Ось ворота. Сюди колись в’їздив Тарас серед весільних гуків, з музиками, танцями. Чи украсилося Катрине життя від того, що її весілля було таке бучне і таке прекрасне?
Одчинив хвіртку. Давно не бував тут, бо навіть собака не пізнав. Соромно було ^йти до хати... Хоч би Антона дома не було...
Його таки й не було. Хатяні двері були одчинені. Тарас увійшов тихо й сів на лаві. Катря саме стирчала головою у челюстях і не бачила. Вилізши, глянула на лаву і, сплеснувши руками, остовпіла.
На лаві сиділо справді щось мало схоже на людину. Розпатлане волосся стояло дибом і в ньому повно було глини, листя і соломи. Сорочка аж чорна, роздерта в багатьох місцях, і звідти світиться голе брудне тіло. Від штанів зосталося саме шмаття, одна холоша зовсім обірвалася аж повище коліна, а коліно збите в рану й там запеклася кров. З одежі зразу набігло кілька калюж густої чорної води.
— Ой бо-ожечку ж мій!.. Ой бо-ожечку! Тарасе — що це з тобою? Де ти був?.. Де ти так вигваздався?
Тарас мовчав. Катря закидала його питаннями, але він не відповідав ні на одне.
Чи тебе з дому вигнали? Еге? Били? їсти не давали? Та чого ж ти мовчиш?.. Та чого ж ти нічого не говориш? Ой, боже ж мій!.. Може ти хворий? Що в тебе болить? Та не мовчи ж, голубчику, дитино моя! — і залилася сльозами, обнявши бідного свого брата.
Трохи заспокоївшись, почала клопотатися.
— Ось я зараз окропу нагрію та хоч вимию тебе. А може, тобі спочатку їсти дати? Ні — як його їсти такому? Ось я зараз... Ти посидь. Може б, ти ближченько до печі сів, обігрівся б? Ти скинь оце мокре, вкутайся в кожух —зразу зігрієшся. Ось скинь, скинь.
Тарас і не ворушився і не говорив нічого. Було таке уперте почуття — все одно! Чи залізом печуть, чи ласкою просять — все одно. Усе на світі "все одно"... Голова попущена, очі понуро, навіть дико дивляться з-під замазаних у глину брів.
— Скидай, скидай, чого соромишся? От іще! Хіба мало я тебе купала малого? А як разом бігали до потоку, пам’ятаєш? Ану давай я тобі поможу, — і тягла сорочку, а вона лізла у руках, як гнилий листок капусти.
Почуття сором’язливості зрушило Тараса з місця. Він роздягся, а Катря накинула йому кожух на плечі.
— Та йди от сюди, на піл. Та отут сядь, отут-о! Та ноги підобгай. Нічого, нічого — я вимию там. До печі притулися спиною, отак-о! Ти ж перемерз... Де ж таки! Або заверни ноги у оце — і кожуха не покаляєш, і тепло буде.
Тарас віддавав себе усього в ці добрі, рідні руки. Укутався в кожух, притулився спиною до печі — й зразу почув божественне тепло в усіх членах. Лице мимоволі злагідніло і очі.
Катря, не перестаючи говорити, бігала по хаті. І цей знайомий любий гарькавий виговір, і ця безперестанність звуків заспокоювали й уколихували.
Катря вийшла за коритом. І поки вона його сполоснула там і увійшла назад, Тарас уже спав. Так, як сидів, так і заснув. Голова закинулася, рот одкрився.
Катря навшпиньки підійшла, поправити кожуха, глянула на голову — і аж відскочила. Кожна волосинка на голові ворушилася. Якась жива кора з паразитів укривала всю голову. Катря аж відвернулася.
Потім узяла горщик, насипала жару з печі й, пересилюючи себе, почала вигрібати з голови живу масу й кидати на вогонь. Зашкварчало.
У вікно побачила, що йде Антін. Скоренько поставила горщик під припічок, гребінь кинула під лаву.
Антін увійшов до хати й здивовано глянув.
— Хто то? Тарас?
Катря кивнула головою.
— А чого ж це він тут опинився? Та ще такий... красавець.
Катря почала плакати.
— Бідна, бідна дитина... Якби ти побачив, Антоне, яке воно прийшло... Мокре... мокрісіньке!.. У глею весь... Мабуть, десь ночував на дощі.
— Отож нужі, ма’ть, повно, а ти ще кожуха йому дала. Розведе нам тут...
— Та... не треба так казати, Антоне... Воно таке нещасне.
— Не сподіватися, мабуть, чоловіка з нього! Скільки йому? Вже либонь дванадцять або тринадцять.
— Підожди. Оце ж я як виходила заміж, так було йому... Стривай! Скільки ж йому було? Чи десять чи на десятий, отак якось. Ну, а оце вже я — скільки? От так воно й виходить...
— Он бач. Уже й міг би до якого діла притулитися.
— Та він же сирота! Кому за нього подбати?
— От сам за себе нехай і дбає, коли знає, що більше нікому.
-1 що бо то ти кажеш, Антоне! Та воно ж іще дитина — як йому самому за себе дбати?
— Ти б дала йому гарячого чого напитися. Молока або що. А тож він, коли справді ночував надворі, перемерз певно дуже. Ще захворіє тут, тоді з ним возись...
