Тарас хотів уже наступного дня йти до Вільшаної, але Іван Митрович казав іще побути трохи. Йому жаль було розставатися з хлопцем, який своєю чистотою, прекрасністю замірів так гарно впливав на побиту життям душу.
Малювати в ці дні не давав Іван Митрович Тарасові багато, а більше вони читали, розмовляли, ходили по околицях. І ці розмови багато дали Тарасові, поширюючи його світогляд, даючи ясне розуміння оточення. Він за цей час прочитав силу книжок і прочитав розумно, під добрим керівництвом.
Взагалі, почув себе, як квітка, котру перестали топтати ногами, а натомість поставили в свіжу прохолодисту воду. Він ожив. Лице стало одкритим і ясним, очі вже не дивилися понуро, губи не стулялися міцно в сталево-замкнену вузьку лінію. І сміх уже проходив через ті вуста, й вони потепліли й розправилися, як рожеві пелюстки під ласкавим променем сонця...
Іван Митрович як міг старався уприємнити Тарасові ці останні дні. Ходили в далекі прогулянки, читали разом, подовгу балакали. Свідомо уникав Іваненко всяких дражливих тем, а коли розмова часом до них наближалася, зручними маневрами переводив її на щось інше.
Коли настав день розлуки — обом було дуже тяжко. Іваненку тяжче, бо він не мав ілюзій. Сумно дивився на Тараса, хоч старався викликати усміх на устах, а говорити лише жартівливі слова.
Перед Тарасом стало питання — чи брати з собою скриньку оту свою чи ні?
Правда, вона тепер перед картинами Івана Митровича стратила на ореолі, але все ж то була цінність.
Іваненкові ледве не вирвалося — бери! — але здержався. Тарас рішив зоставити.
— Я ж вернуся, правда? Та невже ж?..
— Ну, я не кажу що... але все ж...
— Та не може того бути!
— Ну да, не може бути, але пам’ятай, що ти діло матимеш із панами, а у них все може бути. І коли що, так ти там не дуже... Бо як підеш навпоперек, то панів усе одно не подужаєш, а собі лиха наробиш. А ти перетерпи. Наше діло — терпіти. Знаєш, як то говориться: терпи, козаче, отаманом будеш... Отак і ти. Якщо — перетерпи. Воно зразу, може, здасться й тяжко, але зате потім можна буде повернути на краще. А як захочеш нахрапом — наперед тобі кажу, що нічого не вийде. І не пробуй!.. Лучче слухай мене і якщо — перетерпи. А потім усе одно зробиться по-нашому.
Тараса тривожили усі оті недоговірки — "якщо", коли що", але він і думки не припускав, щоб йому було відмовлено. Не був іще добрим шахістом на великій дошці життя і не вмів заглядати на кілька ходів вперед. З властивою молодості короткозорістю усі висновки будував на першім і то виключно на своїм ході.
— Я вернуся, я скоро вернуся і тоді...
Тарас завмирав від думки, як то гарно буде тоді, а у Іваненка серце краялося. Хотілося крикнути: "Та не надійся ти, дурнику, на панську добрість! Того почуття у них нема", — але сам собі закривав уста.
Багато думав — як би то краще зробити? Приходило в голову піти самому, але по зрілім роздумуванні бачив, що не поможе справі, а тільки напсує.
— А ви, властиво кажучи, чому про це так пильно турбуєтеся? — запитає управляючий.
Я буду йому пояснювати, що хочу просто з людяності допомогти бідному хлопцеві, а він іронічно посміхатиметься, бо знає, що чоловік без вигоди для самого себе нічого не робить. Я буду йому говорити, що Тарас не перестає ж бути вашим кріпаком, і вам же пригодиться, як вивчений художник, а він:
Нам художників не треба. Навіщо вони нам здались? У сто літ раз розписати кімнату або нарисувати чий портрет? Так це дешевше найняти. Нам потрібні ковалі, римарі, мірошники. От якби ви його вивчили на коваля, я б охотно його до вас одпустив. А так — не буде діла. Я вас більше не задержую.
Думав направити діда Івана, але що зможе дід Іван? Насамперед, він і сам переконаний в непотрібності малярства. А потім — з ким буде говорити дід Іван, знайомства котрого не сягають вище третьорядного панського лакея? Його й не допустять до головного управляючого. А як і допустять, то не зуміє дід Іван, швець кирилівський, і говорити з такою високопоставленою особою.
