Ну, а якби не послухався?
Справді, що змінилось би? Діватися однаково було нікуди. І скільки не роздумував над своєю долею Тарас, видумати не міг нічого. Наче замкнулося якесь сталеве коло і виходу немає.
Наймит... довічний наймит... Оце служу у попа, незабаром поженуть на панщину — і тоді вже кінець. Звідти вже не вирватися. І думки про малярство закинь. Не бути тобі малярем... Не те що добрим, а ніяким.
Ці думки обезсилювали Тараса навіть фізично. Опускалися руки, нічого не хотілося робити. Безнадійна сірість завтрашнього дня робила невиносимою сірість сьогоднішнього, і Тарас ходив, як розбитий. Все у нього валиться з рук, ніяка робота не ладиться. Батюшка сердиться, гримає, матушка дивиться з німим докором. Тарас все те бачить і відчуває, але що ж, як над усім домінує в душі вічна, як незагойна рана, обида.
Іноді той настрій загострювався до того, що Тарас готовий був прямо на людей кидатися. Чув гнобительство, не знав, звідки воно виходить і всі довкола здавалися йому гнобителями. Найближчим був отець Григорій і тому вся ненависть виливалася на нього. Не раз, не два, сам того не підозріваючи, батюшка бував у небезпеці. Ото почне читати наймитові науку моралі, а наймит аж зубами скрипить, стримуючи в собі бажання затопити попа по пиці.
Раніше від усіх таких настроїв і взагалі від усяких злих пригод життя тікав Тарас до природи: у Желехів садок, на Пединову могилу або й так прямо у степ. Теперл того не міг. А що дивно — не пускало часом почуття обов’язку. А поросятам хто дасть?..
XXXVI
Почулося дихання весни. Вона була рання в цім році і дружна. Прилетіли жайворонки, набубнявів бузок. І такі пуп’яшки його товстенькі та пухкенькі, що прямо їв би. І на тополі теж; тільки клейом замазані до того, що візьмеш пуп’янок, а він і прилипне до руки, одломиться.
Раніше ходив би в усьому тому Тарас, як у празнику, приглядався б, як пре незрима сила із землі всяку зелень, усміхався б щасливо, побачивши якогось діда, що вийшов на моріжок, топчеться по зеленому й приговорює:
— Топчу, топчу ряст, ряст! Дай, Боже, потоптати ще й того року діждати!
Здавалося, нащо дідові й цей рік, а не те наступний. А от радіє рястові зеленому, радіє весінньому сонечку, радіє життю всьому великому!
І стало Тарасові гарно і щасливо. Просто від того, що й він Життя, частина його, частина вічності. Що от може крикнути привіт сонцю, привітати ластівку, й першу голубінь проліска.
І от тепер немає нічого з того. Не видно ні весни, ні її радості. Не хочеться ні на що дивитись. Та, зрештою, що там дивного? Ну трава лізе з землі, ну й нехай собі лізе!
На Великодні свята приїхав Ясь. Це вже був не школяр богуславський, а київський семінарист. Говорити старався баском та ще й з московська: "Ну што ви, мамаша".
Пізнав уже "прелесть" київських "мєст злачных" і з захопленням розказував про них Тарасові.
Там, брат, у нас Хрести і Ямки прозиваються, де всі оті дівчата живуть. Ми туди, понімаєш, гуртом їздимо. Наберемо ковбас, сала, горілки — і гайда! А дівчата того всього напечуть, наварять. Наїмося, нап’ємося здорово, а потім... Ох, і дівчата ж там єсть!.. Хоч би моя Христя — ух, і дівка ж! Як убереться в плахту, вишивану сорочку — ох. Тільки богомільна дуже — лише до "благодатної" дозволяє. А як на благодатну вдарили в Лаврі — зараз вона хреститься: "Радуйся, благодатная, Господь з тобою!" — і мене геть із хати. Тут, брат, понімаєш, саме іноді до щирця доходить, а вона — геть і конт!.. Отака вона в мене. Ну, а ти тут як? І в тебе є яка Хівря?
Тарас слухав поповича якось байдуже. В його пам’яті Київ зостався зовсім не в ореолі Ямок та Хрестів... В’язався з пам’яттю батька — тато ще були тоді живі... Лавра... по Подолу на горбах все хатки, хатки... дзвіночки на ратуші...
братський монастир... і Дніпро! Велична, могутня ріка прекрасна!..
— А лев іще й досі є!
— Який лев?
— А отой, що вода з пащі б’є...
— А-а! Філиціон? Фелиціон?.. Аякже — ще стоїть!.. На Маковія, брат, там здорово. Ото ж саме видосвятіє на Маковія в Успенськім соборі на Подолі. І водосвятіє провадить сам митрополит. Ох, і красота ж, брат!.. Ото ж він їде у кареті — і чотири магістратські вершники коло карети. Та убрані, брат, здорово! Так вроді як на запорожську лінію. А на Хрещатицькій горі приєднуються до тих магістратських вершників іще чотири з міщан на убраних конях. Усі цехи виходять із своїми хоругвами, знаками, при рушницях, дехто кінно. Красота!..
