Мати було навчає, батько погрожує, а їй що? " Він мене любить, він мене голубить, він мені, казав, дружино станеш". Так тут уже нехай хоч десять батьків говорять — усе одно. То, було, ховалася, а то пішло на одкриту: як смеркло — зараз у садок. Мати кличе вечеряти, а дочка цілується у вишняку. А далі так уже й на вулицю проти нього почала вибігати — зустрічає, бач, свого Івася. А він, мо’, й не Іван овсі, а тільки так сказав дурці.
Мати плаче: "Що ти робиш, доню? Та люди ж сміються, пальцями показують..." "Нехай, ка’, сміються. Я щаслива, а більш мені нічого не треба!"
Он ба’, як вони вміють вговорити!.. Аби я була щаслива, а там на весь світ мені наплювать. І на батька й на матір.
Та так воно йшлося, поки салдати стояли. А як виходили — Катерина вже й сором забула: привселюдно кинулася своєму охвицеру на шию. Парубки свистять, тюкають! "Накривайсь, кажуть, а то ми тебе самі на смітнику накриємо".
Покрилася Катерина, а все ще не журиться. "Ну що ж, каже! Ну й
покрилася. Не я перша, не я й остання.
За милого любо й потужити. Перетерплю трохи, а там він вернеться, стану московкою і все лихо забуду".
— Ну звісно, що це вона тільки так хвабрує, а воно несолодко в покритках. Дівчата зійдуться на вулиці, співають, а тобі зась. Або до криниці посходяться. Щебечуть, як сороки. Регіт від криниці розлягається, а Катерині нема іуди ходу. Опівночі треба по воду йти, щоб ніхто не бачив. Прийде до криниці, стане під калиною, поспіває жалібно, та ото й усе.
Мати як з хреста знята ходить. Хоче думати, а, може ж, воно так минеться, а, може ж, Господь пронесе. Коли ні... вже й черево обозначилося. А там і обродилася дівка, колише у запічку.
Тепер уже й мати не виходить на вулицю. Бо як тільки вийде, баби й розпочнуть:
— Ну, як там твоя? КолипшТ
— А колисочка не скрипить?
— Чого вона скрипітиме? Салдат підмазав добре...
— Глядіть, баби, що вона його й не колише, а прямо муштрує. Щоб воно одразу муштру знало. Бо то ж салдацький ребйонок...
— А яке воно? У батька — чорнобривеньке? Хоч би винесла коли показала онука...
— За все благодарить Господа. Воно й тут, хвала Богу, що придбала дівонька. Зуміла, бач...
Горить бідна мати від сорому. Прийде додому, та вже й дочки не жаль.
— Ну, доне? А де ж твоє весіллячко? Де твої світилки з дружечками, де твої старости й бояри, коровай, шишки?
Говорить, а сама плаче-плаче, як не зійде сльозами. А потім як ухопиться за голову:
— Ох будь же проклят той час і година, коли я тебе на світ Божий спородила!.. Якби знала, що ти такого сорому на нашу голову діткнеш, краще було б утопити тебе в криниці до схід сонця. Тоді б здалася гадині, а тепер москалеві!..
А потім кинеться бити. А Катерина й не борониться. Тільки дитину собою закриє, щоб мати не зачепили ненароком.
Аж тепер побачила Катерина, що вона наробила... Батько чужий став, мати чужа, подруги чужі, парубки чужі — все село чуже. Один на світі є нечужий, та тільки де він? Та одсуне кватирочку виглядає — чи не йде? Поколише-поколише дитину та вп’ять до вікна — чи нема?.. А як здумає, що може й не буде, то вся похолоне...
Спочатку гнала від себе ці думи, а потім вже не сила й обігнатися. А може ж, його вбито десь за Дунаєм? А може ж, він уже дома, у своїй Московщині? Мо’ вже й одружився з іншою?
Не втерпіла й побігла до ворожки. А та прямо сказала, мов полінякою по потилиці луснула:
-1 не сподівайся, і не жди — все одно не вернеться.
— Ох бабу-усю! Він же казав — як ітимуть назад...
— Уже пройшли — тільки іншою дорогою...
Прийшла як прибита. А тут і ще таке трапилося.
Пішов батько Катрин до церкви. По службі вийшов, зупинився постояти трохи, з людьми погомоніти. Стоять, балакають. Коли це підходить п’яний
Салихвон. Воно там і не людина, а так, п’яниці кусок був. Підійшов і зразу:
— Ну, як діла? Одно ще? Ну нічого, нічого... Ти ні біспокойся, старичок... Твоя Катря молодець — на всі боки пецькою повертає. Гопці-хлопці до мене —кучерявая у мене, га-га-га!..
Зблід старий, попрощався з людьми, пішов. А дома ледве поріг перестудив — а де Катря? Мати вже чує, що недобре щось готується, затрусилася вся. Закликала Катрю...
Увійшла дівчина. Глянула на батька... пополотніла...
— Ну, доню... Думав, я думав і рішив — іди ти собі до своєї Москівщини, шукай там свекрухи. Не хотіла нас слухати — послухай її. Будь щаслива в чужих людях, а до нас більше не вертайся. Та й не кажи нікому, що були в тебе батько й матір...