Ні. Краще нехай іде сам Тарас. Може, його дитяче прохання, лагідне лице й щире бажання — може, вони й зроблять чудо.
Розстанок був чулий. Іваненко випроводив Тараса далеко за село. Давав останні настанови і все підкреслював — "коли там що, то перетерпи". Тарас машинально давав згоду, але над змістом тих пересторог не задумувався.
Розставалися мов рідні брати — старший і молодший. Плакали обоє.
Тарас пішов. І довго ще було видно цю маленьку фігуру на польовій дорозі. Потім зникла.
ХІЛ
Батюшка отець Григорій, коли вернувся додому й довідався, що Ксенія Прокопівна відправила наймита, розлютувався до такої міри, що матушка таким іще його й не бачила. Спала з нього ота напускна гречність, оте "ви" й він просто сипонув на адресу матушки:
— Стара ти вже, а дурна! Та як же ти сміла відправити його без мене? Все ж як-не-як, хоч і ледацюга, а він був потрібен у хазяйстві. Ну, де я тепер візьму хлопця? Де?..
Матушка зауважувала, що їм у хазяйстві потрібен не хлопець, а добрий парубок, і що не всякий хлопець буде робити так, як Тарас. Але чим більше раціональними були доводи матушки, тим більше кип’ятився отець Григорій.
Та що ти мені парубок, парубок!... Я сам знаю, що мені треба в господарстві, але відпускати Тараса без мене ти не мала права!
— А що ж би я його — за поли держала чи як? Так це і ви б не вдержали, якби й були?
— Ого! Та я зв’язав би його, а не пустив.
— А яким правом? Він не кріпак ваш, а тільки наймит. Захотів — служив, захотів — пішов.
І знов правда була на стороні матушки, а це ще більше бісило отця Григорія. Він готовий був почати лаятися і, щоб не допустити ієрея до такого пониження, матушка вийшла до своєї кімнати.
Там сіла і заплакала. Обидно було, що за стільки літ клопоту й піклування над своїм "господинком" діждалася того, що її облаяли, мов наймичку.
Отець Григорій ходив по хаті, мов звір по клітці. Він зірвав уже першу злість і тепер чув, що був несправедливий відносно матушки, але признатися в тім не хотів. Пішов до спальні.
— Але ж бо й Іваненко штучка! Ну, нехай же він тепер прийде договорятись, я йому...
Матушка, зачувши кроки свого благовірного, спішно витерла сльози й тепер ніби спокійним голосом відповідала.
— А чого ж він прийде? Йому самому нічого приходити. Закличете, то й прийде.
І знов була матушка права! Прямо як наважилася сьогодні давити отця Григорія своєю правотою.
— Ну да... а все ж переманювати хлопця не годилося.
— Він і не переманював. Я питалася Тараса — що ж він, кажу, тебе кликав? Ні, каже. Він і не знає, що я до нього йду. Так може ж, кажу, він тебе ще й не прийме! Може, каже, й не прийме. Я сказала йому, щоб він у такім разі вертав до нас.
— Ого! Так би я його й прийняв! Собаками велів би нацькувати!
Матушка тільки здвигнула плечима на таку поміщицьку замашку свого
благовірного.
— А я сказала йому, що ви прибавите.
— Да, да! Я йому так прибавлю, що він три дні із... спини скалки вибиратиме!
Отець ієрей, замість спини, замалим не назвав іншої частини тіла. Щоб не
понижувати ієрейського достоїнства, матушка знов вийшла — тепер уже до кухні. Рішуче показувала неохоту балакати зараз із своїм господинком.
Отець Григорій був людиною трошки упертенькою й таки мстивенькою. В першу ж неділю, побачивши діда Йвана, сказав:
— А твій онук таки невдалий, діду.
— Чого так? Лінивий? Не хоче робити?
-1 лінувався, і не хотів робити, а тепер зовсім щез.
— Щез? Як то щез?
— А так. Хто й зна де дівся. Мене не було вдома. Приїжджаю, а мені кажуть, що Тараса нема, втік. Може й украв що... я ще не перевіряв...
Дід прищулив очі.
— А вам траплялося вже ловити його на крадіжці?
— Та поки що ні.
— Ну, так...
Це означало: ну, так нічого й язиком ляпать по-дурному.
