Правда, двом таким "демократіям" було тіснувато над вузенькою смугою Терека, де нафтові вежі однаково видно було з козачих станиць і з чеченських аулів. Це виявилося зразу ж, як тільки заступник отамана взявся висвітлити поточні події.
Скупими фразами й сумними фактами змалював осавул Медяник безпорадний стан уряду. Демократії нема на кого спертися. Терські козацькі полки ще не вернулися з фронту. Місцеві солдатські частини — 21-й, 112-й, 113-й запасні полки й Самарська дружина — деморалізовані й збільшовичені. Вузенькою смугою Терека сунуть із-за Кавказу дезорганізовані солдатські маси, сіючи безладдя. Народам Терека треба б спільно виступити за добрий лад і спокій, але чеченці всіх каламутять і розпалюють громадянську війну. Вони спиняють військові ешелони, відбирають гармати, рушниці, кулемети, набої й тягнуть до себе в гори. Станиці Коханівську й Іллінську спалено, Фельдмаршалська й Петропавлівська горять. На Сунжі риють окопи. Національна рада не має сили припинити це безладдя, або ж навмисне йому потурає.
Випрасуваний і вилакуваний по аристократичних школах і вітальнях чеченський нафтовий маґнат Taпa Чермоєв спалахнув сухим порохом і зірвався з місця.
— Неправда! Чеченці тільки захищаються! Ви подивіться, що роблять ваші фронтовики з нашими аулами! Вони обстрілюють усі чеченські й кумицькі селища понад залізницею. Від Чир-Юрту до Грозного скрізь самі тільки руїни.
Темне, чотирикутне, сокирою тесане обличчя Медяника взялося полум'ям.
— Добре ж ви захищаєтеся! Ви однімаєте в солдатів гармати й посилаєте їх на Сунжу проти козаків. Це не добросусідські взаємини, а підготовка війни.
— Протестую! Козаки по Сунжі самі нахвалюються загнати чеченців у гори, як тільки повернуться їхні полки з фронту.
— Це провокація!
Низенький, птахоподібний голова національної гірської ради, кабардинський кінно-заводчик і землевласник Пшемахо Коцев, метушливо замахав руками.
— Так не годиться, панове! Нам треба порозумітися, а не поглиблювати суперечки— Ми ж цю справу передали на комісію, нехай комісія скаже своє слово.
М. О. Караулов дипломатично курив свою люльку, ховаючись, де треба, за димовою завісою. На слова Коцева відповів з неохотою:
— Звичайно, всякі балачки про підготовку війни треба припинити. Гарматами тут праці не розв'яжемо. Але й комісія привезла маловтішні факти. Ось Микола Олександрович цими днями повернувся звідти, нехай він скаже.
Брат військового отамана, герой тарабанних парад і паперових перемог, полковник генерального штабу Караулов, обвів водянистими очима збори й прорипів дерев'яним голосом:
— Комісія ні до чого не призвела. Для нас ясно, що чеченці й інгуші мріють прогнати козаків за Сунжу й за Терек, щоб захопити їхні землі.
Чермоєв не витримав:
— Чиї землі? Вони були споконвіку наші! Козаки силою забрали їх, загнавши чеченців у гори!
— Ми— їх забрали, півста років тому, за правом війни. Ви споконвіку не давали мирно жити сусідам, палили оселі, грабували і вбивали.
— Ха! Ми тільки віднімали у грабіжників пограбоване!
— Пане Чермоєв!..
— Пане осавуле!
— Панове, це ж безумство! До чого призведуть такі суперечки ?!
Голови всім повернулися до члена військового уряду, старого військового чиновника Вертепова. Досі він тихо сидів біля круглого столика, розглядаючи альбом. Його присадкувата куца постать і звичайне селянське обличчя кріпенького кулачка з носом картоплиною, кругло підстриженою борідкою, хитрими очима й лукавою посмішкою, аж ніяк не пасувало до тієї ролі, що він відігравав на Тереку. Добрий, по-своєму знавець рідного краю, а ще більший знавець таємних пружин чиновницького апарату, він давно порядкував в обласному правлінні й мав добру репутацію в Тифлісі. Колись, у давноминулому, був висланий до Туруханського краю за якусь студентську історію, але згодом її прикрили погони статського совітника. Проте, після революції, він досить вдало нагадав про свої "туруханські заслуги" і на грудях йому тепер пломенів значок члена владикавказької ради солдатських і робітничих депутатів.
— Ви за цими чварами, панове, забуваєте про основне лихо. І ви, Чермоєв, і ви, Коцев, та й ми потроху — починаємо зводити дрібні особисті рахунки, роздмухуємо наші хатні суперечки. А тим часом усім нам загрожує небезпека. Ось гляньте но сюди, панове, на хвилинку!
