Хвалять-прославляють.
Обгорнула юрт молодіж,
Мов густії тучі,
Що вітрами гонить-крутить
Гуррикан летючий.
Серед юрту гарби-будки
Стиха коливають;
Білі поли, мов лебіддє,
Крила надимають.
І кричать колеса в будках
Серед співу й дзвону,
Як колись в нас на Посуллі 38
Заволоки з Дону. *
Се доспівувалась пісня,
Що діди Бояни 39
Древнім русичам, нам рідним,
Голосно співали.
Під перстами в них живії
Струни промовляли
І хоробрим золотії
Славу рокотали.
І, мов стадо лебедине,
Співи розлітались,
Не в одній вони людині
Любо відзивались.
І лицарське на Вкраїні
Серце залунало
І луну із серця в серце
Аж до нас дослало.
І ясним, незлобним оком
Світ ми обіймаєм,
Між Заходом і Востоком
Бучі споминаєм.
І вбачаємо в тих бучах
Спільну жизнь єдину:
Про Гординщину 40 сумуєм
І про Україну.
Лях, москаль, татарин, турчин
Проміж себе браттє:
Розлучило їх попівське
Нависне завзяттє,
Як любові й правди Бога
Без попа познаєм, —
Всіх братів ми до одного
Серцем привітаєм.
Як туман попівський зникне
В сяєві науки,
Міліонам по всім світі
Буде менше муки.
ДУМА ТРЕТЯ
І
Коло своєї на колесах хати
Кривавий їхав Міч з людьми близькими,
І поруч нього жінка. Два бахмати,
Гривасті ступаки, ішли під ними.
Бунчук червоний віяв-розвивався
Над головою в нього: стяг понурий!
І голосом потужним заливався
Кобзар іззаду, рокотав і в струни,
Та до пісень його гетьман не дослухався.
ІІ
«Моя Заїро! Ти моя єдина,
Так як душа у тілі, серце в грудях...
Нехай паруються, мов та скотина,
Перелюбком: гидка гидота в людях!
Той, хто нам дав Коран, сього не вводив
(Жінок між нас поганський вік намножив).
Ніколи він із рук не переходив
У другі руки на святому ложі:
Бо проповідував закони чисті Божі».
ІІІ
Так Міч Кривавий мовив до дружини,
Що золотим волоссєм і очима
Являла тип найкращий України.
Той кроткий тип, що серце херувима
Заніс до нас із Тігра до Євфрата 41, —
Не той, що у жалю ваги не знає,
Що, мов козацька кров лиха, завзята
В любові вре, в ненависті палає
І цілий Божий світ ні за що не вважає.
ІV
«Ти божество моїм очам являєш, —
Рече Заїра, між людьми людина, —
Бо блискавками на войні метаєш,
А. дома, мов до матері дитина,
До мене голову на лоно хилиш,
Палкому серцю жаждеш прохолоди,
Всім таборянам добродійства чиниш
І нагороджуєш походні шкоди
І всі кривавої войни труда й пригоди». —
V
«О, де ж би я знайшов спочивок любий
Після літання дикими полями,
Приятелів і слуг безцінних згуби
Та боротьби за жизнь із ворогами?
В саду в «сестри», що, мов стебло, кадила,
Що, мов лелія, вознеслась із праха,
[І раєм нам земну юдоль зробила,]
По благості до нас, людців. Аллаха, —
В твоїм саду, моя любов і сестро мила!..
VI
Пророче Божий! Ти Мечем Кривавим
Звелів твойму слузі іменуватись,
Щоб на землі твоєї правди й слави
Войною та ясиром допевнятись;
І, мов той гуррикан ширококрилий,
Я мчусь, куди мій дух повеліває...
Дає мені твоє натхненне сили
Губить лихе, що правду зневажає...
Не мій. Аллахів міч, невірних погубляє.»
VII
І чистий сніг-завивала схилився
Над чорною, як ворон, бородою;
І вид його ясний затуманився
Якоюсь погаданкою тяжкою.