— Ну втік, то й утік — ваше діло, а я тільки хотів тобі сказати, Йване, що хлопець росте по-дурному. От йому вже тринадцять літ, а він іще ні до чого неспособен і ніде собі місця не нагріє. У Павла жив — той і руки об нього оббив, бо такого лінюха, каже, й не бачив іще ніколи. У Микити жив — така сама історія. Пастухував — і пастух із нього ледачий. А роки йдуть. Пора б уже йому й за діло братися. Другі на його місці давно вже заробляють самі собі на хліб, а він і не думає. На що ж він надіється? Ну, от я содержав його стільки времені, як одежа, як обужа, а він узяв і пішов і все заніс. Ну що це — так і нужно? Тепер як він до мене прийде чи я його візьму? І як хто мене питатиме порекомендувати — чи я скажу: беріть, бо хлопець гарний? Отак і кожний. А воно й нехарашо.
Отець Григорій говорив назовні спокійно, по-пастирському, і дід Іван мусів признати, що в данім разі отець Григорій правий. Доводилося задуматись.
— Він так усе ладить, щоб його хтось содержував, щоб йому хтось усе приготовив, а хто це буде робити? Він же сирота, мусить понімать, що йому на видельці ніхто не подасть. Я це тобі по-доброму кажу — візьмись, поки не пізно, за нього зкрута, а то пропаде хлопець, зледачіє. От ти розсердився, що я про крадіжку сказав. Правда, він у мене не вкрай нічого, але як звикне ледацюжити, то що ж йому робити, як не красти? І приучиться! Спочатку бурячок, соняшника круг, копієчку, далі й до курочки й до карбованця недалеко, а там уже дорога широка — невелика штука й церкву обікрасти.
Дід мовчав. Отруїв його думку отець Григорій своїм брехливим співчуттям — і дід бачив уже свого онука справді на стезі обкрадателя церков.
— А куди ж він пішов від вас?
— А я звідки знай? Мене ж, кажу, не було вдома. Матушка каже, ніби до Хлипнівки чи що. На маляра, каже, хочу вчитися!
Отець Григорій сказав це ніби недбало, між іншим, але це теж була хворість, бо знав, що власне це найбільше виведе діда Івана з себе.
Дійсно, дід Іван аж об доли руками ляснув.
— От чортів хлопець! Прямо ж тобі в одну душу — малювати, та й малювати, та й малювати! Ну що ти з ним поробиш?
-1 я йому те ж саме казав, але що ж, як він не слухає. Тому й кажу я тобі, Йване — ой візьмись ти за діло зкрута, поки не пізно! Знаєш, як син матері казав: було б, мамо, бити тоді, як упоперек лавки лежав. А тепер, як уздовж простягся, пізно вже.
Задав задачу отець Григорій дідові! Цілий день ходив дід та все думав, переварював у своїй голові. Радитися ні з ким не звик, а воно, може, й не завадило б на цей раз.
І рішив Іван так. Піде він до панського двору й побалакає не з ким, як із самим Димовським. Він Димовського знає — шив йому мисливські чоботи. Нехай візьме Тараса до двору.
— Там його швидко виправлять. — Це тобі, брат, не Микита — своя рука... Там, брат...
І ні разу не прийшло дідові в голову, що, може, не треба ж зарані пхати жертву в пащу ненаситного звіра — все одно жертва не втече. Так отуманив діда отець Григорій.
У неділю дід причепурився, підперезався добре, узяв ціпок у руки, паляничку під пахву й пішов до Вільшаної.
Коли увійшов до панського двору — не впізнав його. Пам’ятав цей двір пишним, з клумбами квітів, шкляними зеркальними кулями, піском усипаними стежками. По двору тоді щохвилі шмигляли слуги, всі чисто вбрані; то під’їздили, то від’їздили екіпажі, швендяли пани, пані, панни, паничі. Чувся сміх, веселий гомін, звуки оркестри — життя било ключем.
Тепер нічого з того. Величезний двір був порожній і якась печать тління лежала на цьому живому ще, але засудженому на смерть місці. Двір заріс травою,-не весь правда, але трава була там, де її перед тим ніколи не бувало — і ця зелена травка, що служить символом надії й молодого життя на всьому світі, тут була символом смерті.
Клумби де-не-де зосталися, але якісь задрипані й на них сиротливо то там, то там стирчало по стебелині убогих жоржин та ще якогось дешевенького квіття. Видно нікому не було цікаво клопотати собі голову зовнішнім убранством, бо ніхто не знав, який буде завтра його день.
Справді, це було так. Пан на такій дорозі, що не сьогодні-завтра все може скінчитися, особливо при його видатній корпуленції, а що тоді? Невідомо, кому зостанеться маєток, невідомо, хто буде твоїм хазяїном, та чи й буде хто, бо, може, вилетиш "г кгеіезет" аж заторохтить.
