— А думаєш — не візьмемо? Ми їм усім пропишемо революцію, курячим дітям 1 Ти ж подумай: десять років, як пішов з України на вільні степи, а хоч би тобі клаптик власного городу! Навіть хата — не своя... хоч і куплена.
— Ти звідки, браток?
— Аз Чорноморії. Є там така станиця — Полтавська.
— А я з хутора Карачаєва, під Армавіром. У нас, брат іще гірше. П'ятнадцять років сидимо там на князя Джанте-мірова землі скопщиками. Поставили хати, викорчували собі ділянки для городів та для засіву, завели сяку-таку худобу. За хати — платимо. За городи — платимо. За худобу — платимо. За випас і водопій — окремо. За поле даємо половину врожаю та ще й басаринок одробляємо...
— Бий тебе сила божа!.. Та це ж — правдиве кріпацтво! Як же ви пішли на це?
— А так і пішли... Село НовоТригорівку на Полтавщині знаєш?
— Ні, я з лубенських Висачок.
— Ну, дак от... Жили ми в Ново-Григорівці. Землі — 300 сажнів на двір. Тісно кругом — хоч задавись. А пан Черевань душить усіх, просто життя тобі немає. За випас корови з весни до зими —10 карб. дай. За десятину землі, щоб того-сього посіяти, оброби йому дві десятинн. За грядку для цибулі пошли жінку до горниць прибирати... та ще обов'язкова проти ночі...
Тісне коло слухачів більшало. Засмажені вітрами Арменії обличчя наливалися обуренням. У кожного з їх був свій пан, або ж просто, "хазяїн14, що брав і за землю й за худобу, за випаси й водопої. І в кожного була десь сім'я покинута на поневіряння. Як там вони сами пораються?
Якась неймовірна, кругловида постать перебила оповідача глузливою фразою:
— Та й здоровий же ти брехати, Карпенко! Але гнівні поклики раптом забили йому баки.
— Ах, туди твою... Нас тут у дивізії з села Ново-Гри-горівки три чоловіка, а ти — брехати! Сам бреши!
— Дак чого ж ви терпіли?
— А того! Раз і нам терпець увірвався: подали заяву губернаторові. А пан тоді — козаків на село. Хто писав заяву, тих забрали. Та ще й знущалися, не знати як. Урядник з батькових синків розлютувався, кричить: "Ага! Вам грамоти треба ? Скарги писати ?" .. Та тоді — лясь у вухо! Вдарив і глузливо промовив: "Учітеся, брати мої"... А стражник — бабах у друге: "Думайте, читайте"... Після того пішли ми до пана... Не дає більше землі на одробіток! Кинулися сюди-туди, а воно скрізь тісно. У Максимівці — по 600 сажнів на двір. У Ватажковому — 40 десятин на 108 дворів. Усі ходять, панам кланяються. Пішли ми тоді знов до свого Ірода. А він і слухати не хоче. "Назносьте, каже, мені жменями бугор у моїм парку, щоб краєвид був на всі околиці, тоді може й помилую.
— Та бре?..
— От тобі й бре! Два місяці цілим селом носили старі й малі. Було вночі половина села спить, а половина, мов комашня, біля панського парку. Старому дідові Карпові Лимареві 95 років. Як іде, то мов од вітру хитається, а землю й він носив жменями. А за ним, було, правнучок шести років дибає, теж свою частку несе. Вночі прикажчики за роботою доглядали, а вдень пан було сидить на бальконі, каву п'є, та все додивляється, щоб хто шапкою чи приполом не приніс... Коли насипали йому високий бугор, пан виліз на нього, надувся, як жаба, й промовив: "Прощаю вас на цей раз, мужички. Але за корову надалі братиму 15 карб., а за десятину землі — три десятини одробітку".. .
— Бий тебе, нечиста сила... Вила б йому в пузо, гадові!
— Спалити б його живцем, Ірода!
— Еге, спробуй спалити, коли він собі після того інгушів для сторожі найняв! Отак помучилися трохи та й подалися на Кубань.
— До нових Іродів...
— До козаків — куркулів товстопузих...
— Ну, пожди ж ти! Повернемося ми до їх!
— Ми їм покажемо, бородачам, 1905-й рік!
— Набралися землі по горло та й обробляють нашими
руками...
Були, правда й обережніші голоси:
— Ох і насиплять же нам у штани! То ж таки — сила! Козаків тільки зачепи !..
— Брось бузу бузити! Селянство — ще більша сила! А між козаками € й такі пани, що на двох одні штани... Ми з ними поладнаємо ...
Дорогою жадібно ловили чутки, як там тепер на Кубані й на Тереку.
— Отаманьйо всяке, кажуть, гору взяло.
— Бреши більше! Я в Тифлисі сам бачив, як нашого отамана, генерала Флейшера, під конвоєм вели. Поспитав земляків, а вони й кажуть: "Оце вдруге його до Тифлісу тарабанимо. Його тут випустять, а ми знов: Нате вам ваше добро! .
— Ловко! А в нас же як там?
— А чорт їх... Нових отаманів скрізь повибирали,— нас не питалися. На Дону — Каледін. На Кубані — Філімонов. На Тереку — Караулов.
