— Оце тебе прогодуй — раз. А потім штани у тебе порвуться — то я мушу й штани тобі справляти чи як? Воно ніби на те виходить. Бо хто ж тобі справить, як батька нема? А на зиму кожушину яку-не-яку, чоботи — та де ж його оце усе взяти? Та ще й учи його задурно! Ну, брат, ти малий-малий, а штуку видумав добру. Чи, може, тебе хто направив?
— Ні...
— Сам, значить, допойняв, що дєло вигодноє. Не дурак же ти. Та не на дурака й напався, скажу я тобі.
Тарас поклонився й повернувся йти. Отець диякон здивувався. Він не думав одправляти хлопця, бо це ж дармовий робітник. Він тільки робив підготовку, щоб хлопець уявив себе облагодієним.
— Ей, підожди! Куди ж ти?
Тарас зупинився. Сльози готові були бризнути у нього з очей. Його мрія, його голуба птиця відлітала від нього.
Куди ж ти розігнався? Я ж тобі ще не сказав нічого. Чи, може, вже роздумав учитися?
— Я не роздумав, а тільки...
— Що — тільки? Я тобі не сказав іще нічого. А коли хоч, то скажу от що. Прийму тебе до навуки й одежу дам, а ти мені за те все будеш одробляти —поможеш там що по хазяйству...
Тарас похнюпився. Він добре вже знав оцю хазяйську формулу. Як дядько Павло брав до себе, це теж звучало делікатно — "поможеш там що по хазяйству"... Богорський як закликав до себе, теж виходило ніжно "поможеш там що прийдеться"...
Але... то ж було там! А тут він же буде вчитися!. За таке діло не жаль і відробити, й Тарас прошепотів:
— Добре...
— А як добре, то й добре. Матушко!
До кімнати впливло щось дебеле, безформенне й стало.
— Дай оцьому хлопцеві попоїсти й покажи, де він спатиме.
Дебела жінка так само мовчки випливла з хати. Тарас за нею.
Його здивувало тільки те, що вчитель нічого не спитав — чи він малює і як малює. Мало чого що хлопці кажуть ніби добре, а тут мо’ воно зовсім і не годиться.
IV
На другий день Тарас прокинувся дуже рано. Йому здавалося, що він зараз же почне вчитися. Зразу пізнає великі тайни, буде малювати, а вчитель буде поправляти.
— Я зразу Георгія Побідоносця, бо там кінь є.
Але ранок почався по-іншому. Матушка мовчки ткнула два відра Тарасові в руки, мовчки показала порожню діжку в сінях і стежку до ріки. Тарас добре зрозумів міжнародну мову й приніс двоє відер води з Гнилого Тикіча. Це була нелегка штука, бо хата отця диякона стояла на високій горі, йти було слизько, вночі йшов дощ. і
Виливши воду в діжку, Тарас поставив відра, але матушка прорекла тільки: "Повну". А потім додала: "І он ту", показуючи рукою вже на цілий переріз. Очевидно, вона тлумачила собі ситуацію так: чи буде він у нас жити, чи ні — хто й зна, але поки він туг, то треба його використати.
І Тарас носив. Це забрало у нього добру половину весіннього дня.
Після води приказано було возити з наймитом гній на поле й то скоренько, бо коняка була потрібна — отець диякон знов їхав кудись.
Потім треба було рубати дрова — так минув день. Навіть пізно увечері знайшла матушка роботу: перебирати капусту, що почала гнити у погребі.
От тобі и Георгій Побідоносець! Потішав себе тим, що це перший же день. Але — другий був такий самий. І третій!..
Правда, на третій день, десь так пополудні, закликав отець диякон Тараса до своєї "майстерні". Це отець диякон відгородив ванькирчик собі у хаті і там ото малював свої образи.
Тарас уперше в житті входив до такого святилища, отже цілком природньо, що схвилювався. То нічого, що картопля, гній — ...от!
Отець диякон помітив захоплення хлопця.
— Бачиш? Це тобі не хлівець і не копил із дратвою. Тут, брат, тайна! Це ж тебе, насамперед, іще треба вчити, як яка річ називається, як струмент, як фарба: охра, ярь, бакан — та хіба їх мало? Але спочатку тобі треба навчитися терти краски. Добрий маляр ніколи нікому не доручить розтирати фарби — сам усе собі приготовить.
Отець диякон показав Тарасові^якусь чорно-буру фарбу, тернув сам кілька разів — і почалася малярська кар’єра Тарасова.
Тарас тер із завзяттям. Він розумів, що це початок, і що треба старатися. Старався, як міг, але відчинилися двері, просунулася голова матушки, почувся її байдужий лінивий голос.
— Мені хлопця треба.
— Хлопця? Бери.
Хоч і не дуже то була весела робота — терти фарбу, але все ж то було щось із галузі мистецтва, наближало до мети. А матушка ж, напевне, кличе на якусь картоплю чи капусту, що погнила у погребі.
Матушка не відпустила вже від себе хлопця до самого вечора, і хлопець лягав спати пригноблений. Як так і далі буде йти — коли ж учитися?.. Вже три дні, а я ще нічого не знаю.
