І про те, як море врало
Мов ревучими левами
І безодні розверзало
Під козацькими човнами;
І як Юр Святий по хмарах
Грав конем над ними білим,
Сліпив очі яничарам,
Додавав козацтву сили *,
Як «оброки» й обітниці
Козаки на себе клали
І в небесної цариці
У Печорськім роботали...
І
Не буря, гомін, співи голоснії!
Кругом коша-будинку розлягались:
То Кочубею похвали новії
Безкраїм морем гучно хвилювались.
Іде тріумфом лицар між лицарством;
За ним везуть галеру золотую,
Везуть, танцюють. Навкруги з кобзарством
Ченці співають гурмом трисвятую.
Волів дванадцять пар, всі під стрічками,
їх роги вквітчані, як май, квітками.
ІІ
«Стій» — крикне Кочубей.
«Чого стояти? —
Рекли ченці. — Гей, друзі, до Успення!
Галери жде Пречиста Божа Мати,
Як дару за козацьке визволеннє». —
«Ні, се від мене буде дар герою,
Що вчив мене, мов сокола, літати
Через пороги по Дніпру й по морю
І на турецькі ринки набігати». —
«О святотатство!.. Вас освободила
Пречиста, преблагословенна Діва,
ІІ
А ви, в духовній вашій тьмі, готові
Дари її щедрот і благодати
Приносити у принос козакові
І смертного над вічну поскладати!» —
«Пречиста, непорочна Діва... Правда,
Такої чистоти й не знають люде...
І се, в її ім'я святе, награда
Тому між нами велетневі буде,
Що вміє силу демонську крушити
І турчина в його крові топити...»
IV
«Ні, дяка не награда! —
Загукали
Ченці, терзаючи з досади ряси. —
Такого ще кощунства не чували
Не тільки козаки, та й свинопаси,
Щоб непорочною когось назвати,
Якусь мізерну, бренную людину,
Що «во гресях родила грішна мати!» 106 —
«Шкода теряти дорогу годину:
До меду ложки вам у нас не буде! —
Відрізав їм Левко. —
Гей! Стіймо, добрі люде!»
ДУМА ЧЕТВЕРТА
Розчинились у гетьмана
Рундукові двері
Проти тої золотої
Пишної галери.
На рундук, мов голуб, вийшов
Сивий, волохатий.
Се не голуб волохатий —
Велетень крилатий.
Перед ним Левко лицарське
Приклонив коліно:
Так хороброму юнацьке
Серце повеліло.
«Батьку! Привітай малого
Чуру низового,
Що, було, тобі сідлає
«Лева» вороного *.
Привітай, крилатий орле,
Козака-понуру *,
Що, було, тобі на морі
Грає у бандуру.
Під твоїм палким натхненнєм
Я співати вчився,
За твоїм благословеннєм
З бесурменом бився.
Речі несказанно дивні
Сталися зо мною;
Бо під батьківськими крильми
Я з'учивсь до бою.
І твоя звізда щаслива
Козакам світила,
Бо не людська. Божа сила
їх човни водила,
Духом сили пресвятої
Й та душа горіла,
Що з турецької неволі
Нас ослобонила.
Се в о н а тобі галеру
З чужини прислала,
Щоб рука твоя невіру
Тяжко покарала.
Ми ж, стратенці бесурменські,
Обреклись оброком
Нищити краї турецькі
Під орловим оком.
Тридцять нас братів спряглося
Превеликим горем,
В побратимстві поклялося
Перед Чорним морем. —
Потіль плавати й літати
По морю й по полю,
Покіль нас орел крилатий
Водить за собою.
По десятку ми до себе
Невмирак з'єднали *,
Щоб гетьмана опріч тебе
На войні не знали.
Маєш нас таких три сотні
Як одну людину,
Що клялись і в преісподню
Лізти до загину.
Заточи гармату, тату,
На скалу крутую:
Вергай азіату-кату
Нас у пельку злую.
Ми перервемо диханнє
Демону Осману,
Над усяке дивованнє
Лютому тирану».
І рарогом одинокий
Старець стрепенувся,
Очі грають, стан високий
Стрімко розігнувся.
Навкруг нього повіз хату
Старшина постала.
Корогов над ним хрещату
І бунчук держала.
Озирнувся, усміхнувся,
Мовив: «Добре, сину!
Ти до мене пригорнувся
У саму годину.
Гей, коня! Рушати війську!
Порохи й гармати
На дорогу Борщагівську
Зараз виряджати!»
«Не турбуйсь, гетьмане-батьку!
Старшина озвалась, —
Вже Бородавчина зграя
У степи загналась.
В Білій Церкві в Остророга
Корчму спліндрувала,
Вбила рандара старого,
Дочок зґвалтувала.
Вбила й пса його, й якогось
Німця-землеміра
І всіх трьох перед порогом
Рядом почепила
Та ще й надпись положила:
«Жид, лях і собака —
Все дияволова жила,
Віра все однака». —
«Кочубею, синку! Горе!
О гірка година!
Бач, яке гультяйство плодить
Мати Україна?
Козаки! Ми бачим, як ви
Всі попропивались:
Ледве де в кого халяви
Да штани зостались.
Гайда, воле, в Дике Поле 107,
Воле звірювата!
Покіль знайдем понад морем,
По заслузі ката.
Вже ваш карб і жида сушить,
Стоя на пристінку:
Позакладували й душі
Чорту за горілку...
Геть від мене! Я не хочу
Більш гетьманувати...
З трьома сотнями охочих
Буду воювати.
І коли Господь поможе
Довше в світі жити,
Проти турка буду, може,
Ще й царю служити.
Буду в нього, мов на чаті,
Від ляха стояти,
Татарву в степах жахати,
Дону пильнувати...
Геть від мене!» — Заридали
Голі чуприндирі
І чубами землю вслали
Гирі-макотирі.
«Батьку! Не карай нас грізно
Під таку годину:
Не засмучуй нашу рідну
Матір Україну!
Ми Бородовку-поганця
У степах піймаєм
І мечем твоїм, як ланця
Хижого, скараєм.
Тільки б ти обмислив штаньми
Нуждену голоту,
Воюватимеш із нами
У свою охоту.
Чи на вітряному морі,
Чи на суходолі
Накладати головою
Раді в твоїй волі.
І картай нас, і карай нас:
Ти — наш батько рідний,
Ти суддя у нас єдиний,
В суді непохибний». —
«Так і бути, — промовляє
Сагайдашний стиха. —
Більш копи не буде з вами
У поході лиха.
Чури, гов! Порозпрягайте
Волики квітчасті:
Більш не будете рогатих
По долинах пасти.
Мій Левко таку не з жарту
Жертву нам приносить,
Всіх киян — міщан і шляхту —
На трапезу просить.
Просить їсти хліба-солі
З тридцятьма братами,
(Продовження на наступній сторінці)