— Трапилось якось роздушити кузочку,— глянули Бертольдові у вічі прозорі, як чиста криниця, блакитні, як небо весняне, два вогники: — То щоб більш не було безпотрібного смертоубивства, ношу оці дзвіночки.
Та Бертольд слухає й не чує слів. Не вухо, душа п'є звуки чеканого голосу. Не тембр, а сенс — глибокий, таємний, прихований сенс — ловить він у тих модуляціях й відчуває, що з цієї хвилини прихожий чернець є той близький, свій, єдиний, з ким він може почувати себе, як з рівним. І чого б тільки не схотів від нього цей чернець, все для нього він зробить, не роздумуючи й не вагаючись.
А той ніби чує ще не сказану думку: "Брате Бертольде!"
Червоним рум'янцем вкривається Бертольдове обличчя: отже, він навіть знає й пам'ятає його наймення!..
— Брате Бертольде. Маєш там за лабораторією малу келію для фамулюса. Та ж не вживаєш ти її, бо не маєш і фамулюса... Чи не так? — усміхається лагідно й ясно. І цим усміхом бере Бертольдову душу, немов теплими руками обнімає.
— Так... брате... брате...
Бертольд і досі не знає навіть і наймення гостя, і його становище в ієрархічній драбині.
— Досі...
Це "досі" раптом стає перед уявою Бертольда якоюсь лінією, що поділяє його життя. Там, по той бік тієї лінії, — там безповоротне, далеке й нецікаве минуле. Тут—по цей бік того "досі" — палаюче вогнями, сяюче іскрами — нове, прийдешнє. Але як звати його? Як звертатись до нього,— міркує Бертольд і чує:
— Брат Бертрам я. Бертрамом зовуть мене люди: не маю чого під тебе скривати,— і всміхається знову, а очі дивляться кудись в далечінь, немов за межі життя і смерті.
Тепер Бертольдові ясно: вони зійшлись, бо не могли не зійтися. Вони — найближчі до себе й шукають один одного, немов з часів одвічних. А Бертрам на те відповідає лагідно й просто:
— Так от ми й зустрілись нарешті. Але не здивуй мене, брате. Втомився трохи я. І безконечними мандрівками, і марною пошаною людською, якої — сам, здоров знаєш, не важко здобути.
Отож чи не дозволив би брат Бертольд, коли буде можливо, відпочити йому, Бертрамові, якусь часинку в тій келії, що для фамулюса за лабораторією? Перешкоджати в праці він братові Бертольдові не буде. А може, коли й думку нову підкаже, бо ж, не хвалячись, сказати може, що він, Бертрам, досвід деякий має, як з вогнем поводитись.
— Тільки ж, щоб мій відпочинок був правдивим відпочинком, зроби, брате, мені ласку й не кажи про це нікому. Ані братові Нарцисові...
Тільки всього?.. Чому ж цього не може пообіцяти Бертольд?
— Звичайно.
IX. SULFUR FLORIBUS MORS EST
Задушливу сутінь ще тісніш згущало
Олійне сяйво синьої лампадки,
Що в пітьмі сій з'ясовувала все.
Є. Маланюк
І почалися для ченця Бертольда химерні дні. Дні захоплення, піднесення, напруження, мов після безнастанного оп'яніння. Думка не лише ожила, але ж справді стала мов туго наточена пружина. Працездатність неймовірно збільшилась. Обрії прояснились й на духовному виднокрузі щораз сяяла й притягала нова зоря. Праця мов горіла в руках. І в тім процесі праці, що захоплювала його цілком, понад усе виносила у недосяжні вершини ідей та мрій, не міг зауважити Бертольд одного, що в дійсності було найголовніше... Тільки тепер впізнав Бертольд безмежну радість щільного єднання двох душ, злиття докупи двох вишколених розумів, силу колективної логіки обдарованих умів.
Яка велика, яка прекрасна сила — друг, що на нього можна спертись, покладатись, як на самого себе, або навіть і більше!
Бертрамова ерудиція видавалась Бертольдові безмежною. Він був і алхімік, і філософ, і гуманіст. Знав також і речі світські, лицарські. Що ж до логіки та діалектики, то Бертольд твердо вірив, що другого такого немає в світі. Безперечно, в товаристві такої незвичайної істоти будуть одкриватись несподівані й осліплюючі обрії!..
Але ж у тім єднанні з італійським ученим було й щось, що часами, бодай на хвилину, неначе набігало грозовою хмаркою на цих сяючих обріях. Хто був брат Бертрам? Який зв'язок існував між ним і тим таємничим портретом в замку Анклітценів? Що було те, що з дитячих літ в'язало їх докупи, дарма що лише тепер Бертольд довідався про існування реальної істоти, котра раніш видавалась йому тільки згадкою про когось, вже не існуючого.