-— Ну, значить, товаришочки, без бою не обійдеться.
Серпня місяця головна колона 153-го Бакінського полку й зводний Карський батальйон спинилися на станції Чир-Юрт і вислали свої-частини на розвідку. Далі колія йшла кумицькою площею і біля Гудермесу, подвоювалася на Грозний і на Моздок. Були чутки, що до Гудермесу поїзди ходили з боєм, а за Гудермесом порядкували чеченці. Передбачалася нова пробка. Ешелони ждали представників дивізійного комітету, щоб вирішити справу дальшого походу.
День хилився надвечори. Сонце котилося до високих кряжів суворої Ічкерії. В мутних хвилях Сулака полоскалися к вовтузилися цілим батальйоном солдати, скинувши на березі купи вошивого барахла. Сміх і веселі вигуки дзвеніли в повітрі. Для терців за Сулаком починалася вже домівка.
— Єх і гарно ж братишки!
Принадно — суворою панорамою розгортався скелястий Дагестан. З південного заходу м'якими обрисами лягли зелені горосхили лісистого Ауху. Просто на південь підвелися вгору похмурі Андійські та Хубарські верховини з волохатим Ху-тумбашем позаду. До його скель тулилися сизі приблуди — хмари й гірські тумани вставали прозорим курявом із глибоких урвищ.
— У нас — іще краще...
Середнього росту, опецькуватий, білоголовий і білобровий Короп, з вусами — щіткою й носом — картоплиною, схопився, сів і повагом, хоч і захоплено, розводив руками в лад своїх слів. 26
— У нас, брат, на Чорноморії, степ—як море... А повітря—во!.. Як вино... А земля тобі—во!.. Мов скатертина. Вивернеш її плугом, а вона — лежить тобі, як масло.. .'Посієш пшеничку, і — греби!..
Але чорнявий, похмурий Рябошапка, з вусами, як у моржа,
не любив легковажності. Йому завжди — подай суть.
— Своя земля?
— Земля, положим, не своя... Земля козацька. Де ж там у нас свої землі?
— А багато даєш хазяїнові ?
— Воно ке так щоб багато... Ну й не мало... З половини сіємо. Еге ж, еге ж...
— Ото то ж бо воно й є!.. А за садибу платиш?
— Ну, плачу...
— І за хату платиш? Короп розсердився.
— Іди ти до всіх чортів! Еге ж, еге ж... Чого ти пристав до мене? Барин який... А в тебе вона своя?
— Мені, браток, землі не треба. Я з п'ятнадцяти років на хазяйських заводах різаками та молоточками граюся. Мені — забавка, а хазяїнові — бариш...
— Виходить так, що всім нам не солодко. І кожному — свій хазяїн. Я от у князя Кургокова, в буржуя татарського, скопщиком сиджу. Все його, тільки руки мої. А він, кобиляча душа, сидить на подушках та тільки кобилятину жере й бузою запиває.
Кругленький, червонопикий Нагнибіда, з пишними, як у Вільгельма, вусами, підвівся на коліна, ляснув себе по стегнах і весело гукнув.
— Хо-хо!.. Ми його тепер напоїмо, чорта бритолобого! Дайош землю, а сам забирайся до чортової мами, доки живий !.. Правильно я кажу, ваше сиятельство, господин поручник?
Останні слова він кинув до невеличкої групи офіцерів, ^о недалечко виблискували своїм привілейованим м'ясом. Іе дожидаючись відповіді, схопився на ноги й заголосив диким покриком.
— Го — го — го — го!.. Наша бер'оть, їдять його мухи! І з цими словами кинувся в річку, пірнув, виплив за кілька
сажнів і заходився вовтузитись із солдатами.
— От, чортушка!
Товариші його, захоплені жвавим прикладом, із вигуками й сміхом побігли до води.
Низенький поручник князь Тундутов, косоокий комлик із Маницьких степів, з баб'ячим обличчям і ріденькими, наче вищипаними, кущиками вусів, прискав окропом з обурення-
— С — сволота!.. Бидло нещасне !.. Чуєте ? Ото тепер усі їхні сподіванки: загарбати, поділити... А ми ведемо їх додому на грабунки та на розбій!
Горбоносий банькатий капітан зводного батальйону Доно-гуєв придуркуватим голосом блазня кинув:
— Поки що, не ми їх ведемо, душа моя, а вони нас ведуть. А ви не пручайтеся, пане поручнику. Пливіть собі за хвилями до свого берега.
— Ха!.. А далі що ?
— А далі — нам аби тільки до Владикавказу. Там, брат, починають серйозне діло: Дон, Кубань, Терек, Урал...
— Знаю!.. Старе! Була вже в Петроґраді рада козацьких депутатів: Міхеев, Дутов, Ткачов.."
— А,— тисяча чортів! Плювать нам на всякі там їхні ради! Тут уже не рада вам, душа моя, а справжня козацька держава.
— Байки!
— Ні, не байки! Я тримаю зв'язок із Владикавказом. Ось послухайте...
І вони зашепталися, схилившись над піском, де капітан почав викреслювати цифри й лінії.
(Продовження на наступній сторінці)