Ідучи сюди, думав, що не мине дня, а в дні не мине і години без навуки, без невпинного руху вперед і вперед, а на ділі вийшло от що.
Та все ж Тарас заснув із думкою, що буде терпіти, що буде і гній скидати (ще як конячий, то нічого, коров’ячий — туди-сюди, а вже нема гіршого, як свинячий. Одежа вся днів на три просмердиться — аж самому гидко).
На слідуючий день отець диякон вже зранку виїхав. Казав "по ділам", але матушка протягла:
— Знаємо ми ваші діла.
Та в яких би справах не поїхав о.диякон, все ж його не було дома. Значить, науки й не може бути. Значить весь день виконувати доручення матушки.
Набрався духу й спитав:
— Матушко! А чи довго треба вчитися, щоб уміти так малювати, як отець диякон?
Матушка подивилася на хлопця, як на вошу.
— Років три попоробити треба, а потім починати вчитися.
Років три!.. Три роки вигрібати гній, а тоді тільки почати вчитися! О-о-й...
Тарас упав на дусі. Робота валилася з рук. Цифра "три роки" свердлила мозок.
По обіді матушка лягла відпочити. Тарас пробрався до "майстерні" о.диякона.
Довго перелапував немудре приладдя малярське — пензлі, палітру з бляхи, мішечки з різними фарбами, пляшечки з олією. Він чув священний трепет, доторкаючися до того всього. Нараз його обхопило таке неподужне бажання малювати, що він, не думаючи про наслідки, зразу ж узявся за роботу.
Ним заволоділо якесь доти невідоме почуття. Він взагалі ніколи не рисував цілком байдуже, хіба вже щось занадто просте й звичайне, але тепер це зовсім було не схоже на звичайне його схвилювання. Взяв пензель — а він здавався йому шматком розпеченого заліза. А коли провів перший у своєму житті мазок і фарба засяяла на дошці — почув себе близьким до божевілля.
Дивився на малюнок отця диякона — то була якась Варвара чи Параскева
— старався копіювати, але йому здавалося, що у нього виходить краще. Він не знав ні фарб, ні законів їх змішування, він ніколи не бачив, щоб мішали фарби, і не знав, що взагалі їх треба мішати, але відчував у тім потребу й мішав, інтуітивно відгадуючи пропорції. Без контурів, прямо пензлем означав рисунок
— і забув про все на світі.
Не почув, як вкотилася натаченка у двір, як о.диякон увійшов до хати п’яний, а почув тільки коли вухо боляче стислося в пальцях.
— Ах ти ж стерво падлючне!.. Так ти смієш мій матріял брати? Так ти мені мій матріял переводиш? Так ти мене обкрадаєш?
тСхопив хлопця за волосся й таскав. Тарас хотів був удержатися від плачу, але не сила, і він почав кричати. Матушка неспішно прочинила двері, байдуже подивилася (як ото, бува, свиня байдуже хрокає під плач дитини) й зачинила двері знов.
П’яний диякон почав бити Тараса по щоках.
— Я тебе вчу, я тебе содержую, обуваю, одягаю, а ти мене обкрадаєш? Матріял мені псуєш? Геть з моїх очей, щоб я тебе більше й не бачив!.. Геть!.. Не хочу я тебе більше вчити!.. Ти недостоїн!
Плачучи, вийшов Тарас до кухні. Матушка возилася коло печі.
— Бив?.. Проганяв?.. Казав не приходити?.. То він завжди так, коли п’яний. А ти не потурай. Лягай спати. Завтра він проспиться й забуде.
Може, він і забуде, але не забуде Тарас. Одне й те ж!.. Всюди одне й те ж!.. Ті ж запотиличники, лайка, биття, знущання... Та доки ж мене усі битимуть, Господи!.. І нехай би то був Богорський, звірюка, а то ж учитель!.. А й він не кращий Богорського. Такий же п’яний, так само лається і б’ється.
Серед цих гірких дум двері одчинилися і до кухні звалився отець диякон. Побачивши в кутку скуленого хлопця, він, ні слова не кажучи, згріб його за
волосся і, ведучи до дверей, бив рукою під зад.
— Геть! — крикнув на порозі й виштовхнув хлоп’я на двір. Приголомшений став Тарас, ще не знаючи що робити, як двері відчинилися й з них вилетіла ота чудернацька шапка Тарасова й вузольчик.
Машинально підняв шапку, надів... узяв вузольчик під пахву й пішов. На душі було безконечно гірко.
Може, й справді завтра, як каже матушка, о.диякон проспиться й забуде —а далі? А наступного разу як нап’ється? І так три роки? Боже ж мій, Боже!.. Та чому ж це всі мене б’ють, всі мене лають? Та куди ж мені від того діватися?
Пригадалася одна єдина хата, де його й не били й не лаяли... Як гарно в тій хаті... Олійка горить перед образами... васильками пахне і Оксаниним сміхом...
Мов врата раю тихо відхилилися перед ним і він заглянув туди. Вже зовсім стемніло. Тарас ішов чужою вулицею, серед чужих незнайомих хат. Куди ж іти? Вернутися до о.диякона? Три роки отакого поневіряння й тільки потім розпочнеться наука. Та чи й розпочнеться?
(Продовження на наступній сторінці)