— Та я не вспіла — він заснув.
— Або горілкою б його стерла. Та вип’є нехай чарку — це його розігріє краще, ніж піч. Дай мені чого попоїсти, бо мені треба йти.
— Підожди трохи... яєшеньку...
— Ні, нема часу. Давай у торбу, а я поки струмент налагоджу та й побіжу.
Антін вийшов. Катря спішно готовила йому харчі. Тарас спав.
Перебув Тарас у Красицьких кілька день і трохи повеселішав. Багато
балакав із Катрею. Найбільше приємно було згадувати спільне дитинство: "А пам’ятаєш те?" "А пам’ятаєш те?.." Мов верталося тоді давнє щастя, мов щезали, провалившись, пережиті гіркі роки.
Антін радив, поки до осені, таки стати за підпасича.
— Поки що матимеш роботу, а там далі діло само покаже. До осені ще далеко — може, що й придумаємо.
І Антін був не лихий чоловік, і Катря була люба сестра, а от радили таке, що важкою цеглиною падало на свідомість хлопця. Іди в пастухи... більше ні до чого ти непридатен... Ти ж свинопас і тільки. А туди ж — до малярства пнеться. До свиней — ото твоє діло! Ото твоя й доля однині і довіку!
І мабуть, це все відбивалося у Тараса на лиці, а ці добрі люди приймали то за неохоту трудитися взагалі й навіть за невдячність. Бач!.. Про нього піклуються, йому радять від щирого серця, а воно ще й губи копилить.
І все ж єдина дорога, яку бачив Тарас перед собою, було пастухівство. Але як вертати до Кирилівки? А Богорський?
Намірявся, було, порадитися з Антоном відносно Богорського, але потім роздумав. Може, ніхто й не знає, що то він, Тарас, і зробив?.. А може, й взагалі ніхто нічого не знає, бо Богорський розв’язався як-небудь... Хоч воно, мабуть, бісового батька розв’яжеться — не так я його сплутав, і недобра усмішка кривила лице Тараса.
І був це такий час у житті його, що досить було малого якогось випадку, щоб навіть викривити це душу й пустити її життєвими манівцями.
IX
Дід Іван улаштував Тараса за підпасича до громадської череди. Це не було цілком легко, бо дядько Ярема, потомственний почесний чередар села Кирилівки, ніколи не брав собі підпасича.
— Я ще не такий старий, щоб мені погонича треба було брати!
Насилу його уговорив дід Іван.
Поворот до Кирилівки відбувся просто й без усяких пригод. Богорський сидів тихо — не в його інтересах було показувати пальцем на всю ту історію, яка почала вже трохи призабуватися (так бодай йому здавалося).
Коли Тарас знову появився на горизонтах Кирилівки, ні один дядько не минав його, не спитавши:
— Ну, а як там твій хрещеник? Вибрикує?
У Тараса знаходилося стільки такту, щоб промовчувати, але зустрічі з Богорським він таки боявся.
Він не знав, що Богорському самому тепер круто. Після випарки отець Гриторій мав з ним серйозну бесіду. Взагалі отець Григорій давно помітив свою помилку й давно подумував, як би позбутися Богорського, але йому було ніяково перед консисторією. Консисторські ж доконче скажуть:
— Отче, отче! Вам таки справді не вгодиш. То в одну душу давай стихарного, а дали — уп’ять нам недогода. Так не годиться — як панянка, перебирати.
Але остання подія перевершила мірку й отець Григорій рішуче заявив Богорському, що коли він не виправить лінії своєї поведінки, то буде викинений. І Богорський тепер сидів тихо: селом не дебоширив, у школі старався, як міг, до корчми не ходив і навіть любовні втіхи скоротив до мінімума.
Тарас само собою теж чув про можливість виїзду дяка зовсім, але не знав, чи радіти з того. Фантазія вже нарисувала йому, що Богорський на від’їзднім доконче захоче помститися на Тарасові й вигадає до того якийсь лютий спосіб. Що власне — не знав, але аж тремтів від одної думки.
Взагалі це був період якихось незрозумілих настроїв, якихось дивних змін, тривог, неясних бажань. Вони то заволодівали хлопцем цілковито на деякий час, то нараз цілковито й зникали. То був хоробливо чутливий на дрібницю, на ледве помітне доторкання, незначне слово, то не помічав дійсних образ і справжнього зла. Мрії про малярство почали здаватися йому глупою забавкою дурня, що не розуміє дійсного життя. Живуть же люди й без малярства. Пастух — чим він гірший від маляра? Як бути поганим маляром, то краще вже стати добрим пастухом.
Проте доброго пастуха з Тараса таки не вийшло. Добрий підпасич — це мусить бути чистий вогонь. Він не має дожидатися, поки йому що скажуть, ткнуть носом — він сам мусить усе знати й усе бачити. Чи відбилася, чи ні корова, а підпасич уже летить, галайкає на все поле, а потім як швиргоне кияку, так аж свистить! Ллу-уп корову по боку! Так вона вже сама не піде нікуди!
Вже голосу самого боятиметься. Тільки крикне: "Ей, муруга! А куди то ти?" —то вона, як опечена, назад.
(Продовження на наступній сторінці)