Але робити щось треба, і з бурею в душі, з нестерпним пеклом мусів іти о.Василь не до кого, як до того ж свого ворога лютого, до о.Терентія і просити у нього дозволу бути дячком у тій самій церкві, де ще так недавно був хазяїном.
Легко собі уявити, як кочевряжився і ламався о.Терентій, всіляко понижуючи свого колишнього колегу, але о.Василь мусів усе терпіти. Так він став знову дячком і точив далі невеселе своє життя.
Трохи стало легше, коли прислали другого священика, о.Івана Нестеровського. Це була людина проста. Наук він ніяких не проходив, а тільки "изучилея російськой грамоте и цифирьному уставу" у батька свого, попа в селі Копанчах на Черкащині. Але людина це була душевна, великий гуморист, і при ньому всім якось стало веселіше.
Так от оцей самий о.Василь і був, з обов’язку дяка учителем у Кирилівській школі. Ясно, що не особливою була та наука у вічно п’яного, прибитого долею півграмотного недокінченого семінариста. А о.Василь чим далі, то все більше розпивався, а при тім ішли у кут і обов’язки учительські, і обов’язки дячківські.
От у такий саме момент на обріях кирилівських появився єже рекомий Совгирь. Він, власне, одрекомендувався як Рубан, але що, в жарт, копіюючи темних селян, називав псалтиру "совгирь", то так і самого його прозвали. І це прізвище так прилипло до Рубана, що вже його інакше ніхто й не називав.
Відки він був родом, точно теж було невідомо, та ніхто й не допитувався. Це було звичайне явище тих часів — поява отакої-о приблудної духовної особи.
ПО
Там, де була церква, вчителювали священослужителі, там же, де не було церкви, а школа все ж була, вчителювали так звані "мандровані дяки", інакше "пиворізи". Це були здебільшого незакінчені семінаристи, вигнані з школи "за громкое поведение и тихие успехи". Небагато вони вміли, та небагато, зрештою, й вимагало від них тодішнє життя.
Отаким мандрованим дяком був і Совгирь. Росту здоровенного, широкоплечий, він скидався більше на запорожця, ніж на священослужителя. Навіть розтріпану косу свою носив якось так, ніби то не коса була, а запорізька чуприна.
І потрапив цей Совгирь до Кирилівки саме в щасливий для себе момент. Поки він сидів на селі й розглядався, чи буде тут яка робота, а чи брати ноги на плечі й мандрувати далі, отець Василь, будучи на меду у підтитаря, так необережно смиконув через верх, що вночі раптово занедужав, а до ранку —Бог його святий знає від чого — помер.
Коли довідався о тім Совгирь, мотнувся їю кирилівських попах просити дозволу одслужити в церкві за дяка в найближчу неділю. Попи згодилися — так Совгирь дістав доступ до крилосу Кирилівської церкви. Почав він співану службу Божу і всім одразу сподобався. Щось було в його манері не сільське, а ніби столичне, імпонуюче. А вже коли прочитав апостола, так прямо узяв усіх за Серії?!.
Тоді читали апостола не по-великоруському зразку — починати низько, потім іти уверх, надиматися скільки духу й закінчити громоподібно. Українське читання було інше. Трималося воно на рівній теноровій ноті (учителі-дяки, було, так і вчать: "Тримайся на і-і-іх!.. Тримайся на і-і-іх"), з підвищенням не більше, як на тон, і з обниженням не більше, як на два-три тони. Все уміння і вся краса були, власне, в сих переливах, переходах з тону в тон. Читання тоді набиралося якоїсь туги, мов би то могила з вітром говорила у степу безкраїм.
Так от Совгирь, показалося, був великий майстер у такому читанні. Подобався попам, подобався бабам, подобався усій громаді нарешті. Дядьки загули:
— Пощо нам шукати собі дяка, коли він сам до нас прийшов?
— Та ще який! Такого другого й пошукай, то не знайдеш.
І громада зараз же по службі нарекла сліпого Совгиря (сліпим його прозвали, бо був зизоокий, зизом дивився) дяком і, поки там консисторія, поки що — з шанобою, як то належить при такому високому стані, ввела до школи.
— Школа всім странним єсть дом вольний! — прорік Совгирь, переступаючи шкільний поріг.
Так став сліпий Совгирь учителем у селі Кирилівці.
II
Те, що Совгирь добре співав, будило в населення надію, що й учителем він буде неабияким. Дядьки, що не хотіли посилати своїх дітей до вічно п’яного, нерозважного ні на слово, ні на руку о.Василя, тепер записали своїх хлопців до школи, будинкові дали сякий-такий ремонт, і кирилівська школа почала оживати.
Батько Тарасів не думав так рано віддавати хлопця до школи, але трапився один випадок, який прискорив усю справу.
Вертав дядько Григорій з огороду. На призьбі сидить Тарас, зігнувся, мов змерз. Хотів навіть сказати дядько Григорій: як змерз, то йди в хату, але дивиться, що хлопець чимось зайнятий. Підійшов ближче — рисує. Заглянув через плече — млин. І видно навіть чий: Желехів млин. Крило одно надщербилося, дах перекосився.
