...— Полюбуйтесь, гражданін, на кощунство...
Сссволочі!
...— Ішла бабка напроти комольців, напроти попів-комольців, і побачила кадила в комольців... Скрикнула! і — впала!
За бабкою карета допомоги не приїхала, бабку підвели громадяни.
...З південних кварталів города пішов теплий вітер; тоді комольці смолоскипи пускали, вогняні язики на тротуари. Біля собору, що напроти виконкому, комольці справляли комольське свято Нового Року.
...— Гражданін, подивіться, яке кошунство!..
...А висока каланча собору мовчки відходила в синю безодню неба. Ще пролетів вітер із південних кварталів города...
..Новий Рік. Щастя.
Думаю: чи не прийде щось інше? — Товариш Огре почув у чоботях воду, бо чоботи були діряві — і туди набралась вода... А під Новий Рік і Водохрища старого стилю, не "в стилі" уесесер, гадають про майбутнє на воді з воском і як "Світлана".
Товариш Огре згадав (бачив у друкарні), що на Різдво комольці мають колядки й щедрівки, але не ці:
— Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски...
...Ні!.. Не ці...— ...А життя йде рік за роком, і кожного року — стрічаємо Новий Рік: "чи не прийде щось інше?.."
...Товаришка Шмідт сказала: "Ви безпартійний?" — і стало холодно, як зима, і непривітливо, мов осінь.
...А збоку хтось регоче й розказує про "артемівців"; про дім пролетарського студента, про жінвідділ, про каесему. Тоді блакитнить весна дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога — сива зима із шкульгальною лицею в зимальну північ.
...— О...О...О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, віриш у своє призначення пророка!..
...І тоді дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальній душі поета. І припустім, він питає:
— Марусино, скільки років до наших великодніх дзвонів?
Тоді Маруся скаже:
— Я — радість. Я — тема твого життя. Летять журавлі по далеких полинних дорогах. Кричать одуди в гаях: "Уту-тут! уту-тут!" І ти знаєш, як буває біля річки, коли ловимо коропів, коли в прозору воду падає небо!.. О, дзвональна звена веснальної дзвими!..
...— А коли комольська процесія зникла за собором, прожектор погас. Тільки синє небо пливло в тротуари Байкальської вулиці:
Браво! Браво! Браво!
Гучні оплески стріли Льолю, коли вона вийшла після постановки пародії на "Лілюлі". Льоля горіла. Льолі згоріли вуха; потім зробила реверанс і побігла за лаштунки.
Вже все. Більше нічого не буде. Там, на Садовій, 30, у пролеткульті.
Тоді із зала вийшла публіка. Була публіка і публіка.
Одна публіка розходилась, друга публіка залишилась стрічати Новий Рік.
...Героїня вечора — Льоля.
Але герой вечора — бувший і т. д. — товариш Пупишкін. У фойє його качали на руках за труди по організації пролеткульту й пролеткультівських ідей. І за постановку — теж — пародії на "Лілюлі", п'єси Ромена Роллана: качали.
Товаришеві Пупишкіну хотіли зробити приємність і піднести від публіки сюрприз. Пішли за сюрпризом.
...Але в цей момент хтось уже підніс несподіваний сюрприз (це, безперечно, було нетактовно): статуетку з Дон-Кіхота.
Товариш Пупишкін трохи збентежився, але раптом кинувся на підносителя. І, обійнявши його, три рази — по руському звичаю — поцілував.
Тоді публіка (машиністка пролеткульту і писар пролеткульту) вийшли з сусідньої кімнати й піднесли вже справжній сюрприз Пупишкіну. Саме —
ТУЛЬСЬКИЙ ПУЗАТИЙ САМОВАР.
Товариш Пупишкін до того був зворушений, що заплакав радісними сльозами й поцілував по три рази — по руському звичаю — публіку, що підносила йому самовар: машиністку пролеткульту й писаря пролеткульту. Потім публіка ще щиро вітала товариша Пупишкіна й качала його на руках.
...А потім одна публіка зовсім розійшлась, а друга публіка зовсім залишилась.
...В театральній студії дзвеніли тарілки.
...Новий Рік. Щастя. На вулиці було ясно, бо людське щастя і найсправжніше це: бачити глибоке небо, чути весняні подихи, бачити зиму, літо, осінь, вересень... Це найсправжніше щастя, і не треба для цього гадати на воді, з воском і як "Світлана".
...В пролеткульті був некрасивий карлик Альоша — з Льолею приїхав. Прийшов уже й товариш Огре.
Але знову дивився горбун Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім раптом із тоскою і спорзно дивився на красивих дівчат.
..Летіла Маруся з товаришем Мамочкою й підморгувала товаришеві Огре. За стіл не сідали до пів на дванадцяту й никали з кімнати в кімнату.
Бігав пролеткультівський поет і всім декламував:
— "О, красний прекрасний цвєт! Рабочій, рабства больше нєт! Вперьод, вперьод! Время не ждьот. Так, і вздихая, і вздихая, на панелі ізмизганих уліц струітся Первоє мая".