Він підвівся й попрямував до широких вікон, звідки розгорталася чудова панорама. Сад отаманського палацу спадав широкими терасами на південний захід. Просто перед очима, здається, зразу за містом, нависла мальовнича Столова гора з своїми суворими лініями Гранітних скель і химерних зламів, немов би штучно зроблених умілим майстром. Далі за нею і праворуч від неї лягли високі горосхили, вкриті зеленою рутою незайманого вікового лісу. Над ними встали пасмами сизосірі і бузково-фіялкові кам'яні кряжі — велетні, один від одного вищі. Здавалося, ніби розбурхане море метнулося горами — хвилями до самого неба та так і закам'яніло в своєму жагучому хаотичному пориванні. Там, у гірських ущілинах та урвищах, шукають собі притулку хмари й часом голосять вітри, розбиваючи груди об скелі. Але там же, на високих, убогих узгір'ях живуть і люди, пасинки природи, видряпуючи з каменю сякі-такі засоби до життя. А ще вище, понад кряжами, підвелися в небо сніжно-білі гребні недосяжних верховин і між ними — велична, блискуча шапка Казбеку, в легенькій куряві, так ніби хто кадив до нього з велетенської кадильниці. До неї простували всі погляди.
— Шурган, — тихо мовив Медяник: — починається шурган...
— Так, ваша правда, — починається шурган.
Коли над горами Кавказькими встає біла курява снігових віхол, десь у степах Уралу й Каспія зриваються буйні вихри і мчать у шалених перегонах на степові простори. З хижим посвистом розривають вони пісок та сніг і жбурляють їх повними жменями аж за хмари, а небо нахиляють додолу. Хмари котяться просто по землі й земля дрібним порохом вибухає в повітря. Так і мчать вони, всуміш, навипередки, сотні верст, аж до кам'яних кряжів Кавказу, змітаючи оселі, розкидаючи людей, худобу й манатки. І тільки в горах, заплутавшись у— щілинах та урвищах, розбиває шурган свої груди о гранітні скелі й умирає з хижим голосінням.
— Так, так, починається шурган, — іще раз повторив Вертепов:—Задме вій тепер не з Уралу, а з самісінького Петроґраду, з фронтів, із робітничих центрів та з селянських осель. Задме не буревіями, а робітничими батальйонами, більшовицькими фронтовими ешелонами й селянськими партизанськими загонами... Ви тільки гляньте, панове, на ці мальовничі кряжі... Там десь праворуч, аж до Анапи, глаємо численні племена адигейців, абадзехів, шепсугіз, карачаєвиків, готових до боротьби з нами за незАле жність. Між Ельбрусом і Казбеком лежить сувора Дигорія й Кабарда. Ліворуч, від Дар'ялу до Аси й Фортанги — неспокійна Інгушетія. Далі, до самої Ічкерії й Качкаликівського кряжу — войовнича Чечня. І, нарешті, від Аварії й Салатавії аж до моря — скелястий Дагестан, з добрим десятком різних племен і народів. Чимало зусиль покладено, щоб тримати весь цей край у покорі. Їхня кров іще бурує молодецьким войовничим духом. А що буде, як їх зачепить велика хуртовина?
— Нічого не буде, — скрипучим, дерев'яним голосом прорипів полковник Караулов: — ми зайвий раз покажемо силу нашої зброї.
Обличчя Вертепову перекривила презирлива посмішка.
— ЦІапками закидаємо ? На жаль, шановний Миколо Олександровичу, нам на цей раз шапок не вистачить. Я навмисне почав з тилу, а тепер повернемося до фронту. Просто нас, на північ, лягли широкі степові простори Кубанщини н Ставрополя. Дозвольте нагадати вам про двомільйонну безправну бідняцьку масу — так званих городовиків-селян, що їх загнали сюди злидні. Війна придавила їх до краю, революція розкриє їм очі. А сотні тисяч озброєних фронтовиків-городовиків дадуть їм ту силу, що здійметься шурганом і змете нас і вас, панове Чермоєв і Коцев, коли ми не вжиємо заходів.
Чермоев зухвало закопилив бриту губу.
— Що нам до їх і їм до нас?
— Ой, не кажіть... Коли віє шурган степами, то й урвища у горах ревуть буревіями. Їхня й ваша біднота швидко порозуміється, поставивши спільне для всіх домагання: землі!
— Землі?!
Просте, коротеньке слово пролунало, як постріл, як сиґнал перестороги. Тривожно заворушився в своїм кріслі Чермоєв, пригадавши свої багатющі нафтові ділянки. Очі кумицького князя Рашидхана Капланова блимнули хижими вогниками, рука підсвідомо лягла на визолочену ручку кинджала. Навіть дерев'яне обличчя полковника Караулова виявило щось подібне до занепокоєння.
— До нашої землі їм — зась!
— Землі ми їм не дамо! Наші діди й батьки завоювали ту землю власною кров'ю!
Вертепов криво посміхнувся.
— Ну що ж? А вони тепер намагатимуться завоювати її в нас — теж власною кров'ю.
Оксамитний баритон військового отамана розкотився горошинками сміху.
— Ви прибільшуєте, Григорію Абрамовичу. Що може зробити розпорошена неорганізована селянська маса проти дисциплінованої сили? Кубанське козацтво може виставити проти їх багато-бідно 33 полки, 14 пластунських батальйонів і 6 батарей. У нас, у терців, теж є 12 полків, 2 запасних сотні й 2 батареї. Думаю, що з такими силами козакам не страшно ваших селянських шурганів.
(Продовження на наступній сторінці)