Француженка — породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують.
Фур'є каже:
— Колего, товар хороший. Може, купите?
"Колега" усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур'є вже не дивляться, і вона вже їм не каже:
— Колего, товар хороший.
Фур'є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор — це логіка її любови.
...А Льоля підвелась і зідхнула.
Тоді в кімнату входить горбун.
Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона "забула" віддати й тепер хоче комусь продати.
...— Як по-твоєму: треба говорити про це чи ні?
— Покинь дурниці! Нічого я не знаю.
— А я от знаю...— І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур'є: віолончелю.
...А музика така:
— на мільонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.
...І раптом шум: то за вікном проходять табуни, мабуть, каравани на північ...
— Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
Але віолончель бурю — тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді коні вдарять на гони й скаженів... І знову гриміла зоря на далеких шляхах....— Хеопс-Хуфу!..
...— Льольо!
— Я.
— Ти слухаєш?
— Слухаю.
Француженка не стихала.
...І тоді ж, коли чуєш віолончель, мадам Фур'є хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.
І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:
— Савойя!
І думає, що савояри — убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.
...Альоша сидить, задумався над героїчною п'єсою, а потяг кричить у степу:
— Гу-гу!..— довго, спроволока.
І думає горбун тоді про Мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної Мафії — він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі життя,
...І знову зажурно сказав Альоша.
— Савойя!
МАДАМ ФУР'Є
..Льоля пішла й сказала:
— Драстуйте, мадам Фур'є!
— А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий Рік. Це радісно... А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік — це радісно... Я буду святкувати і ваш.
Льоля сказала:
— Ви хорошая, мадам Фур'є, і я вас люблю за вашу щирість. Мадам Фур'є збентежилась, заметушилась, а потім не знала куди положити руки.
— Ви, Льольо, мене так схвилювали — і мені соромно, бо я забула про ласку.
Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни.
Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано:
ще не зібралась студія, щоб готовитись — генеральне — до постановки пародії на "Лілюлі". Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузе на гальорці. Це перший раз. Огре сказав:
— Я люблю Карузе за теплоту в його голосі.
І Льоля тоді подумала, що він сказав:
— Я люблю тебе, моя кохана.
Потім він провів її до самої квартири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулігани.
...Мадам Фур'є два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончелею, бо вона була колись у консерваторії.
...Проходив трамвай повз будинок — це було чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.
...У мадам Фур'є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.
Француженці на лівій щоці родимка й три волосики на ній. ...Тоді Льоля подумала: мадам Фур'є і "Лілюлі". А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції. Коли віолончель стихла, Льоля сказала:
— Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує.
Мадам Фур'є сказала:
— Я, Льольо, не скінчила консерваторії — і я не передам тонких нюансів моєї симфонії.
Льоля сказала:
— Ах, мадам Фур'є, ви мене не зрозуміли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончель — жива істота, і в ній жодного дисонансу... А от у моїй душі не те.
Француженка обняла Льолю й сказала:
— Ви Льолю, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба... як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.
Льоля тихо дивилась на мадам Фур'є й мовчала. Тоді француженка говорила далі:
— Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.
Інакше й ви, Льольо, будете "іскопаємоє". Я знаю, це мене так... Але я вже інакше не можу. Вам треба інакше, по-новому. Інший дух. Більшовизм. А я, Льольо, труп.
Мадам Фур'є схилила голову на віолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потім раптом француженка скинулась:
— Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогодні стрічаєте Новий Рік. І я буду стрічати Новий Рік — гарно: все думаєш — "а чи не прийде щось інше..."
Ще шумів трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур'є піде стрічати Новий Рік, і їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур'є стрічати Новий Рік у пролеткульті, що на Садовій, 30.
Льоля попрощалась і пішла в свою кімнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрібницями біля охотного ряду і на тумбочці підручники й французький роман, здається, Гюго, і Анна Кареніна французькою мовою з порнографічним малюнком на обкладинці.
...Сидів некрасивий карлик Альоша, і Льоля йому сказала:
— Ти, Альошо, дійсно художник. Ти гарно придумав: саме так і кричить паровик, коли вилітає в степ.
IV
Товариш Огре був на тютюновій фабриці — по хроніку. Там його стріла жіночий організатор — товаришка Шмідт, яку він часто бачив у парткомі. Товаришка Шмідт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.
...— От подивіться, як ми будемо святкувати. От подивіться.
...Був зал, в —залі — буфет, а в буфеті — конфети, яблука та інше. Ще в залі було багато дівчат-робітниць із фабрики, які вибігали в зал, підбігали до вікна, дивились у свічадо, і від них пахло дешевими духами. Потім дівчата товпились біля дверей і питали схвильовано.
— Ще?.. Та де ж вони. Господи...
Вони чекали оркестрантів.
Ще було: піраміди (стояли для краси) з рекламою — "Папіроси тов. Петровскій" і з рекламою — "Осінні скрипки".
...Товаришка Шмідт схвильовано говорила:
— Ну, скажіть щиро: де це в світі?.. А може б, хто інший зробив?
Товариш Огре сказав:
— Ясно. Тільки — ми!
Товаришка Шмідт була безмежно рада і рожево-схвильована. Вона побігла до піраміди "тов. Петровскій" і до дівчат, що нетерпляче чекали оркестрантів, і не знала, що їй іще зробити, бо все вже було зроблено.
...А коли товариш Огре зібрав хроніку, товаришка Шмідт спитала:
— Ну, а як у вашім районі? Ви, здається, в Замалайськім? Тоді товариш Огре почервонів і збентежено сказав:
— Я — безпартійний!
— ?.. Ви безпартійний?
...І побігла чорна кішка.
...Товаришка Шмідт холодно сказала:
— А я думала, ви в парткомі... Товариш Огре гадав, що він згорить, і думав несподівано про Тайгайський міст і — під ним паровики.
Товариш Огре сказав:
— До побачення!
Товариш Шмідт сказала:
— До побачення!
Але це було так холодно, ніби зима, і непривітливо, ніби глибока осінь.
...В голові блукали уривки. "Ясно. Тільки — ми!"
...На Байкальській вулиці товариш Огре бачив великий прожектор, що освітлював усю вулицю й комольську новорічну процесію. Це, безперечно, було грандіозне видовисько. Пливло голубе небо, з ріки пахло баговинням, ніби й справді баговиння було зимою. За ріку в темряву відходила міська жура.
...А комольці сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники й освіщали вулицю сотнями чарівних смолоскипів. За комольцями гуділи натовпи.
...На розі товариш Огре побачив заступника Пупишкіна — товариша Мамочку. Мамочка біг у трактир до вірмена.
...Сотні ватажків світової революції дивились із будівель із наказу виконкому... Але знову була розпроклята тоска.
...— Гражданін, будь ласка, пропустіть!
(Продовження на наступній сторінці)