Внизу змій роззявив пащу, а в тій пащі сидить Сатана; у нього на колінах маленький Іуда з гаманцем. Ще нижче — пекло. Туди дияволи тягнуть грішників, закованих великим ланцюгом. Оті грішники були найцікавіші.
І кого там тільки нема! Он лихвар із верьовкою через плече, а на верьовці кошелі з грошима. П’яниця з пляшкою горілки в руках, магометани в чалмах, ляхи в жупанах, євреї в лайсердаках. Тут же архієреї в митках, попи в камилавках, ченці в клобуках, генерали, купці.
Он жінка лежить на постелі під червоною ковдрою, а коло неї стоїть чорт. У нього з рота напис: "Лінива до церкви".
Он судія неправедний їде в колясці, а запряжка — два чорти, третій доводить, четвертий за лакея ззаду.
Відьма з дерев’яним відром — колотить у нім якесь зілля. Повія із зміями на обличчі й грудях; чарівник із гадюкою й шклянкою; чарівниця заламує жито; злодій снопи краде.
А там кравець із аршином, ножицями й червоною матерією; швець із чоботом, ткач із клубком ниток, мірошник із жорнами.
Трохи нижче — Забава: танцює чоловік із жінкою, їм приграє скрипач, а два чорти плещуть у долоні. Женщині чорт показує мертву дитину, й тут же напис: "Та, що діти тратила".
Дерево намальоване, вулик на ньому, бджоли літають. Чоловік виймає мед, а чорт його підбадьорює. Напис: "Пчоли краде".
Кум із кумою на возі, а везе їх диявол. У кума в руці пляшка, у куми чарка. Пан посесор із люлькою в зубах і написом: "Choc do piekla, ale zfajka"
Ще так недавно Тараса захопила б ця картина. Він щиро дивувався б фантазії автора, його умінню нарисувати та все старався б і сам наслідувати у коморі на стіні, і от зараз нічого того не відчував, а навпаки: ясно витискувалися наверх усі хиби рисунку, а перед очима стояла Божа Матір Іваненка із скорбними, живими, говорящими очима.
Іваненко бачив ці переживання хлопця й його це радувало.
Сам Іваненко був людина лагідна, начитана і у нього знайшов Тарас багато книжок у бібліотеці. І ця бібліотека перед Тарасом не тільки не замикалася, а навпаки! От де начитався Тарас! Читав і сам про себе, читав і голосно, питаючи про незрозумілі місця. Читав і Іваненко, а Тарас слухав, рисуючи.
А з рисуванням Тарасовим було так. Спочатку Іван Митрович (так звали Іваненка) давав хлопцеві копіювати з рисунків. Потім поставив білу дошку з крейди чи що, а на тій дошці квітка не квітка, листок не листок. Велів нарисувати й тінь покласти.
Тарасові легко все це давалося. Він знав уже, що таке "штрих", "контур", "фон". Розумів уже, що значить формула — "около контура по направлению контура". Пізнав різницю м’якого й твердого олівця, властивості розтушовки.
Коли Тарас гарно намалював листок, Іван Митрович поставив перед ним білу фігурку якоїсь жінки й велів нарисувати її. Ще згодом показав дерево на вгороді й сказав змалювати його, а нарешті раз сказав:
— А мене зміг би ти нарисувати, Тарасе?
Тарас зніяковів. Йому аж наче страшно стало.
— Я... не знаю...
— Ану попробуй. Я сяду отак — от бачиш? Світло падає звідси, значить, ця сторона буде в тіні. Не бійся, сміліше, сміліше...
Тарас бистро приготовив усе що треба, сів і... завмер. Відчув щось таке, чого не знав досі. Він і взагалі не міг малювати цілком байдуже, але тепер, коли перед ним була задача передати олівцем лице, людське лице, він прямо не знав, що з ним робиться. Серце забилося, олівець тремтів у руці.
Найголовніше — з чого починати? Очі? Ніс?.. Чуприна, бо вона найвища? Що?..
А Іваненко сидить і уважно приглядається. Йому приємно, що його учень так хвилюється, тільки Іваненко не подає^виду.
Нарешті, сяк-так Тарас заспокоївся. Йому прийшло в голову, що спочатку треба дати контур, а потім уже в контурі визначити все, що куди.
Його очі зробилися гострими, проникливими, з них, мов стріли, полетіли погляди, пронизуючи лінії контура й приносячи до мозку накази... Тут вигин... тут точка збігу ліній... он волосся настобурчилася купка... один висок більше угнутий.підборіддя —от цікаве яке підборіддя!.. Вус — на один упало пасмо світла... от якби це фарбою потягти!
Олівець вже послушно ходить по паперу, там натискається, там слабшає. Ледве помітними лініями намітилися осі очей, носа, уст.. Там уже десь кинулося кілька штрихів затушовки — на щелепах, наприклад, а ці два-три штрихи потягли за собою ще, ще... Сильно зачорнене волосся тіньової сторони одразу дало
напруження світлотіней, і забув усе Тарас.
Мов у блаженному півсні якомусь літав над землею, водив олівцем по паперу й не чув нічого. Щось там говорив до нього Іван Митрович, Тарас відповідав якимось звуками односкладовими — "умгу"... "еге", а що воно й до чого — не знав.
