А от сільська ідилія: пастушки й пастушки, а коло них баранчики в рожевих та голубих лентах. А от царі й правителі всього світу, а посередині найславніший, найсильніший, найсправжніший — руський царь...
А от картина — "Нынъ намъ благополучно царствующій император и его августейшее семейство". Рядом "Охота на оленя". Запрокинувши голову, мчиться в останньому пориві олень, а на ньому виснуть собаки, тече кров, а ззаду ще мчаться хортиг
Полювання на тигра, і таке ж точнісінько полювання на лева. Малоросіянка б’є палюгою свого чоловіка та ще й підписано: "Била жонка мужика за чуприну взявше".
Словом, розгубився Тарас. Не міг відірвати очей. Дома уже, мабуть, обідати сідають, а він не може одійти. Коробейник це помітив своїм гострим оком.
— Ей, пареньок! Покупаешь штоль? А не покупаешь, так оттоди, не мешай настоящему покупателю. Вот, я вижу, молодка хочет купить святова Георгія Победоносца. Гляди, как змею то придушил! Во’ работа! С нево кишки скоро вылезут, а ен давить, а ен давить! Покупай, молодка, не стесняйся. А ты, паренек, отойди по-хорошему. А то ведь я вашего брата знаю — сам из воров. Нужда вот только заставила иконки то продавать.
— А хіба красти краще? — викликає хто-небудь коробейника на дотепи.
— Дак вестимо што крашьче. Не горел, не болел, а сразу забогател. А с вами, хохлами, рази наживешь?
— Якби тобі погано з хахлами було, не теліпався б тільки світ до нашої Кирилівки. А то, бач, усе коло хахлів трешся. Руб на руб наживаєш, а ще й жалуєшся.
— Ех, ти мила-ай! Руб на руб... Это большие купцы так наживают — руб на руб. А нам ба господь ба посла ба хоть копеечку на копеечку нажить — и то бы мы Господа Бога благодарили. А то руб на руб. Нам бы, говорю, какую махонькую копеечку на копеечку нажить — и то бы... да... А ти, паренек, все-таки отойди от греха. Больно ты уж воззрился. Знаешь, как в евангелиии то говорится? "Аще око твое соблазняет тя — "изыми ево".
Тарас відійшов. Йому здалося, що всі на нього дивляться і кожен думає: оцей хлопець сирота, нема кому його навчити, то він справді може вкрасти якусь картину.
Почервоніло Тарасове лице від тої думки. З ним це буває. Варт йому уявити, що про нього можуть погано подумати — і він червоніє, мовби справді зробив який лихий вчинок.
Відійшов убік, але цілком піти не мав сили. Здалека дивився на образи.
Коли хто купував картину і ніс із собою, Тарасові було боляче, мовби це ущербили від його власного багатства.
Оце й він же міг би купити собі картину або дві, якби батько були живі. Підійшов би до них: "Тату! А дайте мені п’ятака або два!" — "А нащо тобі, сину?" — "Хочу купити собі картини". — "Ну, на".
Правда, може, діалог відбувся б не в цілком такій формі, і закінчився б фразою "не вигадуй чорти-батька зна чого", але ніщо не мішало тепер Тарасові всякі діалоги уявляти собі в якій завгодно формі. Взагалі, якби тато були живі, все було б інакше.
А яку б я купив, коли б у мене були гроші?
Отого генерала на коні... Ні, оту Варвару на великім образі, а довкола маненькі образки, як її мучать. Або краще війну, або Та я б їх усі закупив, коли б тільки гроші.
Стій... Та ти ж служиш? — Служу... Мають тобі за службу платити? —Здається мають... — А дістав ти коли хоч копійку? — Ні... — Ні, от тобі й гроші.
Ця думка здалася Тарасові дуже простою, дуже логічною, а головне —стільки здійснимою, що він почав оглядатися й шукати очима батюшки. Йому здавалося, що батюшка мусить стояти вже тут і в простягненій руці тримати гроші.
Батюшки не було. Певне він вийшов із церкви не через головний вхід, а через хвіртку в ограді. Тарас помчався й собі в ограду.
XXXIV
Батюшка стояв і розмовляв із титарем.
Коли б Тарас хоч хвилинку подумав, то він, може, й догадався б, що підходити до батюшки дід час розмови не цілком зручно. Але Тарас дуже біг, зрадів, що наздогнав, і одразу бахнув:
— Давайте гроші!
Отак і сказав. Не то щоб: "Прошу дати" чи там як, а просто: "Давайте гроші!"
Здивовано поглянув на хлопця титар, здивовано поглянув на хлопця й отець Григорій. Він подумав собі, що це матушка послала по гроші для якоїсь хазяйської потреби.
— Які гроші?
— Мої! Що я у вас заслужив!
Лице отця Григорія посіріло. Йому загалом було б неловко, якби Тарас почав домагатися платні за роботу, але отак, серед дороги, а головне — перед титарем! Що він подумає, оцей статечний серйозний чоловік, про свого пастиря?
