— Ви, здається, були в Ставрополі членом ради солдатських депутатів?
— Маю такий мандат.
— А чи правда, що вас там вважали за більшовика? Рогожін весело засміявся.
— Був такий гріх. Бачте, я вийшов, як і ви, з бідняцької сім'ї. До 18 років наймитував. Потім зі мною трапилася проста таки неймовірна пригода,— колись, може, розкажу про неї. Одне слово — мені найняли репетитора й підготували до військової школи.
— Точнісінько так, як і зі мною.
— Правда ? Ну тоді ви мене швидше зрозумієте. В школі між юнкерами я був, так би мовити, вороною в білому пір'ї.
А тут іще революція. Я попав до маршової роти 112-го полку. Іншим офіцерам важко було пристосуватися до нових порядків і до солдатської маси, а мені, навпаки, важко було пристосуватися до офіцерства. Звідси й пішло — "більшовик.
— Та й тільки того?
— Ні. В раді солдацьких депутатів я познайомився де з ким із більшовиків і брав у їх книжечки. Треба ж знати, чого вони хочуть і куди ведуть?
— А в цьому не було небезпеки для вас особисто?
— Аж ніяк! Я виріс на Тереку, а терське військо з усіх— найдемократичніше. У нас немає таких гострих питань, як от справа з городовиками. Нам нема чого ганятися за карколомними теоріями.
— Так... Вибачте за ще одне запитання: воно далеко не зайве. Ви не можете відновити зв'язки з більшовиками ?
Рогожін на хвилину завагався.
— Бачте... У мене є цілком приватна рекомендація до тутешнього товариша від одного з керівників ставропольської організації. Я там брав у нього деяку літературу, то він радив мене й тут не кидати самоосвіти. Тільки в мене вже немає до цього охоти.
Обличчя Медяникові розпливлося в приятельській посмішці. Цілковита правдивість і одвертість юнака була йому до мислі.
— Е ні, не кажіть. Більшовиками не слід нехтувати. Чорт їх знає, що воно за сила така в їхній партії. Я думаю, що основне в їх — ставка на розвал, потурання найнижчим інстинктам. .. Війни тобі не хочеться ? Геть війну, кидай фронт і йди додому! Землі тобі треба? Бери її негайно в свого сусіди, не дожидаючись якихось там законів! Влади тобі кортить? Жени в шию кожного народного обранця й садови сам себе! Сердце тобі кипить? Хватай мерщій багнет і стромляй у перше-ліпше пузо, щоб збити собі оскомину!.. Нашим усім простачкам дуже й дуже до вподоби такі гасла. Вони, як пошесть, роз'їдають усяку спробу доброго ладу й законності. Нам доведеться розпочати серйозну боротьбу з ними.
— Хіба й на Тереку є ця небезпека?
— Досі тут більшовиків було непомітно. Партійний комітет у їх був спільний із меншовиками. В раді солдатських і робітничих депутатів порядкували есери, на чолі з слинявим, пустодзвонним балакуном Гамалією. А тепер і в нас більшовики починають грати першу скрипку. Військовий уряд мусить бути на сторожі. Аґенти повідомляють про тісний зв'язок більшовиків із комітетом 39-ї дивізії, з 21-м та 111-м полками, з Уфімською дружиною. В останній вони здобувають собі зброю. Ви розумієте, до чого все це ведеться?
— Цілком розумію.
— Ну дак от,— я гадаю, що нам дуже треба знати, що там у їх діється. І ви нам допоможете в цій справі.
— я?
— Так, ви!
Простакувате обличчя Медяника осяяла лагідна посмішка, так ніби він мав запропонувати щось веселе й радісне.
Вам треба використати вашу ставропольську рекомендацію. Треба відновити зв'язки з більшовиками, вдати з себе їхнього прихильника, проникнути в їхні наміри...
Рогожін зніяковів.
— Але ж... я на це не здатен, Леве Юхимовичу. Це вже буде—справжнє висліджування.
— От вам і нате! Коли б це було висліджування для по-ліційних заходів, інша справа. Але ні я, ні Михайло Олександрович не думаємо вживати якихось утисків проти більшовиків. Ми тільки забезпечуємо наше військо проти пошести. Ось тепер іде сюди 39-а дивізія. Ну що перешкоджає їй захопити Владикавказ? Хіба не слід нам бути на сторожі?
— Та воно так... Але ж моє адьютантство...
— А що ж там адьютантство? Воно вам не стане ка заваді. Ви тут у військових колах людина нова. Перед більшовиками ви можете так поставити справу, ніби й адьютантство взяли на себе, щоб пролізти до ворожого стану.
— Скажу по правді: не до мислі мені все це.
— Але ж так треба, Гавриле Петровичу. Ось із фронту йдуть наші військові козачі частини. Є вже повідомлення, що й там завелася більшовицька пошесть. У 2-й зводній козацькій дивізії — заколоти. Наш 1-й Волзький полк і 16-й Донський одверто йдуть за більшовицькими агітаторами.
— Ну, добре... У мене є лист до т. Пашковського. Цими днями піду до нього.