Тлінням віяло від отих убогих клумб, від огорожі садка, на якій полупилася фарба, від закритих наглухо багатьох воріт стайні й каретної і від усього колись пишного панського двора.
Дід стояв, дивився на весь той занепад і якась ледве помітна усмішка задоволення блукала по його зарослому обличчі. От уже хвилин двадцять стоїть він серед двору — і ні одної душі навколо! А раніше? Хо-хо-хо...
Показався якийсь старичок. Дід Іван трохи навіть аж недбало поздоровкався:
— Здрастуйте! З неділею будьте здорові.
— Драстуйте й ви.
— Що ж це у вас?
— А що?
— А так пусто! Пропала слава?
Старичок покивав головою й сумно сказав:
— Ой пропала! Пропала слава! Пропала!..
І той був старий дід, і той був старий дід. І говорили вони одні й ті ж слова, але як по-різному ті слова звучали! В голосі діда Йвана чулося: "А що, чортові пани — догралися? Підождіть, сукини сини, ще й не того діждетесь!" А в голосі старого офіціаліста був справжній сум за минулою славою, пишнотою панських виїздів, ляскотом гарапників і морем розливанним густопсового поміщичого життя.
— Пропала, братець, слава, продала... Чи таке тут було? Ой-ой-ой! А тепер — нема!.. Нічого нема. Було, на Великдень збираємося всі у вихідній комнаті перед церквою. Виходить пан і всі підходять до нього христосуватися. Все по чину: спочатку старші служащі, потім менші.
-1 ото пан з усіма цілується?
Ну-у. Хіба то мисленно? Усі його в руку цілують, а він тільки киває головою. І яйце получають, крашанки. Камердинер і інші там, которі вищі, то їм сам пан із собственних рук дає по парі яєць, ну а наша братія вже від камердинера получає.
— Значить, недостойні...
— Не то що, сказать, недостойні, а нас же багато. Ти ж щитай, що нас коло триста душ було двірні самої. З кожним не націлуєшся. Ех, життя було-о!.. Розкоша какая! А тепер... Он, дивись!
Мимо проходив якийсь чоловік у свиті. Старичок показав на нього пальцем і скрутно сказав:
— Он іде лакей. Хіба це лакей? Чи йому ж хіба у свиті буть? Коли ти лакей, так від тебе повинен блиск бить, ясность іти на сто верстов! Потому ти не для себе одягаєшся, а честь свого пана держиш. Так я понімаю! А він — у свиті... Ех! Воістину пропала слава.
Дід Іван перебив словоохочого старичка запитом, де живе Димовський. Той вказав.
Чистенькі сходи, в сінцях половичок, об який дід довго витирав ноги.
— Кто та-ам? — почувся зсередини голос. А що дід не обізвався, то з дверей виглянула голова. Це був сам пан Димовський, помічник головного управителя дібр Енгельгардтових.
— А-а! Як сє маш, стари? Прошен до халупи.
Дід входив, хрестився й клав на стіл паляничку.
— О, ти з хлєбем? Дзенькує, дзенькує. А я твоє бути і тераз єще ношен. Сядай, стари. Нєлішек вудкі хцеш? Е, Міхалку! Пшинєсь но нам парен кєлішкуф і цось заєсць.
Димовський був чоловік привітний і не корчив із себе великого пана. Дід розказав йому свою біду і просив за Тараса.
— Ілє, повядаш, ма лят?
— Тринадцять.
— Тшинасьці лят і єще ніц не робі? О!.. То ви там в своєї Кірілуфце жицє як у Бога за држвямі, як маме кохам! Тшеба, тшеба там яконсь ревізієн зробіць.
— Та я б просив, щоб ви його до якої роботи. Тільки я б не хотів, щоб до плуга.
— Добрже! Я теж мислєн, жеби до якєго жемьосла. А гдає ж он, тен твуй... як го?
— Тарас.
— А Тарас, Тарас — гдає он? Тутей?
— Та ні... Він зараз у Хлипнівці.
— В Хлилнюфце? А цу ж он там робі?
— Та багато говорить та мало слухать. Я вам його приведу.
— Добрже! Скончоне! Ну, цу ж стари? Жаль Гонти, цо? А ілє ти ляхуф заржнон в Гуманю, га? А сьвєнта кодня тобє сє нє сні, цо? — і потріпував діда по плечі.
— Так ви вже, будь ласка... Я вже до вас, як до батька рідного.
