— А мені яке діло? У мене свій чоловік є! — і реготалася.
— Повыгоняй своих ентих вылупков...
— А навіщо ж їх виганяти? Нехай собі бавляться — вони не мішають.
— Да где уш не мешают... Али знаєш што? А пойду в энту вашу как ее... Клуня — во! А ты, — і знов шепотів на вухо.
Потім устав, грузний, обважнілий, ригнув кілька разів і, заточуючися, вийшов із хати.
Оксана покрутилася трохи, поприбирала на скору руку й вибігла, наказавши дітям не пустувати. В хаті зосталися діти Терещенки, сліпенька Марійка і Иосипко на долівці.
Степан поглитав недоїдки, вилизав сковороду, випив, що зосталося у пляшці. Погляд його впав на салдатську сумку. Вона лежала на лаві, застебнута на одну пуговицю. Очі хлопця загорілися.
— Ану геть мені з хати! — крикнув він на своїх. Ті, було, запротестували, але Степан ужив кулаків.
-1 мені йти? — несміло, тоненьким голосочком запитала Марієчка.
Степан згадав, що вона сліпа.
— Ну, ти хоч і зоставайся.
Хижим рухом притяг сумку до себе й поліз рукою. Намацав ганчірку. Розв’язав. Одна монетка покотилася на лаву. Степан запхав їх усі в рот і вибіг із хати.
Подавсь у садок і там заховав гроші у дуплі.
Потім вернувся. Крадучись навшпиньки, підійшов до клуні й заглядав усередину. Фізіономія його зморщилася від здержуваного сміху. Потім поскакав на одній нозі за ворота.
Далеко не побіг, крутився поблизу і галасав, щоб усі чули, що він на вулиці.
Оксана вийшла з клуні червона, поправляючи на собі одежу. Пішла в хату.
Тарас був на потоці. Робив там млина. Властиво не робив, а доробляв. Коли захотілося їсти, вернув до хати. Мачуха сунула йому об’їдків. Він подоїв і знову вийшов.
Салдат витягся з клуні вже надвечір. Загальна ситість, в усіх смислах, бачилася в кожнім його лінивім русі: і як він потягався, і як спльовував, як ліниво переступав ногами. Благословенний край!..
Увійшов до хати. Оксана крутилася коло печі.
— Ну, хозяюшка! Таперича бы, как етта по вашому, пора бы подвечеркивать али как.
— За того вже пора вечеряти, а не підвечіркувати.
-Вічєря етта само собою, а подвічєря само собою.
Він поліз у сумку. Нараз його лице почало набрякати. Ще нічого не говорив, тільки очі вирячилися й лице швидко-швидко червоніло. Коли воно стало майже синім від натуги, а очі мало не вилізли з орбіт, салдат рявкнув:
-Ідє мої дєньгі?
Оксана зупинилася.
— Які дєньгі?
— Вот тута были ф сумке! Три злотих!.. Подавай мне мои деньги! Знать ничево не хочу!
— Та схаменіться, господа служивий! Які дєньгі? Та коли я... Так хай мене мати божа...
— Тут не божа мать, а... Давай мне мои деньги!.. Знать ничево не хочу!.. Я служивий человек! За меня знаєш какой ответ держать будешь? Да я вас усех со двора повыгоняю! Да я вас усех распротакую вашу мать, у Сибирь усех!! Деньги мне-е-е! С-сию минуту!..
І лаявся, і бив кулаками по столу, і кричав.
— Отож лишечко, Боже мій!.. Та може ж вони закотилися де!.. Ви б таки пошукали...
— Да што там шукать? Что шукать? Знать ничево не хочу! Разгромлю воровское гнездо!.. Бей барабан! Трубы труби! Где моя винтофка? Я вас усех, растаких сынов-дочерей, перестреляю, как собак! Деньги мне мои подавай!..
Діти, що були в хаті почали плакати. Оксана, збентежена напастю, а трохи й налякана, не знала, що робити.
В цей момент увійшов до хати Тарас. В нещасливу хвилину увійшов він...
І те, що солдат зараз кричить, лякає Сибіром, розстрілом і образа жіночого достоїнства — що от людина, якій так багато було дано, не тільки зразу усе те забула, а ще й підозрює в крадіжці, і ненависть до оцього непокірливого, самолюбивого хлопця — все це одразу вибухнуло в душі Оксани й вона аж наче з радістю крикнула:
А оце ж, дивись, коли б не оцей і змантачив гроші! Тарас, нічого не розуміючи, дивився то на розлюченого солдата, то на червону пику мачухи.
— Эфтот не эфтот — это мне все единственно! Я искать не буду!.. Мне моє подай — и знать я ничево не хочу!.. Чтоб мне были деньги сей секунт!..
— Де ти дів гроші? — закричала Оксана, хапаючи Тараса за рукав.
— Які гроші?.. Що таке?..
— Та ти не придурюйся, собача душа!.. Гроші, що ти у дядька салдата вкрав? Мої діти чужого не займуть! Це одно у нас таке стерво у хаті! Давай гроші, а то я з тебе й дух твій собачий виб’ю!..
— Я не знаю, чого ви від мене хочете... Які гроші? Я на потоці був і нічого не знаю...