Подивувався дядько Григорій. Це ж воно бачило, а тепер з пам’яті рисує... І увечері говорив жінці.
— Оце Совгирь школу розпочинав. Треба Тараса віддати.
— Рано ще, Грицю. Мале воно.
— Нічого. З нього пуття буде.
Катерина безнадійно махнула рукою.
— Вже як з учених людей пуття... Я вже надивилася; як учений, так п’яниця або й ще гірше.
— Чому? Трапляється й з учених бувають люди розумні...
— Може. Ну, тільки дуже рідко.
Коли Тарасові було об’явлено, що він піде до школи, він не знав, чи радіти йому чи сумувати. З одного боку дуже цікаво — навчитися читати. Щоб ото як піп: яку тобі не розгорне книжку — ту й~чита. А з другого — хлопці, які побували в. школі, оповідали про цю установу не цілком потішаючі речі.
— Б’ють у школі здорово.
— Як б’ють?..
— Та так. Вишневих різок натнуть та й б’ють.
-1 болить.
— Ого! Як напірчить іноді, так і сісти ніяк.
— А за віщо?
— Як то за віщо? Це ж нЯвука.
І хлопці, і їх учителі твердо вірили, що навука й різки — речі невідділимі.
Оце трохи розхолоджувало Тараса. Щоправда, дехто з хлопців висловляв надію, що може Совгирь бити не буде.
— То отой чорт, отець Василь бився, як сатанюка. А цей, може, не буде.
Може, не буде... А може ж, і буде?
От чому, коли в батьковій шапці і в материних чоботях, причепурений ішов із батьком Тарас записуватися до школи, душа тікала в п’яти.
Але, на щастя, Совгиря не було в школі. Треба признатися, що весь цей час, на радощах, Совгирь перебував більше в корчмі. Він не був п’яницею, як покійний о.Василь, але й проливати не проливав. А при такім случаю сам же Бог велів випити — це ж усі розуміли.
Розумів це й дядько Григорій, а тому, відіславши Тараса додому, почимчикував до корчми, несучи паляницю й пляшку горілки.
В корчмі було весело. Совгирь умів якось додавати веселощів усякому товариству, в якому знаходився. Коли був підхмелений, пересипав свою мову віршами, приказками, анекдотами. Зараз оце він задавався, виносячи своє учене звання перед вся. А публіка навпаки — безцеремонно стягала його з отих п’єдесталів і висміювала. Совгирь декламував.
Яко трезвому із п’яним обитать —
Тако і письменному із простим пробувать.
Бо в простого мужика простий єсть обичай,
А в письменного — особний, політичний звичай.
Совгирь вважав себе власне носієм отого осібного, політичного звичаю, а
якийсь низенький, присадкуватий дядько тримався зовсім іншої думки.
— А я так признаю, що з письменних усе зло на світі. Скільки я не бачив учених людей, так усе падлюки.
— Через письменних і світ скоро западеться, не через кого, — підтримує
кум.
— Не плетіть дурниць, холоднокровно дає відсіч Совгирь. — Якби через нас світ мав запастися, то він давно вже запався б, а того й по сей час не маєш. З того явствует, що ви обоє дурні. І неблагодарні!.. Ми ваших дітей учимо, писанієм святим викладающе, ми ваших дітей на добрі діла нагрущаємо, до спасенія душ їх приводимо, а ви нас лаєте.
Знайте і розумійте таковії люде,
Що вам за такії речі в послідній день буде!
Зачим — перестаньте, простаки, нас блюзнити,
Би-сте ся не мали в пропасть вічну потопити!
— Ех доля моя, доля прелукава.. І чого я так пізно на світ народився? Оце якби було Запоріжжя, чи я сидів би оце з вами отут та сперечався? Та я б літав оце конем по степу, з татарами бився б!
— А ти бачив теє Запоріжжя?
— Я Запоріжжя не бачив, але чую душею, що мені б тільки запорожцем бути! *
І затяг громоподобним своїм голосом:
Зруйнували Запоріжжя —Буде колись треба.
— А я бачив запорожців, — обзивається якийсь голос із кутка. — Вони й до Вільшаної на ярмарок наїздили. Приїде, було, чоловіка десять-дванадцять — і весь ярмарок закрасять. Громкі в їх речі, шибкий народ! Одягнені — так що вже й казати!.. Золото та срібло!.. А як їде, то й не струснеться, наче й землі не торкається. То оце, було, як сядуть на коней, та по ярмарку — аж іскри сяють!.. Кине оце шапку — а шапка в нього плесковата — та й до землі не допустить: підбіжить конем і ухватить. А скоро в кого впала, та оце вже йдуть п’ють та гуляють за його гроші. А храбрость яка!.. Та що й казать — були люди, одно слово... А як піднімуть пісні — наче в морі ревуть!
Дядько Гриторій знав, що цих бесід у корчмі не переслухаєш, і тому старався звернути на себе увагу Совгиря. Але це було не так легко.
(Продовження на наступній сторінці)