Душа в старих мов крила розпускала,
За Кантемиром по полю носилась.
Велично навкруги Заїра позирала,
Її обличчє сяєвом окрилось,
І сльози капали, і серце веселилось.
ДУМА ЧЕТВЕРТА
Невмируща іскра жизні
Жевріє помалу
В тілі, що тяжким досталось
Мукам на поталу.
По переказу, з давнезних
Аравійських давен 44
Ліками рід Кантемирів
Широко був славен.
З купелю саджали в купіль,
Як малу дитину,
Полумертву, невладущу,
Нетямну людину.
І помалу, поволеньки
Стала володати
І руками, і ногами
Безталанна мати.
І вернувсь до неї розум,
Скрушений бідою,
І мов зо сну розмовляла
Голосно з собою:
«Се вже на тому я світі,
Та ні рай, ні пекло...
Мов у пеклі, темнувато;
Мов у раї, тепло.
Тепло й тихо, тільки чути
Щось у кобзу грає
І до струн живих неначе
Голос промовляє.
Се, мабуть, тайник-печера,
Що йде під землею,
Де сховались наші предки,
Та й живуть сім'єю.
Надо мною склеп неначе...
Звідки ж вітер дише
І стіною земляною,
Мов рядном, колише?
Коло мене щось мов ходить...
Чи тінь, чи людина?
Може, се моя Маруся,
Кругла сиротина?
Може, вмерла, як і мати,
Від журби тяжкої.
І впросилась доглядати
Неньки неживої.
Бо не чути, як ступає
По землі се видмо,
І його людське обличчє
Ледве-ледве видно.
Ні печалі, ні зітхання...
Бачу, се ж бо й правда:
Бо немов і я журюся,
Немов трохи й рада». —
«Рада, нене, що вернулась
Божа іскра в тіло.
Над тобою совершилось
Благодатне діло». —
Сі слова промовив стиха
Дуже дивний голос...
В бідолашної бабусі
Зів'яв білий волос.
«Чи се й ти вже під землею,
Синку мій, королю,
Що один дух був з моєю
Бідною дочкою?» —
«Ні, паньматко, — відказав їй, —
Ще ти між живими,
Хоч тобі людьми чужими,
Може, ще й страшними.
Відчепи, Заїро, полу,
Хай засяє сонце,
І до нас, як Боже око,
Зазирне в віконце».
І розлився по намету
Світ благословенний,
Що ціну йому зложити
Тільки в ямі темній.
Килимами вся долівка
Вислана багато,
І блищить ординська хата,
Мов царська палата.
Пишна зброя, кубки, таці,
Намиста сіяють;
Сутозолоті жупани
З сонцем в жмурки грають.
Да не дивиться небога,
Чим орда пишалась,
Через що за Сян дорога
Золотою звалась 45.
І знялась на лікоть з ложа
На м'якій долівці,
І вліпила в Кантемира
Злякані зірниці.
«Які Левко? — насилу шепче, —
Обріс бородою?..
Обвив голову габою?..
Знається з ордою?» —
«Ой, Заїро! Не гаразд ми,
Не гаразд вчинили,
Що яркого світу сонця
Зразу напустили». —
«Не втікай же бо, Левусю!
Дай хоч подивлюся...
Може, знаєш, де шукати...
Де моя Маруся».
І за полу Кантемира
Безталанна ловить,
І тремтить, і за дрібними
Слова не промовить.
«Що тобі здалось, голубко?
З нами чиста сила!
Не лякайсь-бо, сіра утко,
Гоголице біла! —
До старенької Заїра
Стиха промовляє
Голоском лагідним, любим,
Мов сопілка грає. —
Се мій муж, мій рай цвітущий,
Радощі й утіхи:
На войні він лев жерущий,
Дома — голуб тихий». —
«Як! Левко твій муж? Чи справді?
І протерла очі,
Чи се вдень їй увижалось,
Чи посеред ночі? —
Ти ж до неї залицявся,
Орле мій, королю!
І покинув? І спізнався?..
І живеш з ордою?» —
«Паньматусю!» —
«Ні, Заїро,
Сон мій був пророчий...
Дивні речі, невимовні
Бачать людські очі». —
«Нене! Говори порядно,
Хто ти, і кого ти
Звеш Левком так недоладно,
Тремтячи з турботи?
Він кохавсь, як ти мовляла,
Десь там із дочкою,
І якась пригода сталась
З ними і з тобою?..» —
«Дак се не Левко? Се мрія?
Ні! Його се голос:
То гримить, то наче віє
Вітерець між колос...
Він гримів про воюваннє,
Віяв про коханнє,
Про щасливе пануваннє
І розкошуваннє.
Серед хвиль морських ревучих,
Галасу та крику
Чуло голос той все військо,
Мов трубу велику.
І за те старшим обрали
Над всіми човнами,
Над старими старшинами,
Над отаманами.
І, як сокіл в чистім полі
Голуби ганяє,
Так він на турецькі в морі
Судна налітає.
Налітає — турка боре,
Здобич здобуває
І про наше люте горе,
Про біду не знає».
Сумно Кантемир споглянув:
«Так, се він, Заїро!
Тепер всю пригоду знаю
Вашу, бідна віро...
Ти Марусі Богуславки,
Мабуть, мати рідна?..»
Затремтіла, се почувши,
Мов листочок, бідна.
«Не питай, звідкіль се знаю,
А скажи, де взявся
Сей козак, і де жив, поки
З вами запізнався?» —
«Де його зродила мати,
В нас про се не знають,
А що батько був завзятий,
Добре пам'ятають.
Був татарського він роду,
Кочубеєм звався;
Та невірного народу
Здавна відцурався.
І водив козацтво наше
Під орду в улуси,
І в крові купавсь, мовляли,
По самії вуси.
І з'охотивсь він під старість
Богу роботати,
У чернечій рясі душу
Від гріхів спасати.
А із Січі вислав сина
На свою господу,
І вподобався він дуже
Нашому народу,
Бо навчив його човнами
По морю гуляти,
Вразькі судна пліндрувати,
Слави здобувати...» —
(Продовження на наступній сторінці)