«О нене! — стиха, мов мала дитина,
Промовив Кантемир. — Про що ти,
Свята, пречиста, ангельська людино.
Погибла від козацької голоти?
Невже ж се за гріхи твого палкого сина?
VIII
Ніхто не рятував тебе від смерти,
Як я з мечем кривавим на джавурів,
Мов Божа помста, ринувся, щоб стерти
З лиця землі невірних гайдабурів...
Тепер знов образ твій мені з'явився
У тім обличчі, як печаль, гіркому...
Про що?.. Невже ж за тебе не помстився
Твій син плачущий на цім кодлі злому,
На ворозі сьому, в завзятості страшному?
ІХ
А ти, про що ж і ти з'явився, брате,
Мені вві сні вже воїном дорослим?..
Ти кажеш, се у тебе друга мати?
Вона тобі сосудом богоносним
Зробилась... Дивне в тебе слово!
Побачимось, речеш, і Бога в серці
Я покажу тобі мого святого...
Ним я живу, ним серце в мене б'єтся…
О, сне! Ти показав мені мене самого...
Х
Невже ж ти жив, мій брате, іскро світу,
Що з матернього серця засвітилась,
І се було угодно Магомету,
Щоб жінка та, мов тінь, мені явилась,
Та тінь свята, що і в юдолі смерти
Свого синка, зітхаючи, шукає?
О, не даваймо їй, Заїро, вмерти!
Нехай розкаже нам про все, що знає,
Яких близьких людей там на Вкраїні має». —
XI
«Як посадили, брате, в сонну воду
Сю справді тінь живої ще людини,
Вона пробовкнула щось про пригоду,
Про втрату бідолашної дитини;
Та сон-вода все горе потушила,
Тепер старенька любо спочиває.
У довгім сні воскресне жизні сила,
Прокинеться від сну аж над Дунаєм:
Тоді про все життє в гіркої розпитаєм».—
XII
«Мій сон мені, сеструню, не доснився…
Я кинувсь братнє видмо обіймати,
Дивлюсь — чавуш до мене нахилився
Від беклербека посланець крилатий:
«Хвала Аллахові! На Чорнім морі,
Коло Кілії42 славної, джавурів
Побито, і Редшид-баша в Босфорі
До падишахових блискучих мурів
Галерами пригнав з човнами гайдабурів».
ХІІІ
Заїро, спогадай тепер про Бушу
Про договор святий і ляцьку зраду...
Я на Цоцорі голову Зулушу
Відтяв моїм мечем за їх неправду.
Редшид же повтинав тепер їм руки,
Що Лехистан зрадливий боронили.
О, завдамо ж лихим невірам муки,
Покрушимо одним походом сили,
Що правовірну кров із року в рік точили.
XIV
Зовуть мене Османовим пророком...
Так, сам пророк на те мене поставив,
Щоб гидував перелюбним пороком
І учня на святий закон наставив.
І дасть йому Аллах орлові крила,
Щоб знявся він над усіма царями,
Щоб ідольство борола наша сила,
Щоб Міч Кривавий мстивсь над ворогами
І перед ним тремтів козак і лях-невіра!
XV
Кобзарю! Задзвони в гучнії струни,
Щоб і громи тебе не заглушали...
Нехай покинуть мовчазнії труни
Всі, що з Мечем Кривавим воювали,
І славою святою засіяють,
Мов над степами путеводні зорі,
І духа нам під хмари підіймають,
Як гуррикан страшний тифона в морі,
І трепетом серця недовіркам сповняють!
XVI
Гей, підведіть до мене бойового!
Повчу я молодих орлят літання...
Не вдержу в грудях серця огняного,
Не вдержу в серці полом'я-палання!"
І на баскому скоком опинився,
Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий.
Заржавши, огир над землею звився,
Огонь жерущий, аквілон крилатий, —
І блискавкам його в степу не перегнати.
XVII
Заграли в труби, загули в тимпани,
Кобзар потужним голосом залився,
І струни ніби громом рокотали:
То пінявий Босфор у скелі бився,
(Продовження на наступній сторінці)