І нараз блискавично освітила голову одна думка — та хіба ж на самому о.дияконові світ завис? А отець Мардарій із Мащанівки хіба не такий маляр, як і диякон? Хіба хто-небудь краще нього може намалювати великомученика Микиту або Івана-воїна? От і я у нього навчусь! Мені б тільки фарби пізнати, а там уже я й сам...
Це рішення заспокоїло Тараса. Справді — не тільки ж світу, що в вікні. Є на світі маляри й окрім диякона. І Тарас бадьоріше почимчикував геть із Лисянки.
V
Ніч застала його в полі. Під вражіннями нового рішення він якось забув, що йде проти ночі геть із села, геть від людей. Тільки тоді усвідомив, коли стало вже зовсім темно. А коли усвідомив — жаль стало, що не зостався у диякона хоч переночувати. Ранком би вже й пішов... А проте — Бог з ним... якось обійдусь...
Треба десь переночувати, але де? Ех! Чому я не догадався до Остапа —він би мене переночував.
І постать високого, дужого чоловіка, отак поневіряного, встала перед Тарасом.
Зовсім темно. Якби стіг де. А хто ж тобі стоги на шляху ставитиме?
Звернув із шляху й довго блукав манівцями по мокрій траві. Вже брався в душі одчай, як хтось змилостивився над Тарасом і поставив стіг саме йому перед носом.
Зрадів, як рідній хаті. Вліз у середину, добре обкутався, вгрівся. Навіть пісня зазвучала у вухах, що лисянські дівчата співали.
Над моїми воротами Чорна хмара стала,
А на мене, молодую,
Поговір та слава.
Ох, і пісня ж!.. Прямо вік би слухав!.. І так, під нечутні звуки лисянської пісні, й заснув Тарас.
Весінній холод дошкуляв, отже Тарас прокинувся дуже рано. Обтулювався, обкітувався, але то нічого не помагало й Тарас цокотів зубами. "Якби не
навчився зубами цокотіти, то б змерз".
Треба було набратися рішучості й вискочити. Вискочив, поприбирав сіно й бігцем на дорогу.
Підбадьорювала надія, що майданівський дячок буде не такий, як лисянський диякон. Може, буде похожий на Совгиря... От би було добре!.. Ото був учитель — так-так! Оце б я у нього вчився й учився, якби не принесла лиха година цього Михеля.
Тарас аж розреготався внутрішньо, згадавши, як то він відчухрав стихарного. Чи розв’язався він до ранку? Мабуть, ні. Хлопці поприходили, а він зв’язаний. І знов Тарас сміявся.
Сонечко вже добре зійшло, коли Тарас побачив попереду село. їхав якийсь чоловік дорогою. Тарас спитав:
— Скажіть, будь ласка, це Майданівка?
-Де?
— Та оце.
-Тю!
Відповідь коротка, але для всякого українця ясна.
— Майданівка... Де піп, де дяк, а де паламар. Це Різана, а не Майданівка.
— А он то?
— А то Русалівка.
— А Майданівка буде тобі он у той бік. А до кого тобі там у Майданівці?
Тарас пішов по вказаному напряму.
— Ей ти, чуєш? А чий ти?
Але Тарас не зупинився. Тепер тільки як би не зблудити, бо тут доріг тих...
Трохи поблукав, отже прийшов до Майданівки пізненько. Вказали йому дякову хату.
Чомусь не відчував тої тривоги, вступаючи до двору дячка, як там, перед двором о.диякона. Навіть весело було. Йому здавалося, що аж тут рішиться його доля й рішиться в добру сторону.
На дворі возився по хазяйству сам отець отець Мардарій со дружиною. Тарас поздоровкався й поцілував обом руки. Дячиха погладила його по голові.
— А що ти, манушко, скажеш?
Тарас звернувся до дяка. І якось розв’язно це у нього вийшло. Прямо як до рівного.
— Я до вас, сіотіпе... Я б хотів вивчитися малювати. Дячок похилив голову й дивився на Тараса поверх окулярів. Дивився довго, як на невиданого якогось жучка.
— Гм... вчитися малювати... Богатиї обнищаша, а нищиї обогатєша і вознося убогаго є могущого людмі і престол слави даяй єму — так?ж
Тарас нічого не зрозумів. Він не знав, що отець Мардарій мав звичку цитувати глибокомисленні фрази, не справляючися з тим, наскільки вони підходять до даної розмови. Дячиха махнула рукою.
— О, вже замолов! Та ти, манушко, чий?
Тарас у коротких словах розказав повість свою. Дячиха хитала головою.
— Бідна дитина... Так оце ти з дому?
Тарас запнувся. Йому уявилося, що коли він скаже правду, то дячок непремінно подумає — ого! Та ти, брат, стріляний горобець! Ти вже і в дяків бував, і в дяконів.
А з другого боку сором було обманювати цю добру жінку. Тому він нічого не сказав, а тільки кивнув головою.
— Ну, як же тебе пустили чи ти сам пішов чи як? Чи, може, напрокудив що та й утік?