Приходять на місце, починається служба. А в тій минуті, як митрополит окунає хреста, б’ють усі з рушниць. Та як торохнуть усі одразу! А з кріпості гармати як тупонуть! — так я, брат, аж перелякався, їй-бо!.. Думав, що земля провалиться.
Питався Тарас про книжки, думав, що Ясь привезе із Києва. Але книжок у Яся не було, зате був цілий зошит сороміцьких віршів, при читанні яких жереб’яче гоготіння підіймалося в семінарських дортуарах, а одверті дотепи запруджували повітря, як каміння ріку.
Ясь думав і Тараса найбільше зацікавити всіма отими скарбами, як "Ходив черчик вуличкою" або "А що ти маєш, сестрице-чернице" і тому подібне, але Тарас якось не захоплювався. От коли слухав весільні бабські співи, де і речі всі називалися своїми іменами, чомусь не відчував Тарас огиди; якось там усе було природньо. А от тут, в оцій семінарській творчості і не сказано одверто, і все приховано, а гидко.
— Ні чорта ти не понімаєш! — сказав Ясь і перестав просвіщати наймита. Просвіщення Явдошки йшло куди успішніше.
І все ж приїзд Яся вніс щось в однобарвність життя попівського дому. Всі ходили інакше, говорили інакшим голосом, сам порядок дня розпреділявся інакше. А коли Ясь поїхав, усе вернуло до дальшого трибу, й нудьга знов напосіла Тараса.
І думав він: чому це так на світі повелося? Що от попович — узяв собі та й поїхав. І не до Шполи там якої чи Богуслава, а до Києва! Байдики там б’є, по Ямках ходить, вчитися не хоче — і все ж його тягнуть силоміць. А вже наша наймитівська доля чортяча, так і будь вона тричі проклята!
Чому воно так, що одному все, а другому нічого? За віщо оцьому Ясеві доля дає і Київ, і навуку, коли йому те все й не до шмиги зовсім? А я так і день, і ніч, здається, вчився б, а от... І оцього ще Яся мушу возити. Він устане з воза й піде до семінарії, а я встану з воза й піду до стайні. А воно б, може, краще було навпаки...
І ще гірше стане від тих думок на душі Тараса, і хочеться перемінить долю. Хоч на яку-небудь. Піду до діда — вчитимуся шевству.
Але доля Тараса перемінилася несподівано.
XXXVII
Отець Григорій давно вже збирався поновити дещо з образів у церкві, а якщо буде доступно, то й підмалювати дечого новенького. Навіть радився в тій сґіраві з матушкою, бо матушка, хоч була й некомпетентною в художніх справах, але, маючи тверезу голову, не раз давала добрі поради своєму "господинкові" у різних випадках життя.
— Знаєте, матушко? А я таки думаю у цім році взятися за церкву. А то воно так відкладається та відкладається, а благолєпіє храму терпить на тому ущербок.
— Що ж... Боже поможи. Діло не худе.
— Трохи є грошенят, трохи добудемо.
-Де?
— Може, пан дасть.
Матушка мовчки згодилася: справді — не дати панові було б ніяк. Потім сказала:
— Кажуть постарівся дуже.
— Пора.
Це був вислов неохоти отця Григорія до пана. Він здавна був антагоністом Енгельгардта, хоча, правду треба сказати, Енгельгардт того й не помічав. А пішло це з того, що, коли померла панова Луіза, то якось так вийшло, що поховати її треба було у Кирилівці. Пан звелів поховати в церковній ограді, що й було зроблено.
Коли став на парафії отець Григорій і побачив лютеранку, похованою в ограді православної церкви, мав необережність голосно сказати, що, коли б він був тоді в Кирилівці, то не дозволив би такого знущання над релігією.
Найшлися такі, що донесли ці слова до відома пана. Пан пожував губами й прорік:
— Скажіть тому дураку, що якби він так зробив, то я його самого звелів би поховати у церковній ограді.
Найшлися такі, що донесли ці слова до відома попа, і от з тої пори отедь Григорій ворогує з паном Енгельгардтом. Не може забути вислову: "скажіть тому дураку".
Правда, ворожнеча ця виключно внутрішнього порядку, бо занадто нікчемна фігура кирилівський піп, щоб могти зачепити своєю ворожнечою навіть "палец от ноги" вельможі, але помимо того отець Григорій показував своє незадоволення де і як міг: не їздив до двору, бував тільки з офіційними поздоровленнями, як на Великдень тощо.
Тому і зараз у маленьке слово "пора" було влито більше отру ти, ніж могли вмістити чотири літери. Матушка прекрасно все це знала, але промовчала. Звернула балачку в інший бік.
— А кого ж ви думали, господинку, в маляри брати?
— Коли хочете, то я й сам не знаю, матушко.
— Бо оці ж наші богомази, я думаю, не годяться.
— Чому? А отець діякон?
— Та що... Скільки не бачила я його образів, але всі вони... не подобаються мені. Наляпає, наляпає красок, щоб ув очі вдаряло, а душі нема. По-моєму, вже як брати, так брати доброго.
— А де ж його взяти доброго? Не з Києва ж мені виписувати маляра!
— З Києва не з Києва, а воно й тут можна знайти.
— А кого ж тут знайдеш? Може Превлоцького? Так я його й задурно не взяв би.
— Чому, господинку?
(Продовження на наступній сторінці)