— Добрже, добрже! У мнє слово — то свєнта жеч. Як повєдзялем так і бендзє. Дід Іван пішов додому заспокоєний, щодо долі онука. Тепер треба його
самого дістати. Сьогодні вже багато хідні — нехай у наступну неділю. А, може, до того часу він і сам явиться.
ХЬІІ
А Тарас і не знав, що там уже десь ще раз рішилася його доля, і весело йшов до Вільшаної. Гарно йшлося, бо й на душі було гарно. Це ж він мав усе, що йому схотілося, усе про що тільки він міг марити. І малярство, і книжки, і розумна бесіда, і тепле людське відношення! Боже мій! Та звідки стільки щастя!
Стомлена, розсмикана душа хлопця відпочивала, примирялася з життям. Тарас і забув навіть, коли в минулому так гарно і так радісно було у нього на душі. Заспівав пісню — де й голос узявся!
На придорожнім дереві сиділо кілька галок. Підкрався до них тихенько та як свисне! І шапку кинув. Галки з криком знялися й полетіли, а Тарасова шапка зависла на гіллі.
Тарас розреготався — так йому чудно стало від того, що шапка он теліпається десь собі на гілляці, а він стоїть унизу та загляда.
Попробував збивати груддям — не збивається. Подряпався на дерево. Там сів верхи на гілляку, колихався й співав. Молодий голос розлягався далеко.
Дядько якийсь їхав возом. Аж став — так його зацікавила незвичайна подія. Дививсь, дививсь, а потім:
— Тю! Чого тебе виперла лиха година на дерев’яку? І верещить серед будня! Робити нічого? Погано тебе батько-мати вчать, — хльоснув коня й поїхав.
Тарас тільки кивнув головою знизу вверх. Це мені, дядьку, робити нічого? Ого!.. Мені, дядьку, стільки роботи, що тобі й не снилося!.. А цікаво знати: якби сів читати книжки й нічого більше не робив би, а тільки читав — чи поперечитував би усі книжки, які є на світі? А скажи ти мені на милость — чого ти сидиш на гілляці, як снігурик, а за ділом не йдеш? Ой, що то мені ще управляючий скаже! А що як?.. Та ні... не може того бути!
Але як не потішав себе Тарас, а коли увійшов до Вільшаної, серце почало сильно битися. Чогось було страшно...
От і панська садиба. Але що то на паркані? Тарас підійшов — і аж остовпів.
Скільки довгий паркан — весь був замальований сценами з мисливського життя. Та як!.. Коні, пси, люди — мов живі!.. У церквах на образах теж люди, але то ж святі, тому не диво, що вони були часом довші, часом тонші, ніж ми, грішні. А тут он доїжджий трубить у ріг, надув щоки — того й дивись, що ріг зареве!.. Сучка язик вивалила й піна капле — от-от загавкає!
Тарас ходив від групи до групи, від фігури до фігури й любувався. Спочатку загальне вражіння, потім деталі. Власне, його чарували найбільше оті виписані деталі. Копито — так це ж тобі копито! Курява он з-під коней — так аж світиться на сонці! Ой, Боже ж мій, як і гарно!.. І отаке на паркані малювати! Та його ж дощ мочить, дядько возом іде — грязюкою забризкає. Собачка підійде — ніжку
підніме... о-ой... І отаким добром пани покидькуються! Що його б... а вони...
Розмальований паркан відвернув трохи увагу Тараса від майбутньої бесіди з управляючим, але — треба ж іти. І як тільки сказав собі Тарас ці слова — зразу щез і паркан і очарування краси. Ним заволодів жах. Якби можна було обійтися без тої розмови, пішов би геть.
З трепетом сердешним ішов біля паркану. Перед ворітьми схвилювався до того, що мусів аж стати. Заплющив очі, мовби кидався з високої гори в прірву, і вступив у ворота.
Величезний двір — і ні душі в ньому. Куди йти? Кого питати? Ще більший страх обняв бідного хлопця. Куди йти? Кого питати?..
Була одна така хвилина, що хотів вдарити обома ногами й побігти пріч, але думка про малярство придала трохи відваги.
...Буду стояти й дожидати — може, хто вийде.
Ждати довелося недовго. Показався якийсь вихрастий хлопець, може, одних літ із Тарасом, може трохи старший. Тарас звернувся до нього.
— Скажіть, будь ласка, як пройти до головного управляючого?
Хлопець став, оглянув Тараса з голови до ніг, потім з ніг до голови, потім
ще раз з голови до ніг, пирснув сміхом і побіг далі.
