Та й загалом немає вже тих питань, що обсідали голову колись і не давали спокою. Нічого того не треба. Товстозада постать мачухи заступила все. Нема часу роздумувати, бо кожна хвилина повна тяжких образ, поневіряння, бо енергія втрачається на переживання того всього.
Сніданок. їдять тараню. Своїм перекрає рибину й дає по половині, а Тарасові згребе з лушпинням, з недоїдками, з огризками кісток і хліба й швиргоне на лаву мовчки.
Батько часом не втерпить і обізветься.
— Що ж він — собака чи що?
— Для мене він гірший собаки.
...Субота. Миє дітям голови. Вони кривляються, кричать: "Ма-а-а-а!.. В очі залізло!.." Але зате потім сидять чистенькі, обхарені — мов і не вони.
А Тарас забув, коли й мився. Як пошкребе голову — аж курява з неї йде. Вошей завелося так хто й зна скільки. Часом Оринка заходиться поськати та й кине.
-Ох і багато ж їх у тебе, Тарасику!..
Насмілився раз попросити мачуху, щоб і йому змила голову, а Оксана обізвалася солоденьким голосочком.
— Я б тобі, дитиночко, й змила, так боюся, що ошпарю окрогїчиком та й головка тобі облізе.
Якось Оринка приставила горщик із водою, щоб нагрівся окріп. Мачуха побачила:
— А що це за вода?
— Це я хотіла... Тарасові... голову...
— Чорт не видав вас тут, вошивих, щоб ви мені ще горщики обпалювали! —й вивернула воду геть.
Неділя. Своїм витягає сорочки чисті, штаненята. Тарас забув, коли й надівав чисту сорочку. Ноги чорні, порепані. Дивиться він на них, дивиться на вулицю, де йдуть причепурені його ровесники і гірко йому стане до плачу. А мачуха вже гримає:
-Чого ревеш? А дров би не врубав?
Забуде, що й неділя сьогодні.
XXIII
Чотири дні прожив Тарас у Желеховому садку. Поробив собі стежечки, але потім догадався, що по стежках легко його буде знайти, взяв і знищив.
Пукавку зробив собі з бузини й бавився нею. Орина приходила більше увечері. Втім траплялося і вдень — і тоді вони бавилися разом.
Тарас заспокоївся. Образ мачухи перестав затуляти собою все життя. Розчистив собі місце від трави, посипав піском і рисував по піску тоненькою паличкою: коней, салдатів, млин, волів — усе.
— Ориночко! Дивись я нашу хату намалював!
Оринка нахилялася низько над піском і спочатку нічого не могла розібрати.
Тарас ставив її на певну віддаль, пояснював хід ліній — і Оринка нараз починала "бачити" хату. Оплескувала руками в захваті.
— Ну дивись ти!.. І бовдур, і вікна, й двері. А он горшки на коляках!.. І глечик — ха-ха-ха!.. Ох і ловко ж ти, Тарасику, намалював!..
Так минуло чотири дні. Батька все ще не було. Тарас постановив не являтися додому, поки не приїде батько. Може, так би й вийшло, але...
Оринка дуже обережно приховувала їжу братові. Хитрувала, як могла, але таки не встереглася.
Налила раз води Тарасові у глечик і поставила в сінях у куточку. А Степан — він же всюди нишпорить:
— Що це за вода?
І якби Оринка промовчала або сказала, "не знаю", може, цікавість хлопця й не розбудилася б, Але Оринка сказала:
— Не займай! Твоє яке діло?
В голові Степана зараз же промайнув здогад між відсутністю Тараса, глечиком води й заінтересованністю до нього Оринки. Він удав байдужого, забрався ніби до своїх справ, а сам непомітно стежив за дівчиною.
Еге!.. От вона хліба вкраяла, як нікого не було в хаті!..
Еге!.. От вона каші відсипала у горня й борщем перелила!..
Еге!.. От вона те все на току сховала!..
Еге!.. От вона перед вечором потиху викрадається з хати... а Степан за нею... вона в Желехів садок, а Степан за нею... вона в кущі, а Степан за нею...
Полянка. А на полянці сидять Тарас із Оринкою рядочком. Вона йому щось розказує, а він умина кашу, аж за вухами лящить.
Степан задки-задки, а потім як чкурнув! В хату злетів, як бомба.
Мамо! Я знаю, де Тарас!
— Ну?.. А де ж він?..
У Желеховому садку!.. А Орина їсти йому носить!..
— Ах сукина доч!.. А я дивлюсь, що воно хліба у нас ніяк не настачишся.
Тупа злість заливала Оксані груди. Накинула свиту й побігла до дядька
Павла.
Дядько Павло, брат Григорія, то була обмежена людина. Як і всі тупі люди, він упирався у щось одно і на тому одному стояв уже з волячою стійкістю. При тім, знов же, як у всіх тупих людей, у нього була якась органічна відраза до людей іншого складу, до обдарованих індивідуальностей, що мислять іншими масштабами й темпами.
В Тарасові він, власне, відчував такий протилежний собі тип і тому не любив хлопця. Павлові все не подобалося в Тарасові: і те що він учиться, рисує, і як він ходить, переступає ногами. Ця зневага не могла наочно проявлятися, але існувала — і Оксана це помітила.