— Нічого я, тітусю, не напрокудив... — і знов запнувся й почервонів. Згадав Богорського.
— Ну та Бог з тобою. Сідай поки що хоч на призьбі, посидь трохи, поки ми вправимося. А там я сніданок ізготую. Ти ж голодний ма’ть. Ох, лихо-лихо з дітьми та лихо й дітям.
— Може, б я вам поміг що, тітусю!
— Та що би там ти мені поміг! Сиди та спочивай. Ти як, Мардарію — будеш хлопця брати?
— Могій вмістити да вмістить.
— Та ти не мели язиком дурного, а кажи ділом.
— Офоні і Філіес.
— Пі-ішов!..
— Глупаа!.. То єсть два сина Іліова, а до всякого діла є навука й талан.
Дячок поважно, із свідомістю власного достоїнства, пішов у напрямі хати.
На сінешному порозі став й поманив Тараса пальцем.
— Гряди за мною.
На муштру будеш брати? — обізвалася дячиха. — Нехай хоч попоїсть хлопець.
— По от’яденії не годиться. Гряди, гряди, отроча младо.
Тарас увійшов до хати. У дячка не було окремого приміщення для малювання, отже все було на виду. Кількість малярських причандалів була менша, ніж у отця диякона. Взагалі було убогіше. Дяк сів. Тараса почала трохи непокоїти ця урочистість.
— Перезнаменайся.
Тарас перехристився.
— Іди ближче.
Тарас підійшов. Страх його збільшився.
— Веліє і пребезумноє дерзнутіє імаши. Не по чину гониши. Малярськоє дєло трудное і подвиг велик! Маляр, яко і черноризець, не владаєть собою самим, поработил бо ся єсть труду своєму і Богові слугуєть. Маляр дольженствуєть бить кроток, і молчалів", і срамяжлів і вобще человек без прогріха. А кий ти єсикто вість? О!.. Велія то єсть наука — діланіє малярськоє і не всяк хотящій возможеть. Бо то єсть — душа! Дух! Дуновеніє!..
Аж тепер тільки Тарас відчув усю величність малярського ремесла і всю свою нікчемність супроти тої величі. Хто він, що він, пориваючися на таке велике, на таке святе діло? Нарисував кілька салдатів та коней для школярської втіхи — і поліз куди голова не лізе.
Хто дав йому на це право? Та це ж подумати тільки!.. Церкву, скажім, розмалювати. Високо угорі — як його лізти? А святих скільки? Он ув одній нашій церкві, казали, їх сімдесят три, а то ж хіба усі? Усіх, може, сто — та де!.. Тисяча, може, а кожного ж із них треба знати як малювати, яку одежу, що в руках. Он один святий, кажуть, із собачою головою — так невже йому собачую голову малювати? А крила янголам? Не будеш же гусячого крила малювати... Якісь вони інші, мабуть, ті крила у янголів, а хто їх бачив? А Варвару із чим
малювати? Із Діоскором? А великомученицю Катерину? Та куди там!..
Дячок бачив вражіння своїх слів і ріс.
— Наближися.
Тарас підійшов, попустивши голову.
— Подай руку шуицю.
— Не зрозумів зразу.
— Пакі реку — подай руку шуицю.
Тарас не без страху простяг руку. А що як дасть палю гарячу, як Михель?
Дячок узяв Тарасову руку й уважно почав роздивлятися лінії долоні.
Роздивлявся довго. Водив пальцем, повертав руку туди й сюди, потім випустив, зітхнув, закрив очі й задумався.
Це вже зовсім перелякало Тараса. Він почав злегка тремтіти. А дячок, мов жрець таємного культу, знов узяв руку Тараса й повагом, особливо піднявши голову, почав.
Стручец, сірич пендзель сіє єсть орудіє малярськоє і к нему дольженствуєт бить сотаєтствіє руки. І вопше малярство єсть діло ручьноє, і потому маляр, сірич худог, дольженствуєт бить тонкорук і прекраснорук. І кріпкорук!
На руці, як у книзі, все єсть написане, уся жизня человечецькая. І як у книгу негромотний дивися скільки хочеш, все одно нічого не розбереш, так і в руку. Іменно — могій вмістити да вмістить!
І от читаю аз твою руку — бо мені од Бога дана премудрість чтенія рук — і бачу, що... плохо, брат, твоє діло. Не родився ти на маляра — рука твоя проти того не показуєть. Не виходить лінія там одна. Там дольжна бить одна лінія, котора показуєть художество, сірич малярство, а в тебе тої лінії нема. Значить, ти до малярства не годишся.
Тарас побілів... світ йому почав крутитися в очах. А дячок плавав у хмарах власної величності і, мов соловей, співав із закритими очима.
— Лінія рук чоловічецьких битіє єго опреділяєть. Лінія, яко звізда, от нарождєнія человеку придається. Сія книга єсть нелжива і нелукава, і чтяй її —не обманеться вовік і других не обманеть. Впротчем — дивись сам.
Дячок нахилився над рукою Тараса й водив по долоні дебелим пальцем.
(Продовження на наступній сторінці)