Тарасові стало ніяково. Може, в одежі що помітив? Оглянув себе — наче нічого, все в порядку. Чого ж він засміявся?
Ждав далі. Відчинилися широкі ворота. Якийсь дядько вивів баского гнідого жеребця. Жеребець фиркав, підбивав задом, жартував, ніби намагаючися укусити.
— Но-о, ти-и! Я тобі дам кусаться!..
Тарас підійшов і спитав дядька. Той наче трохи здивувався.
— До главноуправляючого? Та тебе ж не допустять.
— Як не допустять?
Тарасові було чужим це поняття. Коли йому було треба бачити діда Йвана — він ішов до діда Ивана, треба бачити батюшку — йшов до батюшки. Що ще означає — "не допустять"?
Конюх пояснював, що просто не пустять і квит.
— А як мені треба?
Мало чого треба? Може, тобі й самого пана треба, але хто ж тебе допустить? А навіщо тобі управляючий?..
Тарас поостерігся казати навіщо — мало що може статися.
— Та мені діло єсть...
— Я знаю, що діло єсть, але яке? Може, яке мале діло, то й без управляючого можна обійтись.
Тарас вагався. Дядько це помітив.
— Як не хочеш говорити, то й не кажи, ну, тільки навряд, щоб тебе до управляючого допустили. Може б, ти краще з Димовським поговорив, той простіший. А знаєш, що я тобі посовітую? Оце зараз вони вийдуть обоє, так ти попробуй підійти або до того, або до того.
— Спасибі, дядечку.
Ждати довелося недовго. З дверей будинку вийшло троє панів. Щось розмовляючи, вони наближалися до Тараса. Конюх шепнув.
— Отой що посередині... у білому... — побіг підтюпцем, держучи коня за вузду.
Хто то був у білому — чи сам управляючий, чи його помічник, Тарас не знав, ті й взагалі він зараз був не при собі. У вухах шуміло, серце билося немилосердно. Треба було йти, а ноги не слухалися, й весь він наче омлів. Коліна підгиналися, коли він ішов отих двадцять кроків, і йому здавалося, що він іде їх безконечно.
Ось підійшов... Що роблять панам, коли їх зустрічають? Куди їх цілують?..
Пан стояв задом, коли Тарас підійшов до нього і поклонився. Хотів щось сказати, але слова не йшли з горла. Він іще раз поклонився.
Один з панів побачив ті поклони і спитав каліченою російщиною:
— Що тібє, мальчік, нужно?
Тарас пізнав — це був Штанько. Отой самий, що'басував у батюшки на Різдво. Пізнав і Штанько Тараса.
— Глянь! Це ти, хлопче! Це тебе отець Григорій прислав? Що ж там? Як Ксенія Прокопівна?..
Обернувся й другий пан.
У отца Грігорія? То тен... як сен назива... а тен... єще дзяд у нєго Іван, хайдомака стари...
— Грушівський ?
— То дзяд, а он... як же то у д’ябла?..
— Шевченко?
— Ото-то-то-то! Шефченько! Пане жондцо! — звернувся Димовський (то був він) до третього пана. — Ото тен Шефченько, о ктурем мялем защит довесць до вядома пана.
Дмитренко (це був головноуправляючий) півобернувся, одну секунду недбало подивився на хлопця і знов обернувся до коня.
— Віддайте його на поварню. Старий скаржився, що помочі йому нема. Дем’яне! Та ти дужче біжи. Клюсом! Клюсом!..
— Ходзь, хлопче, за мною, — сказав Димовський і пішов. Тарас нічого не розумів, що це з ним робиться. Димовський обернувся.
— Але я до цебє мувє! Ходзь за мною! — в голосі його почулися нетерпеливі, панські, приказуючі нотки.
І Тарас почув себе, наче загнузданий кінь, як прив’язаний пес. Ці нотки панського голосу... Він не чув їх іще ніколи сам, але всі його предки, всі, скільки їх не було до найдальших віків, усі чули ті нотки, тисячі, міліони разів і звикли повинуватись при тих звуках. І цю необхідність покори передали в кров Тарасові — і він не міг. Не міг нічого сказати, не міг опротестувати — не міг не покоритися!
Десь провалився Іваненко, десь провалилося малярство, книжки, будучність, спокій, розвиток — провалилося все! Нічого не зосталось! Зостався тільки цей наказ в напружених нотках панського голосу і молодий раб.
Кінець першої книги.