І вона, та освоєна сарна, була така мила. І весь світ став осяяний. Навіть "патер Цитринус" зі своєю безконечною балаканиною про cucurbita, і той був милий і достойний подяки за те, що привіз із собою цього "вартівника", який не дивився більше на Бертольда, а легенько скручував у руці пергаментний сувій.
Бертольд усміхався. Очі його палали, навіть темний рум'янець пробився на його оливкових щоках, а руки були притиснуті до серця. Йому здавалось, що над його висками віють легесенькі крила. Чомусь на одну мить, як тінь прозора, понад думками пролетіла хмаркою Колумба... Але та хмарка враз розвіялась: йому засяяло світло з блакитних очей "вартівника", й вуха були повні веселої, ніжної мелодії срібних дзвіночків, що вже видзвонювали не там, в кляшторному саду, а таки прямо в Бертольдовому серці...
VIII. ТАЄМНИЦЯ
Духа лінощів, жури, владолюбства
та пустомельства не дай мені.
Єфрем Сиріянин
Гості пішли на відпочинок до приправлених їм зі всіма можливими зручностями келій. Час рекреації. Але в цілому кляшторі така тиша, як буває у велику п'ятницю. Бо ж отець гвардіян наказав братії лише мовчки прогулюватись в саду, не робити жодної праці, що викликає якісь звуки, розмовляти стиха й не славити Господа ані співом, ані грою на музичних струментах. Щоб дати повний спокій гостям для відпочинку таким чином порушили й одвічні кляшторні звичаї. Бертольдові не пощастило ні в лабораторії, ні потім в порі обідній та по обіді підійти ближче до того, кого він в духу називав "своїм" братом. І від цього пригас його радісний настрій. На серце неначе хто насипав попелу. Думка зів’яла, втратила пружність і лежала нерухома та безсила, мов розкручена пружина.
Блукав самітно віддаленою, зарослою хащами частиною обори, що лежала далеко за парком. Сюди звичайно не ходив ніхто з братії. Тут було завжди порожньо й тишу порушували тільки самі птахи та вивірки. Бертольд любив ці здичавілі алеї, поплутані диким хмелем та ожиною, на якій висіли темні гранати всуміш з довгастими коралинами барбарису. Великі старі осики творили тут окремий гайок. До них, немов гості з чужої сторони, прийшли темні пірамідальні тиси та кілька старезних хамакипарисів-туй.
"Ніби тіні колишніх ченців, перевтілених у дерева",— часто думав, проходжуючись, Бертольд.
Згадав і сьогодні це порівняння, але терпкий усміх торкнувся його уст і в думці Бертольд додав: "І навіть перевтілені не хочуть покинути кляшторних стін. Подумати, як тут, справді, гарно!"
Вперше за весь час перебування в кляшторі спитав себе про це. І ніби хтось поставив його збоку, й несподівано кляштор видався йому в'язницею або труною, до якої впакували його, живого, навіки.
"Стривай! спинив сам себе. — Та хіба ж ти опинився тут не з власної волі?"
"Добре з власної волі,— відповів якийсь інший голос, — коли треба було рятуватись перед збожеволілим батьком!"
"Так ти ж від смерті тікав і тут шукав життя. Навіть казав, що життя в кляшторі вважаєш за єдино можливе для вченого, котрий хоче працювати"
— Ну, казав! Так що з того? — злісно й вголос спитав Бертольд. — Тільки осел завжди лишається при своїх думках, а людина чей же може думати різно.
"Може, коли щось в ній чи довкола неї міняється,— відказав голос. — Май же сміливість сказати собі самому, що змінилось не те, що довкола тебе, а те, що в тобі самому!"
Бертольд сперся спиною об стару сріблясту осику й скупчив думки, щоб знайти, як велить чернече "правило", в побожних роздумуваннях помилку в своїй душі, й тим налагодити зруйновану рівновагу. Але чомусь незвичайно нудними й непотрібними здались йому сьогодні "роздумування по правилу". Ялові вони, як і вся його тутешня праця. Бо ж і думки, і вся його душа замкнена тут в грати всяких правил та приписів, не потрібних ні людям, ні Богові.
"І душу взяли у в'язницю",— знов приходить лиха думка, а її здоганяв ще більш грішна: "Чи ж не ліпше було б у пеклі, як тут, де він крутиться і вдень і вночі біля свого горна? А за що?"
От, він вигадав знамениті фарби. Таж з них будуть користати інші, майстри вітражів, і за те збиратимуть хвалу й славу, як повний колос у жнива. А він? Звісно, хто ж спитає про винахідника фарб? Так і зі всім, що він зробив і що робить, не маючи часу навіть стерти з обличчя сажу. Так за те ж і глузують з нього, що він—"нігер"...
Навіть, коли б і лишилось його авторство, то не буде згадане його власне наймення, буде тільки "Нігер", або навіть ще простіше: "Всі-бо твої досягнення,— якось сказав патер гвардіян,— всі вони — наші, монастирські". Чернець не має нічого власного, ані слави!