Пролеткультівський поет ніяких авторитетів теж не визнавав,— як і Мамочка. Він був, так би мовити, зовні всякої "авторитарносте". Маруся каже: "Раніш досить порядні вірші писав. А тепер лаври імажинізму не дають покою... Пороть треба".
І ще Маруся каже: "Буває, люди течуть біля серця... Правда?" — і від неї так пахне сонцем, наче вона перепливла сонце, коли ярами проходив туман, а луки співали на "достойно" в юне небо... а хлоп'ята розкладали вогнище й пасли коней. Коні підводять голови, прядуть вухами й тривожно дивляться в ніч.
...Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дівчат, але дівчата не звертали на нього уваги.
Тоді підійшла до Альоші дівчинка, і некрасивий карлик погладив її по голівці.
Віддалік сиділа (теж) некрасива жінка. Від тієї жінки й пішла дівчинка. То була її мама... І мама сказала дівчинці:
— Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти не кажи, що я твоя мама, а скажи, що я твоя сестра.
Некрасива жінка, мабуть, хотіла кохати й тому не хотіла, щоб знали, що в неї єсть уже така велика дівчинка.
...Некрасивий карлик іще раз погладив по голівці дівчинку, по її м'яких, як пух, волоссях. Він спитав, показуючи на некрасиву жінку:
— Дівчинко! Ото твоя мама?
Тоді дівчинка сказала:
— Я сестра мамина, у мене мами нема!
...Прийшов товариш Огре з Льолею й з товаришем Пупишкіним. Дзвеніли тарілки. В одній кімнаті співали "малоросійських" пісень — трохи зажурних, не таких, як під Новий Рік.
...А Новий Рік — щастя.— У Льолі згоріли вуха, Льоля горіла й досі. Товариш Огре розгублено відповідав на запитання...
...Товаришка Шмідт сказала:
"Ви безпартійний?"
...О, красний, прекрасний цвєт! Рабочій, рабства больше нєт!..
А в фойє й досі говорили про те, як товариші Пупишкіну піднесли самовар — сюрприз од публіки, і досі кричав Мамочка.
...Нарешті покликав за стіл. Дзвеніли тарілки. Було пиво. В сусідній кімнаті була й "миколаївська". "Миколаївську" пили ті, кого викликав — по секрету — пролеткультівський поет. Були тости.
...Маруся верещала:
— Слухайте про начотчиків. Скоро почнеться політпровірка. Наша публіка майже збожеволіла: зудить-зудить, як приготовішка. Скоро на Сабурову дачу пачками... Словом — Гопсаса!
Але Марусі ніхто не слухав, і вона втекла з вечора.
...Товариш Огре захмелів.
Захмелів і горбун. Тоді сказав товариш Огре товаришеві Пупишкіну: — Так, я п'яний.
Але що в п'яного на язиці, те в тверезого на думці... Знаєте?.. І скажу правду: боляче! Бо ні сюди ні туди: біла ворона.
Товариш Пупишкін сказав:
— Совершенно правільно: ні сюди Микита, ні туди Микита... Це участь інтелігенції... Ну, а як мені правду сказати, то і я трохи інтелігент. Правда, не той, так би мовити...
...А пролеткультівський поет знову кричав над Льоліним вухом:
— Вперьод! Вперьод! Время не ждьот!
Льоля думала про постановку пародії на "Лілюлі", потім подивилась на товариша Огре й задумалась.
...Дванадцята година.
Новий рік. Щастя. Новий рік по новому стилю, "в стилі" уесесер.
...Товариш Огре говорив:
— Так, я трохи п'яний і скажу: сіра осінь на моїй душі... А два з половиною роки я був членом капебеу, і на всіх фронтах... а тепер боляче: знаєте — біла ворона...
Товариш Пупишкін говорив:
— Совершенно правільно! Це закон матеріалістичної діалектики. Битіє опредєляєт сознаніє. Іде на зміну пролетаріат.
Потім товариш Пупишкін підійшов до самовара, до свого сюрприза, і сказав:
— Хороший самовар. Справжній тульський... Так що молодці, хлопці!
...Некрасивий карлик Альоша раптом зірвався й пішов у куток. Теплий хміль із голови перейшов йому в нутро, і відчував горбун, що наростає в грудях, накипає щось, і дивився на красивих дівчат уже злісно й спорзно. Але раптом усе туманилось — тоді виростали перед очима дикі поля й розстріляний горизонт,— і от загорівся захід. Вечір. Перепелиний бій, і так незносно пахне трава.
...— Чого ви замислились?
До Альоші підійшла некрасива жінка, яка залишила свою дівчинку в сусідній кімнаті. Некрасива жінка, граючи очима, сіла біля горбуна.
...— Сіла?
— Сіла!
...Тоді некрасивий карлик спитав злісно й яро:
— Чого я задумався?
(Продовження на наступній сторінці)