І збудив його тільки рух Іваненка — він устав.
— Ну тебе!.. Це ти мене й замучиш зовсім.
На Тараса мов вилив хто відро холодної води.
— Іване Митровичу! Голубчику! Ради Бога! Ось тут іще трошечки... Ой, Господи...
Іваненко добродушно сміявся.
— Знаємо, знаємо! Ми цю штуку знаємо! Це — казка-безконечник... Отут трошечки та там трошечки — і засадиш мене знов на дві години. Ні, брат, не піддуриш.
Тарас мало не плакав і тільки ласкаві форми вислову Іваненка трохи його потішали.
— Ану давай подивимось, що ти там намазюкав.
Тарас несміло-нростягнув рисунок учителеві і — злякався... Господи! Та він же ж іще не подивився на рисунок!.. Він сам не знає, що він там нарисував! А що, як там таке, що Іваненко тільки розсердиться?
Іван Митрович узяв у руки рисунок, лице його стало зразу серйозним. Це ще більше перелякало Тараса... Він відніс це на карб невдалості своєї роботи.
Іваненко поклав рисунок на стіл і почав говорити. Голос його був сухий і якийсь офіційний.
— Слухай, Тарасе... Два тижні придивляюся я до тебе і кожний день упевняє мене в тому, що хист до малярства у тебе єсть і хист неабиякий. Вчити я тебе вчив би з охотою, але — ти кріпак. Взяти тебе до себе я пё можу, бо по закону мушу тоді відповідати "за присталодержательство". Якщо твій пан дозволить тобі в мене вчитися — добре, я буду тебе вчити. Якщо ні — то ні ти, ні я нічого не порадимо. Пан — це для тебе все. Він для тебе більший батька, матері, більший царя, більший Бога навіть! Захоче пан — будеш жити, не захоче — не будеш. Захоче — будеш учитися, не захоче —підеш або в поварята, або в козачки, або куди тебе поставить панська воля. Віднині воля пана — для тебе все. Поки ти спинався на ноги, поки ти не був робочою силою, поки тебе мусів хтось годувати, ростити твої мускули, спину, міцні ноги, доти пан не звертав на тебе уваги. Але от ти виріс, тобі вже тринадцять літ, ти вже можеш виконувати якусь роботу і приносити панові якусь користь — і відтепер тебе немає. Немає твоїх бажань, стремлінь, талантів — нічого немає! Ти можеш хотіти бути маляром, а пан захоче зробити тебе кухарем — і ти будеш кухарем. Ти можеш хотіти бути музикантом, уся душа твоя співатиме, а пан захоче зробити тебе лакеєм — і ти будеш лакеєм. Не Бог творить чоловіка, а пан! Бог може вкладати в душу людини що йому угодно, а пан все одно поверне по-своєму, як він схоче. Перша заповідь, начертана Моісеєм на скрижалях, то не господь Саваоф говорив її з хмари, ні! То пан з усіх вершин синайських глаголить до тебе. Аз єсмь Господь Бог твой! І да не будуть — і не будуть — тобі бозі інії, развє мене!..
Іваненко схвилювався. В голосі його чулося ридання. Мов збиралося горе багато літ, не можучи виявитись, і оце тепер виривалося у цій жагучій скарзі, в цьому крикові людини із розбитим життям.
А на Тараса ця тирада зробила гнітюче вражіння. Він весь тремтів. Передчуття великих терпінь, передчуття першої зустрічі з отим драконом ненажерним — кріпацтвом — стрясло усією істотою. Очі широко розкрилися, і він блукав ними довкола, мов шукаючи рятунку й опертя.
Іваненко бачив це страшне вражіння своїх слів, але дивне почуття заволоділо ним: йому не хотілося нічим згладжувати того вражіння. Якась наче злорадність заволоділа ним. Нехай! Нехай знає, що то є кріпак!.. Нехай не тішиться ілюзіями, нехай не самообманюється. Не нам, рожденним у цей вік панів, мати високі ідеї й устремління! Тепер можуть родитися тільки раби або... або ті що рубають панам голови, як у Франції...
Але цей настрій тривав тільки хвилину. Вже в наступну мить Іваненкові стало безконечно жаль хлопця, особливо, коли Тарас, заридавши, кинувся на груди своєму учителю.
— Ой дя-адечку!.. Та що ж це воно буде?..
Іваненко спішним рухом гладив Тараса по голові, а у самого сльози текли по щоках.
— Нічого, нічого, Тарасику... нічого... Бог дасть, все обійдеться гаразд... Ну годі, годі...
Сяк-так заспокоїлися обоє. І стали на тому, що Тарас піде до пана. Властиво не до пана, а до управляючого. Пан доживав віку і ні в що не мішався, отже, властивим паном і владикою всіх живих і мертвих і ненарожденних земляків Тарасових був управляючий.
Так от до нього піде Тарас і проситиме дозволу учитися. Як дозволить —Тарас переїздить до Хлипнівки.
* — Я охоче буду вчити тебе без усякої платні. А на одежу як-небудь удвох заробимо.
Властиво Іваненко не мав і найменшої надії на те, щоб управляючий дав дозвіл, але не можна ж було сказати цього Тарасові.
(Продовження на наступній сторінці)