Тому, коли сталася подія з грішми, то Оксана побігла не до кого, як власне до дядька Павла.
-Батька нема... Хто ж його добру навчить, як не ви!
Павло почув себе покликаним на те, щоб навчити добру зіпсованого хлопця й тому звелів, як тільки появиться Тарас, довести об тім до відома його, Павла.
Тому й зараз Оксана побігла саме до Павла. А вбігши до хати, крикнула тільки одне слово.
— Єсть!
Дядько Павло трохи забув у чому річ, але зразу ж згадав і спитав:
-Де?
— У Желеховому садку! А Оринка, стерво, їсти йому носила! Ну, я ж їй!..
Павло холоднокровно, не поспішаючи, встав, узяв бичів’яне путо, реміняку
й вийшов.
Степан уже стояв коло воріт і нетерпляче переступав з ноги на ногу. Йому ніхто нічого не казав, але він уже знав свою ролю й ішов уперед, як тільки міг швидко.
У Желеховому садку коло кущів Степан обернувся і, як прирожденний шпиг, притулив пальця до губів. Та дядько Павло не звернув на те уваги й гупав чобітьми.
От і полянка. Але на ній нікого нема. Де ж вони?
— Он-он-он! — показував Степан на кущі глоду. Павло підійшов.
— Ей ти, вилазь!..
Ні звуку у відповідь. Тарас одразу пізнав голос — серце його зупинилося.
— Вилазь, сукин син, я тобі кажу! Вилазь, а то гірше буде!
Тарас був близький до зімління й не міг поворухнутися. Дядько Павло приходив у ще більшу лють.
— Вилазь, а то я тебе, іродового сина, на шматки роздеру!
Чуючи в собі рабську кров усіх своїх предків, що не могли не повинуватися окрикові й приказові, звідки б він не виходив, — Тарас почав вилазити із криївки.
Як тільки показался голова, дядько Павло схопив Тараса і з силою йоволік із глоду. Міцно держачи хлопця лівою рукою, правою щосили почав обкладати ремінякою.
-Віддай гроші... віддай гроші... віддай гроші...
Степан стояв і забув закрити рота, роззявленого усмішкою. Мачуха дивилася суворо й кожен удар припечатувала в умі: "Так тобі й треба... так тобі й треба..." Оринка вилізла з кущів і голосно плакала, але підійти не сміла.
Павло зв’язав хлопця путом і погнав перед собою. Цікава була процесія. Попереду налиганий Тарас. За ним дядько Павло — підхльостує іноді ремінякою. Далі мачуха й коло неї Степан, а ззаду всіх Оринка. Плаче, аж розривається, всіх скорбящих вічна матір.
Хто зустрічається з людей на дорозі — приглядається в сутінках.
— Що це воно таке?
— Злодія веду, — відповідає дядько Павло.
Люди здвигають плечима. От знущаються з хлопця, як хотять. Дома почалося катування. Дядько Павло зв’язав Тарасові руки й ноги. Мачуха принесла різок — і почалося.
— Скажеш, де гроші?
Тарас кричить, божеволючи від болю. Очі нестямно бігають, тіло конвульсійно звивається в путах. Сині смуги лягають одна коло одної на оголеному тілі.
— Скажеш де гроші? Скажеш? Скажеш?
У відповідь тільки чути нелюдське ревіння. І знов свистять різки, бризкає кров з розсіченого місця.
— Скажеш, де гроші?
Щось безконечно люте і безконечно вперте чується у тому одноманітному питанні. Хлопець уже не може кричати, харчить тільки. Аж Оксані того стало
забагато й вона сказала:
— Та буде...
Але дядько Павло вже не міг перестати. Він же сказав — "я з тебе виб’ю правду" — і тепер мусів її вибити хоч би там що.
Він не відповів Оксані і лупив хлопця далі. А коли Оксана хотіла тому перешкодити, так штовхнув її ліктем, що вона аж поточилася.
— Пху! Хай вам чорт усім! — і перехристилася.
Втомившися бити, дядько Павло підняв Тараса й виніс у сарай.
А щоб хлопець не кричав — заткнув йому рота ганчіркою.
— Я ще завтра прийду. А ви усі, щоб не сміли й близько до сараю підходити! А то всім те буде. Особливо тобі, пискухо! — і рвонув Оринку за волосся. Сарай сам замкнув і ключ поклав до кишені.
Перші хвилини Тарас не відчував нічого: ні полегші, ні зв’язаних рук — нічого. Лежав тільки й мукав у ганчірку: "У-у-у у-у— у-у!.."
Потім довго тремтів усім тілом. І тільки згодом свідомість прийшла до нього і залила бездонним потоком горя.
От воно! Безконечне, безнадійне, чорне, пекуче горе!..
Кричав би: "Люди до-обрі!.. Ряту-у-йте"!.. Але все одно ніхто не почує, бо немає жодних добрих людей на світі й взагалі немає людей... Є тільки оцей сарай, отеклі руки, набряклі ноги, дядько Павло й мачуха... І ніч іде, холодна земля, а більше нічого й нікого нема... Нема ні батька, ні Орини, нема сонця, нема надії, нема життя — нічого нема.
(Продовження на наступній сторінці)