«Так, се він! Бо Кочубеєм
Звав чавуш гетьмана,
Що Редшид його човнами
Звеселив Османа».
І Кривавий Міч обличчєм
В землю похилився
І, до килима припавши,
Тяжко зажурився.
«Нене! — каже. — Знаю певно,
Де твоя Маруся,
Та що плакать будеш ревно,
Виректи боюся.
А побачити побачиш:
Ось тобі порука —
Моя жінка, люба любка,
Тихая голубка». —
«Справді я її побачу?» —
«Так, як Бог на небі,
І живе вона не в пеклі,
Не в страшнім Еребі».
Повалилась йому в ноги
Мучениця мати
І, солодкими облившись,
Стала промовляти:
«Чоловіче! Чи ти турчин,
Чи хто ти, не знаю...
До твоїх ніг руки хирні
Ревно простягаю.
Дай, обнявши, поцілую
Добрі, любі ноги,
Що приймають странню неміч
У свої пороги!» —
«Не мені, матусю, дякуй,
Богові святому,
Що привів тебе в нещасті
До тихого дому». —
«Що за ніжне в тебе слово!
Якої ж ти віри?
Хіба ж так, як ми, говорять
І турки невіри?» —
«В мене мати, люба нене,
Була християнка,
Із Гусятина 46, з Підгір'я,
Бранка-полонянка.
Над колискою моєю,
Так, як ви, співала,
І по-вашому про Бога
З хлопцем розмовляла.
А пророк наш побратався
З розп'ятим Пророком,
Як огнем святим займався
Над усім Востоком.
Він Маріїного Сина
Мав за путеводню 47
Ясну зорю, як спускався
У гріхів безодню.
А цуравсь тих душ мерзенних,
Що з його науки,
3 його правди наробили
Всім народам муки,
Передвічного сім'єю,
Родом наділили
І лукавством та брехнею
Небеса затьмили...
І моя Заїра — бранка,
І її на крила
Наша буря-негаданка
З-над Сули вхопила.
І як Бог сестру Адаму 48
Виліпив із глини,
Мені з неї тато-мама
Подругу зробили.
Освітили її розум
Чистим словом правди —
У нещасті до відради,
В щасті до поради.
І твоя дочка, вповаю,
Зрозуміє Бога,
І високого достойна
Зробиться порога». —
«Вона Бога розуміє, —
Прорекла старенька, —
Бо молитись, було, вміє
В мене ще й маленька.
Знає змалку рушниками
Божники вкривати
І пахущими квітками
Всі боги квітчати». —
«Всі боги? Мовчи, бабусю,
Про боги між нами;
Бо єдин той, хто вкриває
Землю небесами». —
«Ні, добродію, мовчати
Не в силах про віру,
Хоч би й шию мені класти
Кату під сокиру». —
«Так! — понуро усміхнувся
Кантемир. — Сокира
Не страшна — хто не здобувся
Більш як на кумира.
Слухай, бабо. Русь я знаю
Не десяток років...
Де спіткаю, всіх стинаю
Ваших лжепророків.
І тебе, попаде, стяв би
Зе безбожну душу,
Та впиняє мене мати...
Милувати мушу.
Моя мати так дитину,
Як і ти, втеряла,
І твоє вона обличчє,
І твій погляд мала.
Не зневаж її, Заїро,
Не гордуй старою:
Бо безумство з неї здіймеш
Тільки з головою.
У тих розум, в сих безумство,
Так попи зробили,
Що царства ввели в безпутство
І передрочили.
Та не ся, ще гірша думка
Мені серце крушить,
Кров самумом і гаркуром
Без сушила сушить.
Чого брат мені приснився
З дивними речами,
Як до мене нахилився
Вістовець з листами?
О Заїро, сестро! Чую,
Лихо невимовне,
Що та іскра потухає,
Що та кров холоне.
Іскра Божа, кров пречиста
З праведного серця...
І погасне, захолоне,
З Богом не зіллється.
Люба сестро і дружино!
Мусимо не кіньми
До Стамбула ми летіти,
А бистрими крильми».
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
ДУМА ПЕРВА
І
Стамбул... Яке страшне, потужне слово!
Європо! Ти була його злякалась,
І пустота життя твого лихого
В тривозі деспотів твоїх озвалась...
Два рази вже ти правду на Босфорі
Безумством християн твоїх гасила,
Аж ось на Білому й на Чорнім морі
Ще раз нова запанувала сила
І давню боротьбу з лукавством поновила.
II
Як згасло світло, що з гори Сінаю
Від громового слова засвітилось,
І вістю кроткою, благою з раю
Між галілейських рибаків явилось 49, —
Тоді душа пророка Магомета
Серед омани правди возжадала,
Огонь її диханієм поета
У темряві поганства роздувала
І чоловічество від кривди рятувала.
Ill
I сила правди, чистоти, свободи
Базар-Єрусалим опанувала
І лжею отуманені народи
Культурою новою осіяла.
Обман і лжа вказали їй дорогу
В четвертую столицю християнства,
Де всі храми невидимому Богу
Сповнились темним ідольством поганства,
Затулою гріхів, покровом тунеядства.
IV
Стамбул... Перед сим іменем потужним
Народи Западу возтрепетали
І, правду борючи кагалом дружним,
Свої царства від пагуби спасали
У Римі новорожденим поганством...
їх деспоти магометан псували,
І, гроші сиплячи між мусульманством,
Потужний дух розкошами всипляли,
Кругом султана честь і правду потребляли.
V
«Великоліпного», як мур, підмили *,
І похиливсь колос, і яничари
Та спаги навкруги його могили,
Мов дикі низовці, забунтували.
І бореться іслам з єхидним Римом,
І шарпає його лихе козацтво,
І затуманює пожежі димом
Жадне крові й руїни гайдамацтво.
Стамбуле! Де ж твоє прославлене лицарство?
VI
У бебехи буйними головами
Твої вожді преславні повривались,
Танцями бранок, винами, медами,
Перелюбством паскудним повпивались.
А буй-тури, котрих вони водили
На християнство, соромили Бога,
Гірких вдовиць, сиріт, нетяг душили»
Постали злидні, ґвалт, журба, тривога.
Коло султанського високого порога.
VII
Редшиде й Кантемире! На Востоці
Ви зорями новими заблищали.
Істочник жизні обрели в пророці,
Ісламу славою і честю стали.
Од вашого меча недавно на Цоцорі
Ліг трупом безголовим лях олживий,
А на тім руськім невпокійнім морі
Втеряв свій пишний цвіт козак зрадливий,
І полом'єм взялись його поселки й ниви.
VIII
(Продовження на наступній сторінці)