— Не знаєш?.. Не знаєш? — і ляскала хлопця по щоках.
— За що ви б’єтеся? — і пробував затулити лице руками.
Оксана аж захлиналася .
— Гроші давай! Гроші давай! Гроші давай!..
— Я не знаю, які гроші!.. Щоб мені очі повилазили, коли брешу!.. Щоб я світа сонця не побачив! Щоб я до вечора не дожив!
Але Оксана вже навіть не чула нічого. Вона вчепилася в хлопця, рвонула обома руками за волосся. Тарас упав, мачуха поточилася за ним. Кинулася до кутка по кочергу, хлопець зірвався на ноги і в двері. Оксана за сорочку. Вирвався, вибіг Оксана, репетуючи, за ним, але добігла тільки до воріт. Там стала й кричала умисне голосно:
— Я тобі, собачий виплодку, покажу-у!.. Я тобі, пся кров, жили усі вимотаю! Красти?.. Людей обкрадати?
Це вона, щоб усі чули. Але хто й чув, то не вслухувався, а тільки махав рукою.
— О!.. Вже Терещенчиха норови показує.
Тарас побіг у Желехів садок. Старий Желех, як іще був при здоров’ї, обходив садка, глядів. Сини пішли не в батька, за хазяйство мало дбали — і садок заник. Позаростав бур’янами, глодами, пліт обвалюється.
Там, у непроходимих глодах, знайшов собі Тарас схованку. Пролізти у невеличку дірку — і потрапиш мов у печеру. Над головою гілок густо-густо —хоч який дощ, то не проходить. А не темно — повно яснозеленого світла.
Тарас любив тут сидіти й думати свої молоді думи.
Тепер прибіг сюди задиханий, заплаканий. Швидко проліз у ту свою хату і ліг лицем у землю, сховавши голову між руки.
Ніщо так не ображає молодої душі, як безпідставне обвинувачення. Тарас прямо вився від болю. "Та я ж не бра-ав!" — кричало в нім усе, й він совав ногами, бив долонею по землі й прямо не знав, що з ним робиться.
Втомившись фізично й морально, заснув.
Прокинувся від ніжного дотику. В "хаті" було темно. Тарас злякався.
— Хто тут? — і голос його тремтів.
— Це я, Тарасику... я...
Голос Оришки... Ой, дорога сестричка!
— Я тобі їсти принесла, Тарасику... Ось давай руку...
— Ой, спасибі ж тобі, Ориночко, що ти мене не забула!..
Тарас міцно обняв сестру й притулив до себе.
— Ну, як там? Батька нема?
— Нема. Ма’ть, нескоро й приїдуть.
— А Ксанка?
Діти між собою називали мачуху "Ксанка".
— Та казиться... Кричить, що заріже тебе, як прийдеш.
— А я не прийду! їй-бо не прийду!..
— А що ж ти будеш робити?
— Тут і буду. Ти мені їсти носитимеш — прдвда? Будеш же?.. Будеш?.. Ніж у мене є...
Він витяг шматочок заліза, вкладений у колодочку. Це була його гордість.
Оринка роздумувала. Тарас хоч і був старший, але він захоплювався. Дівчинка підходила більш практично.
— А зимою як?
Тарас так далеко не заглядав.
— Та й зимою як-небудь... А може, батько приїдуть.
Оринка роздумувала далі. Тисяча практичних думок вертілися в голові.
— А на чому ж ти будеш спати?
— А так.
— Як "так"?
— Та на землі отут.
— Застудитися можна...
-Ов!..
Оринка пішла, обіцявши ще й завтра принести їсти.
— Тільки ти так, щоб оті чортенята Ксанчині не вислідили.
Без сестри Тарасові стало скучно, але вертати до хати він не хотів. Довго не міг заснути. Лежав на спині й думав. І темні та безвідрадні були ті думи.
Дивно якось жилося йому. В чому це полягало, він і сам не вмів би сказати, але відчував, що живе не так, як інші хлопці. Насамперед життя його було якесь... подвійне. Одне було оце, звичайне, буденне, коли треба їсти, сваритися з мачухою, спати... А друге — цілком інше. І присутність його, отого другого, клала печать і на перше, звичайне. В порівнянні з другим перше ставало якимось несерйозним, другорядним, маловартісним, починало сприйматися поверхово, терпіння минали швидко, буцім проходили во ім’я чогось вищого й варто було їх перетерпіти.
Якось так було, ніби носить Тарас десь у грудях вогник... тихий, теплий, що його треба берегти й леліяти, а він за те буде гріти й освітлювати шлях життя. І це було гарно відчувати, в тім була радість.
Так от останніми часами наче вогник той згас. А з ним згасло й те "друге" життя, зосталося само "перше"... нудне, вогке, сіре... І сам Тарас став від того сірим — і то весь, до дна. Давніше сірими бували тільки плями, слуги життя, окремі моменти й з ними легко було боротися. Тепер посіріло все. І день кожен сірий, і краєвид, і люди... Люди перестали бути носіями поезії, хранителями гайдамацьких та запорожських легенд. Краєвид перестав храните в собі невимовну красу ранків і заходів сонця, і не хотілося вже довідатись — а що там за горами? А чи далеко тягнеться ліс? А за ним іще що?
(Продовження на наступній сторінці)