Але ж Нарцис насмілився сьогодні перервати Бертольдову працю. Він здмухнув сажу з Бертольдової ряси й легенько погладив його по плечі:
— Та ні, брате! Гості, кажу, тут! Приїхали... Шестеро. Тож не помилися, брате, як я був помилився. Один з них має отакенну бороду. Я й гадав, що то з них найстарший. Воно ж, брате, виходить, то — лише їхній скриптор чи архіваріус абощо. А головний — отець пріор їхній тобто...
Бертольд зморщився, немов йому закрутило в зубі:
— Брате Нарцисе, мене це дуже мало цікавить...
Рум'яне, наївне, немов дитяче — з навмисне прив'язаною жовтавою борідкою, як китичка на колосі кукурудзи —— обличчя старого садівника вкрилось одночасно й рум'янцем, і сумом. Нарцис глибоко любив Бертольда, саме тому, що зовсім не розумів його. А що Бертольд був такий неподібний до інших, а особливо ж до самого Нарциса, завжди всім задоволеного, веселого й співучого, Нарцис з найбільшою радістю служив Бертольдові. нічого під нього не жадавши, як і від інших братів. Тепер старий відчув біль, немов по ньому хльоснули бичем. Не тому, що брат Бертольд негречно обірвав його щиру радісну мову, а тому, що він, Нарцис, невчасно вирвався зі своїм оповіданням і не догодив Бертольдові.
— Я знаю, брате... Вибач... я лише...— Нарцис підняв на Бертольда очі, повні благання, але Бертольд не бачив його й не чув його слів.
Старий втягнув голову в плечі, як равлик, що ховається в мушлю, діткнутий у вразливе місце, тихо зітхнув і нечутно вийшов з лабораторії.
Бертольдові й на хвильку не прийшла в голову думка — вийти назустріч гостям, приєднатись до братів. Буде кому вітати й без нього! А коли вони поцікавляться побачити і його — то самі сюди прийдуть. О, щоб патер Герхард не привів їх похвалитись лабораторією та й ним, її автором і творцем!..
І справді, патер гвардіян в першу чергу мусив похвалитись "сходячою зорею" свого кляштора. Тим більше було цікаво показати ученим гостям, учневі "самого" Алессандpo-де-Спіна, доброчинця людства, що з поміччю Божою створив чудо, вигадавши такі скла, які повертали людям втрачений зір, — свого винахідника в його новій лабораторії, просто за працею. Тож Бертольд і справді незчувся, як його майстерня, що в ній звичайно не було нікого стороннього, враз заповнилась по береги братією на чолі з чужими ченцями.
Настроєний заздалегідь проти останніх, Бертольд відчув майже фізичний біль, коли хтось з рухливих південних гостей необережним рухом викликав дзеленчання наповнених реторт. Зі стола злетіло на підлогу кілька листочків пергаменту, — й в Бертольдовій уяві виплив з минулого напівпризабутий образ, як колись ще там, у вежі, покійний батько зі своїми гостями змітав з його робочих столів розпочаті праці та приладдя. Звісно, не було це те саме. Та ж дивні почуття відроджуються при подібності обставин. Бертольдові стало терпко на душі, як тоді, кров клекотіла й треба було великого напруження, щоб не виявити назовні своїх почувань.
Тим часом патер гвардіян закінченими латинськими виразами, хоч і без зайвих прикрас та елегантних, вишуканих зворотів, що саме починали входити в моду, знайомив гостей з "любим сином своїм Бертольдом".
Бертольд стояв, не підносячи голови. Стояв, як школяр, що йому перешкодили в здійсненні палкого бажання. Була йому неприємна й стисла гвардіянова латина, й розквітчене південною чемністю, межуюче з виявом захоплення, привітання патера Цірінуса з ніколи до тепер не чуваною вимовою, що в ній настирливо виривалось незнайоме "дже". Нарешті, коли вже промова гостя дуже затяглася, підвів очі.
Перед ним метушився маленький, рухливий, сухий і темний, мов в'ялена рибка, чернець. Живі, цілком молоді очі, чорні й блискучі, мов розпечені вуглики, дивились на Бертольда крізь виблискуючі скельця великих круглих окулярів. Від того ті очі видавались неприродно великими, а сам промовець — настільки непривичною постаттю, що Бертольдове роздратування раптом перейшло в ледве стриманий, внутрішній сміх.
"Так от такий той "illustrissimus" та "doctissimus", сушений чорнослив, якого патер гвардіян, а і ним і вся братія вважають восьмим дивом світу?"
Тим часом "illustrissimus" закінчив свою промову й швидко оглядав лабораторію.
— А оце, doctissime, саме по вашому фаху,— всміхався щасливий патер Герхард, легенько збовтуючи перед патером Цірінусом рідину в скляній реторті. Рідина з прозорої, що лише на споді посудини мала трохи осаду, стала молочною.
— Це — сік гадючника з сіллю! — ніби зрадів патер Цірінус. — От і добре. Дозвольте трошки на руку. — Й він відгорнув рукав своєї ряси та почав терти собі лікоть. — Я дуже вдарився сьогодні ранком, гуцаючи на мулі,— пояснив він. — Бо той мул, старий грішник, чогось ізлякався й так метнувся вбік, що я мало не впав.