І жорстким голосом, мовби їжаковою шкірою дряпаючи по голому тілові, отець Григорій сказав:
— Хіба ти не бачиш, що я занятий? Хіба ти не бачиш, що я балакаю з паном титарем? (Умисне звеличав — маслом каші не зіпсуєш). Отак серед дороги грошей не просять. Іди додому, там я з тобою поговорю.
Тарас став, як у воду опущений. Тепер тільки зрозумів, як негречно й нетактовно поступив.
Але ця соромливість тривала одну хвилину. В наступну в нім прокинувся пастух.
"На дорозі? А хіба що, як на дорозі? А ти б у кімнаті закликав би коли та й сказав: "Чорте-бісе! Може, тобі грошей треба?" Вам не нагадай, ідоловим шкуролупам, так ви й захарлати ладні".
Нічого з того Тарас не сказав голосно, але в голові те промайнуло все. Він ішов услід, розпалюючи себе грубими фразами та вдаючи з себе відчайдушного, на все готового парубіяку.
Коло хвіртки батюшка й титар зупинилися, договорили ще трохи. Потім титар поцілував батюшку в руку й вернувся, а батюшка пройшов у хвіртку й замкнув її за собою.
Хвіртка завжди стояла на запорі, це правда, але зараз Тарас відчув це замкнення хвіртки перед носом, як образу. "Це він навмисне, чорт гривастий, щоб я обходив далеко". І пішов кругом, вулицею.
Коли увійшов до передпокою, зупинився. Чув обурений голос отця Григорія.
— Це він так роззухвалиться, що скоро і в вівтар до мене за грошима полізе! Та й які гроші? Що у нас — договір був чи що? Чи ми контракта з ним у нотаріуса писали? А може, він робітник повний? Хлопець та ще до того й ледачий. Я його обув, одяг, а він — гроші!.. Та ще при титереві! Чоловік іще ладен подумати, що ми наймитові нічого не платимо.
— Та таки ж і не платимо, — тихим голосом обзивається матушка.
— Як то не платимо?
— А скільки ж ви йому заплатили?
— М-м... Я, правда, ще нічого не заплатив, але ж заплачу!
А скільки ж ви, господинку, йому положите? — так само тихо питала матушка.
— А скільки ж йому? Він не цілий парубок... я його одягнув, обув...
— То само собою. А скільки таки ви йому положите?
— Ну, скільки? Ну, два рублі.
— На рік?
— Не на місяць же.
— Асігнаціями?
— А то ж срібними?
Мало, господинку... Він же для нас працює, їздить і з нами, і з Ясем, дорогами побивається. І худібки доглядає, і дровець урубає, і в грубі запалить, і куди треба збігає... Ні, два рублі на асігнації мало, господинку.
Але на отця Григорія напав гедзь.
— А більше я не дам!.. Не дам — і годі об тім говорити. А щоб він знав, як між людьми жити й де й з ким як говорити — я віддам ті гроші Микиті. Він старший брат, він йому замість батька й він знатиме краще, куди ті гроші повернути.
Цього вже не міг стерпіти Тарас.
Раптом одчинив двері, вскочив у хату й, задихаючися, белькотів.
— Я не хочу... а я заробив... мені... в мене... я хочу...
Отець Григорій був роздратований. Цей Тарас наважився сьогодні виводити його із себе.
— Як ти смів до хати входити без спросу? Тебе кликали сюди? Тебе звали? Марш до кухні!
Чекайте, господинку, — тихо сказала матушка, і лагідним, але якимось владним рухом одхилила чоловіка вбік.
І диво! Отець Григорій не обурився, не відштовхнув жінку, а уступився і, відвернувшися до вікна, почав нервово барабанити пальцями до підвіконні.
— Що з тобою, Тарасе? Чого ти такий? Навіщо тобі так раптом стали потрібні гроші? І куди ти їх хочеш витратити?
Якби говорив і далі сам отець Григорій, хто його знає, до чого б воно дійшло. Отець Григорій був роздратований, а Тарас просто не знав, що з ним робиться, і, може, закипіла б у нім кров. Батюшка виганяв би його з хати, а Тарас би не йшов і кричав: "Віддай мені моє! Чорти патлаті!.. Любите на чужих спинах виїздити!" Батюшка ухопив би наймита за чуба, а наймит батюшку за патли —всяко могло бути, але лагідний запит матушки все це перевернув.
Тарас зніяковів. Справді — і чого це він так раптом? Заслужив, ну й заслужив, не пропадуть. Треба грошей — прийшов, попросив як слід, по-людському — ну не так же, що мало за рясу не хапав батюшку на вулиці.
Тарас соромливо похилив голову.
— Я... я хотів... там на ограді... прийшов отой...
Безладно говорив Тарас, що приїхав корабейник, привіз багато чудових картин. Тарас не хоче втратити такої нагоди й хоче купити собі генерала... або війну... або...
Матушка уважно слухала. Частину зрозуміла, решту догадалася. Погладила хлопця по голові — і цей рух до кінця обеззброїв Тараса. Він замалим не заплакав.
(Продовження на наступній сторінці)