закінчили й переконалися, що все на світі однаково варте й однаково не варте уваги, а найкраще всього на світі — це добрий гумор. Ніякими сльозами ніякій справі не поможеш, а собі тільки здоров’я попсуєш. Отже, треба всі явища життя брати з жартливого боку. Тому, як зіходилися докупи, то, здавалося, тільки й роботи, що висміювали одне одного і все на світі.
— Ей, Євмене! Чому не куриш?
— Не займай його — він у празникових штанях.
— Та й я у празникових, та хіба що?
— Е, у нього не такі, як у тебе. Він як до церкви йде, так надіва нові, неокурені димом штани. Щоб Бога, ка’, не прогнівити.
— Бач, бісів Євмен! Це він хоче на обидва боки! Щоб і Бога не прогнівити й з чортом у злагоді жить.
— Це ж, коли так, то у нього нових штанів до біса.
— Та багатенько. А як не трапиться нових, так він і в старих іде. Тільки начисто з кишень тютюн витрушує. Прямо язиком вилизує!
— Смійтеся, смійтеся. А що воно чортове зілля, так це іменню правильно.
— Чого ж воно чортове? Із землі рядом з васильками росте.
А от я вам зараз розкажу. Один пустельник спасався у пущах запорожських. Спасається та й спасається. Ну стало йому, сказать, скушно. Заскучав, що все сам. А лукавий підстеріг і думає: ану, дай я його на цьому скусю. Перекинувся чоловіком, приходить.
— Здрастуй!
— Здрастуй і ти.
— Що ти, ка’е, журишся?
— Та скушно, брат — усе сам та сам...
— Ага... Ну, на ж тобі оцей каламарчик із порошком...
— Це як у діда Йвана?
— Во-во! "На тобі, каже, оцей каламарчик — понюхаєш, то й буде вас як двоє".
Пустельник понюхав раз-другий, пчихнув — і стало йому вроді веселіше. Наче, як двоє!..
— Ну що ж... Пройшло там іще скільки уремени — знов засумував пустельник. Нема йому кумпанії. А нечистий уп’ять підкаснувсь.
— На ж тобі, каже, каламарчик, із зіллячком і люлечку. Покуриш — і будете ви,'як утрьох...
(Продовження на наступній сторінці)