На всі обережні Бертольдові питання була хоч ніби й докладна Бертрамова відповідь, але ж відповідь така, що з неї не лишилось жодної окресленості. Дізнався Бертольд лише те, що рід Бертрамів так давній, що "майже вічний", та що Бертрамові родичі й кревники розсипались по всьому світі. Тож нема дива, що якийсь з його близьких міг появитися і поміж Анклітценовими попередниками. Бертольд мусив задовольнитись цими поясненнями й рідко повертав до думок про це. Та й справді: хіба ж йому мало того, що він тепер мав? А зайві думки та медитації лише перешкоджають праці, котра мусить привести його до таких наслідків, що ім'я його стане на віки вічні незабутнім. Бертрам це йому безперечно забезпечує.
Щоправда тепер, відданий своїм почуттям та думам, Бертольд майже забув, що він — у кляшторі. Коли ж і приходив до церкви на службу Божу, то лише на те, щоб ще якусь хвилину бачити брата Бертрама, котрий в хвилини загальнокляшторних побожностей ніколи не лишався в Бертольдовій лабораторії. Але Бертольдові нетерпеливилось: служби він не чув, як колись не чув капеланових казань, а, пильнуючи Бертрама, помічав, що й той у церкві, чи взагалі при людях, неначе зовсім мінявся, немов якось вицвітав, стаючи подібним на кожного звичайного ченця. Видимо, що й Бертрама мало притягали до себе побожності, бо ж коли при закінченні служби він виходив з костьолу, а Бертольд поспішав до лабораторії, щоб наздогнати його,— завжди спізнявся: Бертрам вже був там. Між братами й погляд Бертрамів був не той, такий самий, як і для всіх інших братів: і мова була сіра, безбарвна, не захоплююча, навіть не така досконала по формі та логічній концепції. Та що там, навіть і тембр голосу помітно змінювався й не було в ньому отієї своєрідної детонації, до котрої так звик Бертольд і котра відразу переносила його ніби в інший світ. Ніколи не чував Бертольд при людях і милого дзвону ніжних Бертрамових дзвіночків. При людях, хоч щодо цього вони не домовлялись, ніколи й нічим жоден з них не виявив своєї взаємної близькості: навпаки, при погляді збоку здавалось, що між ними взагалі не було жодного знайомства, а більшість ченців були певні, що вони ніколи не сказали один одному й слова. Та це б і не видалось нікому дивним, бо брат Бертольд тепер став як схимник: він лише коротко відповідав братам на запити, сам же ніколи й ні з ким не починав розмови. І справді, що могла йому дати балачка з "одиницями з маси"? — як тепер часто в думці Бертольд називав братів, або ж і взагалі окремих людей.
Бертольд так привик бачити біля себе Бертрама, котрий, здавалось, ніколи й не виходив з його лабораторії, що інакше й не уявляв собі свого життя, як лише з ним в товаристві. Часами вони мовчки працювали кожен над своїм, часами Бертрам сидів задуманий біля вікна й уважно вдивлявся в небо.
— Бачить небо відслонене. Бачить і всі таємниці його,— міркує Бертольд і чує, як серце наповнюється невимовною любов'ю до єдиного й вірного друга. І за думками про нього Бертольд не помічав нічого й нікого довкола.
А тим часом безперечно дещо змінилось за цей недовгий час, що в кляшторі гостювали італійські ченці. І коли б Бертольд не був цілком заглиблений в своє дивне щастя, то він помітив би, як змінилось відношення братії до нього, зауважив би також, що брат Нарцис уже не носить йому квіток, та й взагалі ніколи не заходить до його лабораторії, побачив би й те, що брат Криспін та патер Сильвестр просто оминають його, коли з ним здибуються. Взагалі помітив би, що довкола твориться щось для нього прикре й неприязне. Та ж Бертольд не бачив нікого й нічого. Єдину явну прикрість робив йому жебрак Абель.
Ще раніш, як приїхали, з Пізи гості, появився він під кляштором. Тоді Бертольд навіть зрадів його приходові, бо ж дурник неначе приніс з собою частину його дитинства й замкових згадок. Але Абель швидко почав набридати йому тим, що, коли його — на заступництво Бертольдове — пустили до кляштора, він раз у раз вовтузився під вікнами його лабораторії та причитував якісь заклинання.
Коли ж приїхали гості, Абель став неначе одержимий. Тепер він вже ходив, як тінь, за патером гвардіяном, плакав, благав, повзав навколішках і кричав:
— Виженіть! Виженіть диявола!
Марно всі ченці намагалися заспокоїти дурника. Патер Герхард звелів навіть кільком отцям по черзі читати над ним екзорцизм, щоразу його переконували, що біса в собі він не має й що біс до праведного кляштора підступити не сміє,— не помогало нічого: Абель тягнув своєї.
Щоправда, це нікому не чинило шкоди, лихого нічого від нього ніхто не зазнав, юродивого ж тому й вважають за юродивого, що вчинки його не такі, як у людей нормальних. Тільки що патер гвардіян звелів принаймні на час перебування в кляшторі гостей примістити його в курені, де фра Нарцис ховав різне своє городницьке та садівницьке приладдя.
(Продовження на наступній сторінці)