— Ні, не так. Із цим листом ви підете спочатку на адресу, що я вам укажу. Це, так би мовити, невтральна квартира. Але в ній іноді збираються для дружнього відпочинку всі їхні ватажки. Ви туди зайдете нібито за рекомендацією ставропольських товаришів, щоб розшукати Пашковського. Це дасть вам змогу зробити ширші знайомства й швидше пролізти до їхньої компанії.
— Чи так, то й так. От тільки... Мужчина? Медяник засміявся.
— Жінка, та ще й козачка... Здається, з червленських Рогожіних, точно не знаю. Десь училася й працювала за межами Кавказу.
— Правду казати — не вмію я з жінками. Не призвичаївся.
— Отакої! А на мою думку—це найдоступніший фронт для всяких наступів і перемог.
— Та вже відступати не стану. Давайте вашу адресу.
Рогожін не любив ні візників, ні трамваїв. Мав звичку ходити, спостерігати й на ходу думати. Але останнього часу від 18 чував, що ця звичка має свої неприємності. Ще в Ставрополі його погони завдавали йому на вулиці деякого клопоту,— спасав значок члена ради солдатських депутатів. Владикавказ, правда, мав трохи інше обличчя. Він стояв осторонь основної колії, що нею й понад нею рухалися сотні тисяч солдатів із кавказького фронту. Проте, хвилі стихійного руху плескали й обабіч великого шляху: чистеньке місто, притулок срібних і золотих погонів козацької військової аристократії, засіріло різаними шинелями й брудними гімнастьорками. А ще й більше того появилося на вулицях, на базарі й на передмістях чеченських, інгушських і осетинських джигітів, у хвацьких або ж у рваних домотканих черкесках, із кинджалами й револьверами при боці. Щодня сунули вони з гір до "Капкаю", придивлялися, прислухалися, рознюхували, чим пахне нова політика.
Рогожін до військової школи приятелював із такими шибайголовами, блукаючи з ними по лісових хащах за кабаками або ж по комишах за ланчуком. Але тепер, проїжджаючи мимо мальовничих груп на бульварах та на перехрестях вулиць, відчував на собі тільки ворожі гострі погляди з-під баранячих волохатих папах, і з-під солдатських брудних шапок. Іноді долітала придушена одверта лайка на всіх місцевих жарґонах і
мовах:
— Генуш!.. 1 ^^^^^^
— Ет баласи!.. ^
— Золотопогонна сволота!
Рогожін ламав свої брови в задумі й не знаходив собі ради. Звідки така ворожнеча ? І чим він персонально завинив перед ними, надівши ці погони ?.. Що більше думав, то більше губив рівновагу. Справа, звичайно, не в погонах: погони можна скинути, це тільки форма. А от — цілий новий світогляд, нові думки, почування й прагнення, що прищепила йому школа,— чи не стали вони, разом із погонами, між ним і цим навтопом?
Подумавши, мусів чесно визнати, що стали.
— Але ж я справді прагну добра їм усім... Натовп не завжди йшов за пророками своїми,— було таке, що він побивав їх камінням. Чи ж треба обов'язково підроблятися до натовпу? Він не розуміє, що таке — справжня демократія. Во ім'я її треба боротися з темною стихією.
І знов єхидна думка:
— Боротися з народом — во ім'я народу ? Проте й на це були готові, заялозені формули:
— Ну, що ж? А хіба не доводиться боротися з самим собою, во ім'я власних інтересів?
1 Негідник!
2 Щеня!
Логіка сьогоднішнього хорунжого заспокоювала вчорашнього наймита. Але нова шумлива, роздратована вулиця знов і знов відновляла йому дискусію з самим собою.
Відпустивши візника на Госпітальній, Рогожін поринув у тихих вуличках, таких характерних для Владикавказу. Невеличкі будинки під жолобчастою черепицею шикувалися щільно вряд, або ж чергувалися з високими парканами з сірої річної цементованої галки, взятої в рамки червоної цегли. За парканами — густа плутанина дикого винограду й зелені шатра запашних жерделів, персиків, слив.
Рогожін розшукав потрібний нумер і подзвонив біля чистеньких, свіжопофарбованих дверей. Вийшла якась маленька жіноча постать, що вражала своєю ясною, ніби аж прозорою, кришталевістю. Біла у ні форма сестри, з червоним хрестом, біляві кучері буйного волосся, лагідний погляд очей, щира, довірлива посмішка .
Вона, чи не вона?
— Вам кого?
Рогожін зняв картуз і вклонився.
— Фельдшерицю Рогожіну. Маю до неї особисту справу. Ясна посмішка тривожно захиталася й зникла. Очі допитливо спинилися на обличчі.
— Може б ви передали через мене ? Вона сьогодні чергує в лікарні.
— Е, ні. Я привіз листа від ставропольських товаришів і маю дещо пояснити. Нехай уже іншим разом.
— Ну тоді зайдіть до кімнати: я її заміню на час, тут недалеко.
— Я підожду тут.
— Незручно. Це звертає увагу кожного цікавого роззяви.
(Продовження на наступній сторінці)