Поклонилася Катерина, загорнула дитя й вийшла мовчки з хати. Іде вулицею, а наші люди — хіба вони жаль знають?
— А куди це ти, Катериночко? Москалів шукати? Уп’ять закортіло? А ти не турбуйсь: оце скоро приженуть скадрон драгунів. То були гусари, а ці ще луччі...
В селі довго ще гомоніли про Катрю й про її лиху долю. Одні лаяли батька й матір, що рідне дитя вигнали з хати. Другі казали, що так і треба — нехай і інші дівчата учаться, як салдатам вірити. Та вже старі мало й знали, що поміж люди говориться: рідко виходили з хати, хіба до церкви.
А потім, чуємо, старий почав пити. Та не так, як люди, а просто нап’ється й розкидає гроші жменями.
— Нащо воно мені тепер здалося? Мені аби горілки у Мошка стало. Мошку! Стане у тебе горілки на мій вік? Мошку!.. Давай я тобі залишу усе своє добро, а ти за те будеш мене годувати й щодня горілкою напувати по конець мого життя. Згоден?
І що ж би ви думали — записав! Усе добро записав! Тоді вже з корчми й не виходив. А Мошко, мабуть, підсипав йому чого у ту горілку, бо щось старий дуже скоро після того почав хворіти, а незабаром і на той світ пішов. А стара оце, як бачите, зосталася — тиняється по чужих хатах та москалів лає, як побачить...
Сонце сіло. Почало темніти. Розійшлися баби, а Тарас усе сидить у своїм закутку і не може здвигнутися з місця. Велике людське горе проникло в його душу й заволоділо нею. А нашій Катрі хіба не могло такого трапитися? А Оксаночка? Невже і з нею може статися таке? У Тараса завмерло серце...
1
закінчив скаженим якимсь танцем, витинаючи "Горлиці" по-латині. Virgo, tanguam turtur Ad militem fertur,
Miles verout aquila Moriturus videns illam.
2
*0, відважні, що перетерпіли ще й не таке! Завтра йдемо далі по незміряних рівнинах.
3
Приходь, гостю, і володій по нас пенатами нашими.
4
Крижівниця — задня частина волового воза.
5
Приві — кільце, що ним прикріпляється ярмо 10 війя.
XXII
Застогнало село, коли розсипалося по ньому христолюбиве воїнство. Там кричить господиня, там визкотить порося, там кури кудкудахкають, там іще тільки благають, а там уже плачуть. І над усім тим паскудна лайка. Старіші люди тільки похитують головами, а малі хлопці повторюють нишком, стараючися завчити.
Дітвора між собою називала салдатів "уш" та "кабиш".
— А в нас уш стоїть!..
— І в нас.
— Наш як прийшов, зараз матір обхопив, а вони його кочергою...
— А наші мати тільки сміються, як їх уш обіймає.
Попав один такий "уш" і до хати Шевченків. Бачучи бідність, одразу почув себе ображеним. Інші товариші потрапили в багатші хати, а йому от довелося стати у такого голяка. Тому зараз же узяв начальничий тон.
— Етта што такоя? Знать ничево не хачу! — повторяв він і доладу й недоладу.
-Ефтой детворы чтоб і духу не било! Знать ничево не хочу!
Орини в хаті не було, тож мати крикнула на Тараса, щоб ішов геть. Своїх зоставила.
— Вони у мене такі, що нічого не займуть. То он той клятий, а мої...
— А рази ты, молодка, за фторым?
-А то ж...
Солдат крякнув.
— А дє ж твой муж то?
— А лиха його година знаЄт-Погнали з хурою кудись.
— А надолго ли?
— Та, може, на тиждень, може, й більше, — і сміялася очима. Салдат удруге крякнув.
Оксана мотнулася до сусідки, дістала запіканки трошки, спражила яєшню з салом і ще там, що знайшлося, поставила.
— Ну, садись же и ты, хозяюшка.
— Та я й постою. Кушайте ви...
— Да нет уж... как жа...
Оксана сіла. Коли солдат випив чарку запіканки, він задумавсятіа хвильку, а потім проговорив із жалем:
— Ех, нету правды на свете... Уш мы ли не люди! Верные, православные, настоящие, а вот не дал нам Бог ефтакой то. А ви — обливанцы проклятые, мазепин дух, а вот поди ж каку попивают то.
— А ви викушайте ще, коли подобалося.
Солдат викушав ще. Потім ще і ще, причім пив запіканку не так, як наші люди, пригублюючи, а по своєму, "залпом".
Чим більше випивав, тим ближче присувався до Оксани, а вона голосніше реготалася. Молов їй всяке із свого "салдатського нежитія".
— Сама главна унімательна — када стаїш за страє, так далжон стаять, как шалнєр, а ні далжон ваду піть і штаны паттягавать.
Оксана сміялася, хоч з усієї тиради могла зрозуміти тільки одно слово —штани.
Потім нахилявся їй до вуха й щось шепотів, а вона била його по виду кінцем рушника.
— Ну ты сама посуди — ідє ш нам, бедным салдатам, узять та?
(Продовження на наступній сторінці)