— На вашу контузію брат Бертольд дасть вам справді гадючника, але це,— говорив патер Герхард,— це — знаменитий лік на запалені очі! Помагає дивовижно!
— А, виходить, то — концентрований сік з гарбуза? — вже до самого Бертольда звернувся Цірінус.
Але Бертольд труснув головою й відрубав коротко:
— Цинкова вода.
— Як? — незмірно здивувався чужинець. — Метал? Насміляєтесь давати метал на очі?
— Насмілюємось,— коротко відповів Бертольд, якого знову вже заносив вихор.
Тим часом "цокочуча" й "джеркаюча" латина, мов кроки кованого мула по кам'яних плитах, — помислив Бертольд,— полилась нестримним потоком. Патер Цірінус говорив вільно й легко, немовби буденною мовою про буденні речі, й це здавалось Бертольдові, що цінив латину, як мову науки, мало не хулою. А італієць мов лекцію вичитував, розповідав, підтримуючи прикладами, незвичайні властивості обкладів з гарбузового м'якуша на хворі очі.
— Найвченіший з учених, дом Валафрід Страбо, в праці своїй "Hortulus" — доводив патер Цірінус,— в праці, що повно й досконало трактує про лікувальні рослини та зела... вважав cucurbita...
Бертольд мовчав, відчуваючи повну зненависть і до патера Валафріда, й до його "Hortulus-а", хоч і сам часто користав з тієї визначної праці. Щодалі все більше його дратувала кожна фалда рухливої чорної ряси італійського вченого. Дратувало його, що та ряса висить на своєму господареві так, ніби він не мав жодного тіла, а був тільки тичкою з вузенькою поперечиною в раменах, вужчою за нормальні людські плечі. Дратувало й те, що гість підстрибував, як чорний кіт на садовій стежці. І, щоб позбутися того роздражнення, Бертольд вже нічого не слухав, лише помалу почав розглядати інших гостей. Оглянув уважно одного, другого й раптом — аж скам'янів. Дом Цірінус, інші гості, патер гвардіян, всі присутні брати — немов їх здмухнув вітер, зникли всі з лабораторії. Дійсність і загадка, реальність і думка змішались в яскравий гармидер барв, звуків, образів. На Бертольдову душу накотилась велетенська хвиля неймовірної, безмежної радості, затопила його всього, підносячи до екстазу.
Серед гостей, просто перед Бертольдом, стояв живий, реальний, з дитинства Бертольдом улюблений "чернець-вартівник" з батьківського замку. Перед ним був той, хто був для нього ще з дитячих літ солодкою загадкою, близькою й дружньою істотою, в присутності якої — навіть в присутності його мальованого образу — він, Константин, знаходив задоволення й радість життя, спокій душевний і силу до подолання більших труднощів. І от — той мальований, неживий образ тепер ожив і стояв перед ним, в його лабораторії, коли він, Бертольд, так тяжко боровся з самим собою, щоб не пуститись берега й не наробити нечуваного в кляшторі бешкету й осудовиська.
"Et verbum caro factum est",— вилились всі Бертольдові думки в одну формулу.
Сльози підступили до горла. Серце скакало, готове вирватись з грудей. В мозку підплигувало, як стрибав колись роздратований Локі, одно одним слово:
— Нарешті! Нарешті! Нарешті!
А він, той "він" — без наймення — стояв, дивився Бертольдові прямо в очі й своїми мудрими, блакитно-чистими, як у дитини, легенько усміхався, розумів Бертольдові почування й неначе говорив мовчки: "Так, так! Це я"
Бертольд не міг відірвати від нього свого погляду. Він знав на портреті кожну рисочку, навіть напрям маляревого мазка, на тім чи іншім місці ряси, перегиб хвилястої, "мов мед текучий", бороди, й тепер шукав, перевіряв на живій людині всі ті знайомі й так любі йому з дитинства риси.
Так, це — дійсно "він". Це — він, і нічого йому не бракує. Прекрасно збудована, ні худорлява, ні повна постать в розквіті людського віку. Обличчя, як з білого мармуру вирізьблене, закінчене тонкими, мистецькими лініями. Золотиста, неначе з гофрированого шовку борода, довга, пухка, "текуча". І ті щирі, притягаючі, як магнет, очі. Чи ж були колись ще інші такі самі на світі, щоб так відповідали всій постаті, повній досконалої гармонії?
"Нарешті зустрінулись! — бігли думки. — Тепер пізнаємось. Почую його мову. І зненацька безмежна відданість охопила всього Бертольда. Коли б ще не присутні, можливо, що кинувся б до гостя й цілував би йому руки, ноги.
Я піду за ним. Я буду з ним. Куди піду, де буду,— то однаково. Аби з ним, з ним!..
І ніби відгук Бертольдової радості, десь близько-близько, немов біля нього, задзеленчали сріблястим сміхом ніжні дзвіночки...
— Сарна під вікном...
(Продовження на наступній сторінці)