— Дякую! Дуже дякую! — сказав знову вголос, а обличчя скривила саркастична гримаса. — Дякую! — повторив ще раз і раптом відкинувся від стовбура осики, на якому над самою його головою повним голосом зареготав ятлик.
Сум і несмак до життя насунули на Бертольда. Йшов без мети заглохлою алеєю вперед, немов у глибоку осінню імлу, в якій нема ні просвітку, ні радості. Човгав важкими сандаліями по сухому листю, що товстим шаром вистеляло алеї й шелестіло так меланхолійно, немов присвідчуючи, що все довкола — суєта суєт.
— "Vanitas vanitatum et omnia vanitas...", своїм звичаєм переклав би патер Герхард",— подумав глузливо. І недоречним дитинством здавалася йому ота привичка гвардіянова кожне слово перекладати вголос на латину .— "Бач, — подумав знову,— навіть кляшторні звичаї відмінив для приємності італійських ченчиків!"
Щось упало на нього з дерева. Підвів очі вгору. Виблідлим до рожевого пурпуром та золотом мигтіло примерле листя осик над головою. Нагадувало рисунком серце.
Пурпур... золото... серця... Скільки мертвих сердець, а золото й пурпур від найменшого подиху вітру летять під ноги... Приятельство, родинна ніжність, кохання, слава, влада, багатство... Все це мертве для нього, повного сили й здоров'я... Чому ж він цього не мав і не має? Бо ж хтось обікрав його, хтось жорстоко обдурив!..
Золото... Батько надбав був чимало. Не промарнував нагоди, де можна було його захопити хоч пучку. Навіть грабував побожних ченців. Пурпур влади... Таж влади йому не могло бракувати й у своїх володіннях. А що рід їхній був родом чесним, з незаплямованим гербом, то при королівських дворах він міг би, при бажанні, досягти влади просто безмірної. Серце... Хіба ж не хотіла його пригріти, злити з своїм... може, й справді — одинока в світі... "блаженна діва у коханні", як сказав Брудерганс... Колумба?!
Де ж все те: і багатство, й влада, й особисте щастя в коханні?.. Де?..
— Пороздавав.. Відвернувся. Відпекався. Розкидав і розвіяв сам! — Аж заскрипів зубами. — Пороздавав продажним душам, рабам, наймитам і негідникам...
Ось — Лекерле. То ж — підлий негідник, що кожну іскру свого великого розуму й видатного таланту розпродував за монети й дорогі речі п'яним "своїм" і "чужим" панам? І цього хама, що хто знає, чи не отруїв його батька, він, Константин Анклітцен, колись вважав мало не побратимом, доброчинцем, боявся, що не зуміє винагородити його відповідно до міри його доброчинності супроти себе!.. Ще б пак не доброчинець! Випер з батьківського дому й поклав на дорогу десяток коржиків!..
Або той — "містечковий Пітагор в облізлих лисицях", "учитель", "мудрець"! Чому, власне, міг навчити цей маніяк, мономаніяк, що все життя у всіх природних речах шукав лише одного золота? Добре! Золота хоче кожен і кожен радо його шукав: один в порошках і рідинах, другий — на великих шляхах та по лісових гущавинах.
Але ж той "пекельний дід" поставив собі чисто ідіотську мету: злотом знищити злото, найти такий спосіб виробляти його, щоб згинув "ідол людства" й щоб повернути людям знову аркадІйський вік. А яка аргументація? Мовляв: "Христос же знищив смертію смерть". Істинно: той "пекельний дід" блазень більший за Лекерле!
З огидою згадав їхні останні відвідини, коли минулої весни вони обидва приїздили до кляштора, "ще раз" йому дякувати та привезли Локі, якого кляштор не взяв, тому що пес вважатиме й далі за свого виключного властителя й пана брата Бертольда, а чернець не сміє мати ніякого індивідуального майна. Чи не на те вони обидва й пхали його все до кляштора? Справді, пожалуєш, що вже нема живого батька: той би їм "подякував" належно, коли б був довідався, що це ж вони переховували його сина!..
Думки снувалися, як зняте зі шляху осіннім вихором листя. Не були творчі, не були життєві чи життєздатні. Летіли безтямно в різні боки, одна одну наздоганяючи, одна одну нищачи. Немовби він взагалі не був здібний мислити логічно. Та ж Бертольд не помічав цього, бо ж, властиво, й не думав, лише знаходив форму своїх емоцій. Простяг руку до низької галузки й, злісно обчухравши з неї золоте листя, подер їх на шматки, зім'яв і кинув собі під ноги.
"Так зробив Анклітцен і з серцем прачки!"
Сонце вже сідало на дерева, але в кляшторі ще не дзвонили. Навколо стояла нерухома тиша, повна мертвого, запашного спокою, як це часто буває восени. Затихли всі пташки, ніби відчувши, що й спів їхній — зайвий в цім закінченім образі відпочинку перепрацьованої впродовж літа природи. Тільки в світляних снопах, що проривались між листям, танцювала мошкара свій нехитрий, мовчазний танок: вгору і вниз, ніби підкреслюючи даремність всіх поривань людини від землі у височінь.
(Продовження на наступній сторінці)